Василь Горбаль: «Деякі банки просто гребують належними кредитними процедурами»

Член ради НБУ, почесний президент Укргазбанку Василь ГОРБАЛЬ поділився із «ДТ» своєю думкою про причини інфляції й методи боротьби з нею, а також про перспективи правлячої коаліції та курс гривні. Деякі судження виявилися традиційними для політика, але деякі — дуже несподіваними і відвертими.

— Василю Михайловичу, що ви скажете стосовно жовтневих інфляційних показників? Чи не здається вам, що українська влада остаточно втратила контроль над цінами?

— Хотілося б одразу акцентувати увагу на тому, що я не вважаю нинішню інфляцію чимось жахливим. Багато в чому вона провокується не лише об’єктивними чинниками, а й занадто емоційними висловлюваннями на цю тему, а також надмірно роздутим навколо неї ажіотажем. Я вважаю: що швидше політики відмовляться від бажання заробити додаткові бали, експлуатуючи і нагнітаючи тему зростання цін, то швидше вгамуються найчастіше штучно роздмухувані інфляційні страхи, а сама динаміка цін почне уповільнюватися.

Попри підвищені значення, ін­фляція, втім, залишається досить доб­ре прогнозованою і контрольованою, оскільки її річні темпи, на мій погляд, уже досягли свого піку. І, що найголовніше, вона супроводжується досить упевненою динамікою розвитку економіки. Цим нинішня ситуація принципово різниться від значно неприємнішого аналога 2005 року, коли прискорення інфляції супроводжувалося різким уповільненням зростання ВВП.

— Але ж ви не заперечуватимете, що ситуацію, коли четвертий рік поспіль зростання цін вимірюється двозначними параметрами, не можна вважати нормальною?

— Звісно, я не назву цю ситуацію нормальною, але хочу сказати, що це все — досить пояснювані цифри для динамічної економіки, структура якої все ще містить силу-силенну дисбалансів. І я не бачу в цьому разі якихось надзвичайних проблем.

Звісно, висновки з нинішньої ситуації необхідно зробити, попередньо старанно проаналізувавши глибинні ін­фляційні чинники. Але зайво драматизувати те, що відбувається, все ж таки неправильно.

— Останнім часом озвучували чимало причин зростання цін, але чимало з них тільки віддаляли дискусію від суті того, що відбувається. А в чому ви вбачаєте головні чинники?

— Мені не хотілося б укотре докладно зупинятися на вже неодноразово аналізованих політичних чинниках зростання цін. Хоча очевидно, що і політична криза, і чергові передвиборні перегони соціальних обіцянок, в які мимоволі було втягнуто і нашу політичну силу, внесли в нинішні цінові процеси свою лепту.

Хочу також звернути вашу увагу на той факт, що ще з часу скасування більшості митних бар’єрів і зниження мит у 2005 році ми фактично працюємо в умовах СОТ із погляду відкритості внутрішнього ринку. Тобто ми практично повністю розкрили економіку для впливу ззовні, але при цьому не підготували її до подібних умов. Український споживчий ринок також серйозно залежить від імпорту, що насичує його, як і динаміка цін виробників — від світової кон’юнктури. Тому нерозумно заперечувати той факт, що на нашу внутрішню цінову ситуацію відчутно впливають не залежні від нас зовнішні світові процеси.

На жаль, свій внесок у розкручування споживчої інфляції зробила і банківська система, у кілька разів за останні роки збільшивши обсяги надання кредитів на придбання споживчих товарів. Таким чином, платоспроможність населення зросла не тільки за рахунок збільшення доходів, а й значного припливу кредитних грошей, який став уже порівнянним із доходами.

Зростання споживчого кредитування, над яким ми втратили контроль, поза сумнівом, було одним із ключових інфляційних чинників. Адже додаткові кредитні ресурси замість виробничого сектора, тобто стимулювання пропозиції, йдуть на збільшення кінцевого споживчого попиту.

— Тобто ви згодні з точкою зору, що в країні зараз спостерігається кредитний споживчий бум?

— А як це ще назвати? Третій рік поспіль банківська система, значно полегшивши видачу позик фізособам, нарощує їхні обсяги більш як дворазовими темпами.

Чи можна говорити, що наші виробники потерпають зараз від надлишку досить дешевих ресурсів? Навпаки, у банківському кредитуванні стався значний перекіс у бік стимулювання попиту, і цю ситуацію необхідно якось виправляти.

Я не хочу сказати, що банки не повинні кредитувати населення, навпаки, це одна з основних їх функцій. І просто механічно обмежити кредитування населення, на мій погляд, неприйнятно. Як і не можна в нинішніх умовах намагатися нейтралізувати ціновий тиск монетарними методами, обмежуючи доступність ресурсів для підприємницького сектора. Навпаки, надзвичайно важливо забезпечити умови, щоб зрослий платоспроможний споживчий попит компенсувався адекватним збільшенням пропозиції.

Це потребуватиме від уряду, НБУ, Держфінпослуг спільної розробки та реалізації комплексних заходів, спрямованих на стимулювання інвестицій у виробництво.

— Національний банк періодично намагається впровадити ті чи інші обмежувальні регуляторні заходи, але у банкірів уже досить добре відпрацьовано лобістський інструментарій протидії ініціативам регулятора, які їх не влаштовують. Діалог між суб’єктами ринку і НБУ — річ дуже корисна. Нацбанк, нехай і з багатьма застереженнями, але все ж чує банківську систему. Та чи не зловживає вона його чуткістю і піддатливістю, адже замість справді не завжди вдалих заходів НБУ нечасто пропонуються інші рецепти?

— Мені здається, що банки не повинні занадто опиратися подібним ініціативам. Оскільки в нинішній ситуації явного перегріву якісь обмеження хоч і дещо уповільнять зростання банківського бізнесу, але в остаточному підсумку це піде тільки на користь усій банківській системі.

Адже намагаючись заманити клієнтів доступністю кредитів, цілий ряд фін­установ узагалі відмовилися від належної оцінки їхньої платоспроможності. Ризики просто перекладають на сумлінних позичальників і компенсують казковими ставками за позиками — до ста, а то й більше відсотків річних.

Хочу звернути вашу увагу, що навіть у Радянському Союзі відсоток неповернення за кредитами на виплат доходив до 20%. Що вже казати тепер, якщо окремі банки просто гребують належними кредитними процедурами? Навіть чимало іменитих іноземних власників, ставлячи пріоритетом для розвитку своїх «дочок» роздрібний банкінг, зовсім не квапляться впроваджувати європейські стандарти оцінювання якості позичальників.

Доходить до абсурду: точки видачі кредитів уже почали з’являтися на ринках і в продовольчих супермаркетах. Причому беруть участь у цьому процесі не лише банки, за якими ведеться досить якісний, за всіх застережень, нагляд регулятора, а й фактично безгоспні кредитні спілки, котрих, якщо я не помиляюся, налічується близько 700. Цей досить архаїчний вид кредитування населення останнім часом якось надто вже бадьоро розвинувся.

Мені здається, що зростання споживчого кредитування в жодному разі не можна пускати на самоплив. Необхідно старанніше підходити до оцінювання платоспроможності позичальників, уніфікувати нормативи ліквідності комерційних банків і кредитних спілок, щоб виключити необгрунтовані перекоси та преференції.

— Якщо продовжити обговорення діяльності Нацбанку, то чи не вважаєте ви, що й він сам надто легко відмовляється від намірів щодо реалізації непопулярних заходів? Відсутність достатньої політичної волі — чи не наслідок це підвішеного стану голови цього інституту? Володимир Стельмах, якого політики вже якось змусили піти у відставку, нині, схоже, боїться повторно втратити своє крісло раніше терміну. Чому наші політики знов і знов зневажають незаперечні принципи світової практики?

— Мотивація завжди проста: наявність програми партії та зроблених нею перед виборами обіцянок, які необхідно виконати. Та це нібито можливо лише в тому разі, якщо максимально консолідувати та сконцентрувати в руках цієї політичної сили всі можливі важелі влади.

Раніше політикам вистачало розсудливості, і посада голови НБУ не входила до переліку тих, що підлягали поділу. Та оскільки обіцянки кардинально зросли, і виконати їх стало нереально, то й виникає необхідність підключити до їхньої реалізації «бездонне» джерело ресурсів — Національ­ний банк.

Складно прийняти тезу, що посада голови Нацбанку — це прерогатива саме президента. Законом не випадково спеціально обумовлений термін повноважень голови НБУ, відомий порядок його призначення, а кандидатуру має затверджувати парламент. Украй важливо, щоб посада керівника відом­ства, яке регулює таку тонку та вразливу сферу, як грошовий обіг, була поза політичними торгами.

Будь-якого банкіра досить складно звинуватити в надмірній політичній заангажованості, адже специфіка нашого бізнесу така, що навіть у маленьких комерційних банках, як правило, збалансовано інтереси представників різних політичних сил, якщо, звичайно, керівник цього банку не ідіот. Що вже казати про центральний банк... Його голова має бути абсолютно рівновіддаленим від усіх політичних сил.

Звичайно, останні перипетії навколо посади голови НБУ були спровоковані ще й тим, що пан Стельмах погодився бути включеним до передвиборного списку «НУ—НС». З огляду на досить непростий процес «запуску» нового парламенту, особисто я з великою наснагою сприйняв рішення Володимира Семеновича залишитися на своїй посаді до закінчення каденції, тобто до 2009 року. Як мінімум до цього часу, через майбутні президентські вибори, політична кухня в Україні навряд чи заспокоїться.

З урахуванням високого рівня політичної невизначеності добре, що керівництво Нацбанку на цей нестабільний період залишиться прогнозованим і зрозумілим із погляду тієї політики, яка здійснюватиметься.

— Тобто в життєздатність і можливість повноцінної роботи коаліції демократичних сил ви не вірите?

— Я не вірю, що в українських реаліях можлива коаліція із запасом міцності лише в два голоси. В такій ситуації вирішення будь-якого принципового питання потребуватиме врахування й задоволення інтересів практично кожного з усіх 228 її учасників. Знайти компроміс між усіма депутатами такої різношерстої коаліції буде неймовірно складно, бо навіть економічні погляди цих людей часто дуже різні.

Я практично переконаний в такому: якщо коаліцію буде створено взагалі, то працювати вона зможе лише в якомусь іншому форматі. Боюся, що в подібному сум’ятті країні доведеться перебувати аж до президентської кампанії.

— Наша економіка вже досить довго живе в умовах так званої політичної смути й виробила до неї непоганий імунітет. Але як довго можна цим зловживати?

— Звичайно, знов і знов випробувати запас міцності економіки, провокуючи подальші політичні кризи, й дивитися, скільки ще економіка витримає, на мій погляд, не можна. Загальновідомо, що політична стабільність є одним із ключових чинників стабільного економічного зростання. Поки що її відсутність компенсується досить високими темпами та гарними перспективами розвитку економіки, тому країна залишається привабливим об’єктом для зовнішніх інвестицій.

— Ви, мабуть, посилаєтеся на недавній рейтинг Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), в якому Україна ввійшла до двадцятки країн, найпривабливіших для інвесторів . Але ж більшість інших рейтингів вказують на часом катастрофічне відставання нашої економіки за багатьма показниками. Як довго ще можна відкладати давно перезрілі реформи, і чому нинішня виконавча влада так і не почала їх реалізовувати?

— Будь-які структурні реформи потребують певної наступності поглядів в економічному блоці. Він ніколи не має бути заручником одних лише соціальних обіцянок політиків.

А останні три-чотири роки економічні блоки урядів лише тим і займалися, що намагалися виконати ті чи інші соціальні зобов’язання, які брали на себе політичні партії та блоки під час виборчих кампаній. Зайва соціалізація бюджету, як і багато інших речей, — яскраве тому свідчення.

При цьому після кожної чергової ротації членів Кабміну акценти державної макроекономічної політики змінюються кардинально. Розпочаті кимось реформи оголошуються непотрібними; починають розроблятися та реалізовуватися нові. А оскільки зміна урядів відбувається занадто часто, більшість із них так і залишаються незакінченими й половинчастими. Чи можна в таких умовах казати про достатнє розуміння макроекономічної політики держави й довіру до неї?

Сподіваюся, що ми таки доживемо до того часу, коли наступність економічної політики досягне того рівня, що не лише посади голів НБУ та інших регуляторних органів, а й економічного блоку уряду не залежатимуть від поточної політичної кон’юнктури.

— Василю Михайловичу, ви нині висловлюєте хороші побажання, однак дійсність набагато прозаїчніша. Не встиг вщухнути галас після прес-конференції Стельмаха, який заявив, що йти він нікуди не збирається, як з’явилася чи то «качка», чи то достовірна інформація, що відповідно до нової редакції коаліційної угоди висувати кандидатуру голови НБУ вже начебто буде навіть не президент, а прем’єр...

— Тож можна дійти висновку, що ініціатори цього кроку або нічого не чули про заяву Стельмаха, або вже готуються до президентських виборів, і посадові обіцянки роздають уже з цих позицій.

Мені здається, що цьому питанню не слід приділяти надто багато уваги хоча б тому, що дискусію з приводу голови Нацбанку припинено, а зміна його керівництва виглядає за нинішніх умов дуже малоймовірною.

— А чи припинено дискусію навколо необхідності більшої гнучкості курсоутворення гривні? Яка з загроз — девальвації чи ревальвації національної грошової одиниці — на ваш погляд, сьогодні є більш актуальною?

— Я вважаю, що практика стримування курсу в досить вузькому діапазоні ще не вичерпала себе та є виправданою. Хоча б тому, що в динамічній економіці, параметри зростання цін у якій наразі не піддаються ефективному регулюванню монетарними методами, а безліч чинників є змінними, потрібен хоча б один досить чіткий, зрозумілий, прогнозований і стабільний показник, на підставі якого можна більш-менш точно оцінювати перспективи на майбутнє.

У тих подій, що сталися в квітні 2005 року, були цілком однозначні негативні наслідки, яких не можна не враховувати сьогодні. Тому в 2008 році рада НБУ рекомендуватиме стримувати курс гривні в рамках існуючого валютного коридору.

— Чи не слід підтримати ініціативу уряду перейти від прив’язки до однієї валюти до так званого кошика з кількох валют? Пропонували зробити це вже на початку наступного року...

— Дискусії з цього приводу вже неодноразово відбувалися в раді Націо­нального банку. Подібна ідея виникла й почала реалізовуватися ще роки три-чотири тому в Росії, і вже як відгомін прийшла й до нас. Пов’язано це в основному зі змінами в структурі платіжного балансу країни, тому що розрахунки останнім часом зміщувалися від долара на користь євро та інших валют.

Плюс серйозне ослаблення долара, яке ці дискусії посилило.

Тому такі ідеї досить пояснювані та резонні. Їхнє обговорення можна буде продовжити за підсумками 2007 року з урахуванням сформованої структури платіжного балансу, бо ослаблення долара на світових ринках, на мій погляд, триватиме й наступного року.

Однак для початку необхідно дуже чітко запропонувати методологію визначення кошика валют і прив’язки курсу, щоб ця процедура була зрозумілою та прозорою, а курс залишався прогнозованим.

— Чи належить до пріоритетних, на ваш погляд, необхідність лібералізації валютного ринку? Коли гривня зможе стати вільно конвертованою?

— Відповідний законопроект, як відомо, вже є у ВР. Причому обговорювався він не тільки у фінансовому парламентському комітеті та ЗМІ, а й на засіданні ради Національного банку. Переконаний, що лібералізація валютного ринку відбуватиметься поетапно й спочатку торкнеться спрощення процедур відносно фізосіб і капітальних вкладень в Україну.

Часто обговорюване останнім часом питання переходу до вільно конвертованої гривні стане актуальним тоді, коли якісно розшириться кількість учасників валютного ринку. Статися це має за рахунок розвитку та становлення повноцінних фінансових ринків: фондового, страхового, недержавних пенсійних фондів тощо. Як на мене, заходи для стимулювання розвитку цих фінансових інструментів мають стати одним із основних державних пріоритетів. Оскільки їхній розвиток саме й дав би змогу ефективніше перерозподіляти ресурси для потреб економіки і спрямовувати в заощадження доходи населення, зростання яких нині не йде на благо економіки, а лише провокує додатковий ціновий тиск.