УРЯД «ПІДСТАВИТЬ» КРАЇНУ, ЯКЩО ПОВІРИТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИМ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМ УКРАЇНСЬКИХ ОЛІГАРХІВ І ПРОДАСТЬ ДЕРЖПІДПРИЄМСТВА ЗА ОБІЦЯНКИ

Що б не казали політики про залучення ефективного власника, зараз наповнення державної скарбниці — найголовніше завдання приватизації. Після призупинення цього року міжнародних кредитів бюджет України на 2001 рік виявився під загрозою дефіциту в розмірі 20%. Верховна Рада України опинилася перед вибором: скорочувати державні витрати чи продавати державні активи. Депутати вибрали друге й затвердили влітку поточного року Державну програму приватизації на 2000— 2002 роки, яка допускає масовий й виключно грошовий продаж підприємств групи «Г», тобто підприємств, що мають стратегічне значення для країни. Основна частина виторгу від продажу держвласності повинна бути зарахована в доходи бюджету.

Є підстави стверджувати, що 2001 року загроза великого дефіциту держбюджету тільки посилиться. Найближчими трьома роками навантаження на державні фінанси зростатиме. До 2004 року включно на нас чекають значні виплати за зовнішніми боргами. У країні старішає населення і зростає безробіття. Бюджет має новий тягар — тепер борги українських споживачів газу російським постачальникам стають державним боргом, який потрібно обслуговувати і погашати. Крім того, тільки- но РАТ «Газпром» стане власністю української магістральної газотранспортної системи, Україна позбавиться значної частки природного газу, який сьогодні надходить до нас у рахунок оплати послуг з транзиту російського газу до Європи.

У той же час є загроза звуження податкової бази та інших статей бюджетних доходів. Причина втрат — приватизація під інвестиційні зобов’язання.

Громадськість очікувала, що на приватизованих підприємствах негайно поліпшиться управління, збільшиться виробництво і вони почнуть платити більше податків до бюджету. Проте, за ствердженням голови ФДМ Олександра Бондаря, нинішні показники роботи приватизованих і неприватизованих підприємств нічим не відрізняються. Цьому є два основних пояснення. Перше — приватизовані підприємства проходять реорганізацію та реконструкцію. А ці процеси завжди пов’язані з тимчасовим спадом виробництва і відповідно, зменшенням прибутку й податкових платежів.

Друге пояснення — інколи інвестор після приватизації підприємства не може забезпечити його розвиток. Частково це проблема приватизаційного процесу. А саме — приватизації підприємств під інвестиційні зобов’язання. Нав’язуючи інвесторові додаткові зобов’язання до ціни держпакету акцій, чиновники підмінювали інвесторів у головному питанні — як вкладати гроші.

Попередніми роками Фонд держмайна продавав об’єкти, у тому числі й стратегічні, на некомерційних конкурсах, на яких переможець визначався, виходячи з запропонованих їм інвестиційних зобов’язань. За зізнанням самого глави ФДМ Олександра Бондаря, найчастіше у визначенні переможця переважали суб’єктивні критерії — хто більше пообіцяє, тому й дістанеться перемога на конкурсі. Отже, за фіксованих цін на об’єкти бюджет втрачав реальні гроші вже при продажу держпакетів акцій.

Але це не все. У нових хазяїв підприємств, які придбали їх під інвестзобов’язання, була велика спокуса ці зобов’язання не виконати. І багато хто їх не виконує. Результати перевірок, проведених торік, свідчать, що майже в половині укладених договорів (42,2%) інвестиційні зобов’язання виконувалися невчасно і не в повному обсязі. Ці дані вказані в офіційному звіті Фонду держмайна за 1999 рік.

Далі — гірше. Оскільки невиконання інвестиційних зобов’язань загрожує анулюванням приватизаційного контракту з ФДМ, власник підприємства прагне заробити на придбаному підприємстві якнайбільше грошей і якнайшвидше. У цьому випадку жодних інвестицій у підприємство не роблять, податки до бюджету не надходять. І коли держава повертає собі це підприємство і проводить повторну приватизацію, сам об’єкт знаходиться вже в гіршому стані й коштує менше. Найяскравіший приклад — це українська цементна промисловість, що протягом 1995—96 років була сконцентрована в руках компаній, які входять до групи Градобанку. Причому купувалися пакети цементних заводів за сертифікати й під інвестиційні зобов’язання, які потім не виконувались. У результаті зараз Фонду держмайна доводиться через арбітражні суди повертати пакети акцій цементних заводів у держвласність, щоб потім продати. Так, на початку 1999 року відомому французькому цементному концерну Lafarge продали 28-відсотковий реприватизований пакет акцій заводу «Миколаївцемент». Проте після попередніх власників підприємство знаходилося в такому поганому стані, що ціна на конкурсі була незначною — 3 млн. грн. Нещодавно, влітку цього року, Фонду держмайна вдалося продати ще одне цементне підприємство, що належало групі «Градобанк», — здолбунівський цементно- шиферний завод «Волинь». Німецька компанія Dyckerhoff купила 45,3% акцій заводу лише за 11 млн. грн.

Нові власники, купивши за не дуже великі гроші пакети акцій українських підприємств, найчастіше розраховують не стільки вкладати в них обіцяні інвестиції, скільки заробити, приватизувавши фінансові потоки компаній. Так, після приватизації Сумського НВО ім.Фрунзе, що проходила в три етапи (спочатку 1998 року на некомерційному конкурсі був проданий пакет обсягом 22,1% акцій, потім на початку 1999 року на некомерційному конкурсі під інвестиційні зобов’язання — 25-відсотковий пакет і цього року через біржі 25% акцій, що залишилися) переможець некомерційного конкурсу був зобов’язаний до кінця 2001 року внести інвестиції в обсязі $17 млн. Інвестор уже виконав зобов’язання на суму понад 42 млн. грн. Попри це, після приватизації НВО ім.Фрунзе з високорентабельного підприємства (1997 року отриманий прибуток становив 81 млн. грн., 1998-го — 65 млн. грн.) стало збитковим: за підсумками роботи торік збитки становили 60,5 млн. грн. І це при тому, що обсяги експорту, а підприємство працює в основному на експорт, — змінилися мало. Якщо 1998 року підприємство експортувало продукції на $80,5 млн., то минулого — на $70,5 млн.

Повернення підприємства державі у випадку невиконання інвестиційних зобов’язань виявляється непростою справою. Яскравий приклад тому — історія з реприватизацією «Луганськобленерго». Компанія «Веррона плюс», яка приватизувала цю обласну енергокомпанію, не виконала взяті на себе інвестиційні зобов’язання. Зате акції «Луганськобленерго» були кілька разів перепродані іншим компаніям, а інформація про ці перепродажі вилучена з регістра власників акцій. Фонду держмайна знадобилося кілька судових процесів, щоб розірвати приватизаційний договір, відповідно до якого держпакет акцій енергокомпанії віддали під інвестиційні зобов’язання. Наприкінці 1999 року Вищий арбітражний суд України наклав на компанію «Веррона плюс» штраф і пеню за невиконання умов приватизаційного договору в розмірі 5080 тис. гривень і 1476 тис. гривень відповідно, які за станом на липень 2000 року не були виплачені. Усього ж внаслідок п’ятилітньої позовно- арбітражної роботи ФДМ вдалося розірвати 64 із 108 договорів; у держвласність повернуто 44 пакети акцій.

Досвід приватизації в Україні свідчить, що чим фантастичнішу суму інвестицій обіцяє претендент на покупку підприємства, тим менше коштів він реально вкладе в нього. Але навіть якби в процесі приватизації під інвестобіцянки на підприємствах виникли справді потужні власники, зацікавлені в його розвитку та ефективній роботі, з ідеологією приватизації під інвестобіцянки не можна було б погодитися. На наш погляд, сама можливість приватизації державних підприємств за умов зобов’язання внести в дане підприємство певну суму інвестицій виявилася прихованою аферою українських фінансових груп. Схема приватизації під інвестиційні обіцянки є, по суті, такою самою, як і у випадку з державними гарантіями повернення кредитів, узятих українськими підприємствами на Заході. Під приводом захисту національного капіталу державі пропонують відмовитися від частини приватизаційних прибутків у сподіванні на те, що в інвестора все буде добре. Далі українські інвестори, використовуючи близькість до влади, блокують процес реприватизації. За цієї ситуації уряд стає заручником своїх помилок. Адже процес повернення підприємства в держвласність означає привселюдне визнання урядом своїх дій неправильними. З огляду на розміри понесених державою збитків, це може погрожувати відставкою якщо не всього кабінету, то окремих його членів.

Зараз все більші зростають темпи приватизації найпривабливіших державних підприємств. Серед нормальних політиків навряд чи знайдуться люди, які виступлять на підтримку приватизації за інвестиційні зобов’язання. Проте ми напевно станемо свідками потужної кампанії в підтримку цього способу продаж. За нього боротимуться інвестори, які намагаються продовжити час, коли під прапором захисту національного капіталу та національних інтересів можна було оббирати державу. До них можуть приєднатися й директори підприємств, що приватизуються і на які претендують ці інвестори.

Тому, розпочавши грошову приватизацію найпривабливіших об’єктів, керівники органів державної влади зобов’язані пам’ятати: держава не має права брати на себе ризики приватних інвесторів. Зараз його завдання — якомога вигідніше продати держвласність. Також державі потрібні й податки від приватизованих підприємств. Це не взаємовиключні доходи. Держава виступає в двох різних ролях одночасно: у ролі власника й у ролі перерозподілювача благ. У випадку продажу власності вона втрачає роль власника, але зберігає право перерозподіляти доходи за допомогою податків. Тому протиставлення «гроші за акції зараз чи податки потім» є недоречним. Інвестор повинний дати й те й інше. А щоб залучити стратегічного інвестора, держава повинна продавати контрольні пакети акцій, як це і передбачено Державною програмою приватизації, а не розсіювати акції дрібними пакетами.

Що ж до інвестицій у підприємство, то, купивши його, новий власник вкладе в нього рівно стільки, скільки потрібно для досягнення на цьому підприємстві необхідного йому (власнику) обсягу виробництва. Держава може лише стежити, щоб покупець не розпродав куплене підприємство вроздріб.

Ми повинні засвоїти, що продаж держвласності — це ще не залучення інвестицій. Інвестиції починаються після приватизації, й їхнє залучення є на порядок складнішим завданням, ніж вигідний продаж підприємств; це підтвердить будь-який кваліфікований економіст. Спробувати вирішити обидва завдання одночасно під час приватизації — значить не домогтися ні того, ні іншого. Інвестиційні зобов’язання занижують вартість власності, а інвестиції не приходять, оскільки не сталося роздержавлення економічних відносин, для яких власність є ключовою категорією.

Уряд може зібрати 2001 року 9 млрд. гривень від приватизації. Це, якщо хочете, своєрідний тест: побачивши, як поведеться українська політична і господарська еліта в процесі приватизації, ми побачимо, наскільки вона готова до реформ. Ті, хто думає, що можна отримати державну власність безплатно, повинні знати: сьогодні особистий корисливий інтерес уже неможливо сховати від громадськості, преси і Заходу за гаслами турботи про державу.