ЦІНА СИЛЬНОЇ ВАЛЮТИ

На відміну від Угорщини, Польщі чи Естонії, вступ у Євросоюз сьогодні для України не актуальний. Тож із прив’язкою до євро можна зачекати, аби повніше скористатися сприятливою курсовою кон’юнктурою

На прилавку в магазині — дві упаковки молока. Одна — вітчизняного виробництва, друга — імпортного, скажімо з Голландії. Обидві упаковки коштують по три гривні. При однаковій якості молока покупцю байдуже, яке купувати. Та коли раптом із якихось причин курс євро підвищиться на 10%, ціна голландського молока може підскочити до 3 грн. 30 коп. Чи варто запитувати, чий товар купить український пенсіонер, денний бюджет якого не перевищує 5 грн.? А якщо євро подорожчає не на 10, а 20% і ціна імпортного молока сягне 3 грн. 60 коп.?

Хто програв? Пенсіонер такого курсового й цінового стрибка не відчує взагалі. А ось голландський фермер і бюджет Голландії трьох його гривень точно не дорахуються. Оскільки підуть вони частково на вітчизняний молокозавод, частково — у полтавське чи тернопільське село, частково — у бюджет і Пенсійний фонд. А пенсіонерів в Україні близько 14 млн. І якщо тільки половина їх замість імпортного купить молоко української корівки, гарантовані доходи його виробників обчислюватимуться вже мільйонами гривень.

А що станеться, якщо на 20% зросте курс не євро, а української гривні і ціна голландського молока знизиться до 2 грн. 40 коп.? Ясна річ, можна порадіти за вітчизняного пенсіонера, але згодом у нього виникнуть проблеми з пенсією, оскільки почне згортатися виробництво, а разом із ним і надходження в Пенсійний фонд. Адже ми купуватимемо виключно німецьку ковбасу, угорський шпиг, чеське пиво й турецьке печиво. Втім, і це задоволення довго не триватиме, бо виявиться, що платити в умовах зростання безробіття взагалі нічим.

Приклад, безумовно, гіпертрофований. Проте він наочно демонструє потенційні вигоди більшості українських виробників, оскільки в Україні не тільки виготовляють молоко, сир і олію, а й шиють одяг та взуття, печуть хліб, видобувають вугілля, вирощують овочі, випускають меблі тощо. Крім того, наведений приклад підкреслює умовність «курсового багатства»: люди без засобів для існування не почуваються багатшими завдяки коливанню валют.

1997 року, завдяки взятим Україною в борг 1,5 млрд. дол., номінальний курс гривні відносно екю (попередника євро) зріс на 9%. Чи означає це, що на такі самі відсотки зріс наш добробут і скоротився розрив у доходах із німцями, бельгійцями чи французами? Звісно, ні, оскільки 1997 року ВВП України зменшився на 3%, а реальна зарплата — на 2,4%.

Статистичне зростання в Україні почалося 2000-го: за один рік промислове виробництво збільшилося на 12%, сільськогосподарське — на 10%, а товарів народного споживання — на 25%. Сталося це після падіння курсу гривні, яка у 1999—2000 рр. подешевшала на 80% відносно екю (євро) і більш як удвічі — відносно долара. Через мізерну базу порівнянь ніхто, ясна річ, не переоцінює якості цього зростання. Проте факт залишається фактом: відтоді на київських ринках продаються українські ковбаси й сосиски, а польський імпорт значно скоротився. Воно й не дивно, якщо врахувати, що курс польського злотого відносно гривні за ті два роки зріс на 79%.

Курсові стимули — безумовно, не панацея, і використовувати їх треба акуратно, інакше тільки у вітчизняних калошах ходитимемо — дешеві, та й високих технологій не потребують.

Але те, що за певних умов помірна девальвація вигідна національному виробникові, — прописна істина, яку, схоже, визнали навіть в Україні. Визнали неохоче й вимушено — після штучного завищення курсу гривні, інтенсивних зовнішніх позик, боргових пірамід, їх обвалу, дефолтів і реструктуризацій.

Довгострокова курсова стабільність — орієнтир дуже специфічний. Універсальним його ніяк не назвеш. Це стало зрозуміло ще років 70 тому, коли в період Великої депресії та після неї почалася масова відмова від золотого стандарту. Швеція та Японія, приміром, відійшли від нього в другій половині 1931 року, США дотримувалися до 1933-го. Історія повторилася в 70-ті роки після падіння вже золото-доларового стандарту. Сьогодні навіть МВФ не обстоює безумовності переваг фіксованих валютних курсів.

Та й як їх обстоювати, якщо абсолютний світовий лідер і найвпливовіший «акціонер» Фонду три роки поспіль планомірно знецінює свою валюту? Коли в січні ц.р. за євро почали давати 1,28 долара, стало очевидно, що курсові проблеми не в Сполучених Штатів, а в Євросоюзу на чолі з 12 країнами єврозони, чия продукція тільки за останній рік подорожчала відносно американських товарів відсотків на 20. І не тільки американських, а й китайських та японських. Оскільки юань прив’язаний до долара. А єна хоч і зміцніла відносно нього, та лише на 7%. Тим часом на економіки США, Японії та Китаю припадає 40% світового виробництва, а їхня сукупна частка в міжнародному експорті й імпорті сягає 23—24%.

Проте все це може виявитися лише прелюдією. На думку ряду західних експертів, на кінець поточного року за євро даватимуть 1,3—1,35 долара. Оцінки небезпідставні, оскільки за три останні роки федеральний бюджет США перетворився з профіцитного (2,4% ВВП 2000 р.) на дефіцитний (-4,6%). При цьому поточний рахунок платіжного балансу 2003 року було зведено з рекордним за останні 30 років дефіцитом у 5% ВВП. Очікується, що до 2005-го він може сягнути 5,5% ВВП. А спроби його зменшення, за оцінками The Economist, можуть потребувати додаткового 20-відсоткового знецінення долара.

Не дивно, що при таких тенденціях і прогнозах фінансові спекулянти активно скуповують євро, сприяючи його справжньому посиленню й підтримці ажіотажу. За словами газети «Монд», голова Європейського центрального банку Жан-Клод Тріше вже назвав таку поведінку «баранячою». Для прибічників ідеї «стабільної та сильної валюти» визначення досить дивне. Але це, ясна річ, якщо обстоювати чистоту ідеї як такої, а не принцип економічної доцільності.

Причини для тривоги очевидні: немає ніяких гарантій, що євро не піде в іще більший відрив від долара. Аналітики бельгійської біржової компанії «Пітеркам» очікують, що через рік євро коштуватиме 1,4 долара. А до їхнього прогнозу, пише «Суар», особливий інтерес, оскільки ще 2002 року, коли за євро давали 1,05 долара, бельгійці попереджали, що на кінець 2003 року курс європейської валюти сягне 1,2 дол. І це тоді, коли найбільші світові фінансові організації вважали, що він не перевищить 1,08 долара.

Примітно, що цей прогноз не відрізняється від оцінок експертів Deutsche Bank. Тож питання не в тому, чи витримає Євросоюз гонку, якщо його продукція щороку дорожчатиме відносно американських товарів на 10%. Інтрига в тому, як довго він втримається на дистанції. Як відзначає The Economist, проблема світової економіки не в слабкості долара, а в тому, що він «досі залишається занадто сильним».

Додаткової пікантності ситуації надає можливість активних змін у структурі світових валютних резервів. На кінець 2002 року їх обсяг оцінювався у 2,4 трлн. дол. США, із яких 64,5% припадали на доларові активи. За два роки — із 2000-го по 2002-й — вага долара в структурі резервів центральних банків знизилася на три відсоткових пункти, а євро — зросло на 2,8%. Нехитре запитання: якою буде динаміка євро, якщо темпи цього заміщення зростуть?

Примітно, що відповідь значною мірою залежить від Японії та Китаю, які акумулюють майже 30% усіх офіційних світових резервів. Досить їм вирішити розпочати активну заміну половини своїх валютних активів на євро, і курс останнього підскочить до двох доларів без жодних на те зусиль із боку США. Хто купуватиме німецькі «Опелі», французькі «Пежо» й італійські «Фіати», якщо американський «Форд» виявиться в півтора-два рази дешевшим?

Країни єврозони таким інтервенціям протистояти не зможуть: 2002 року їхні сукупні офіційні резерви були меншими від активів Китаю. Тож не дивно, що кілька тижнів тому Євросоюз наполіг на внесенні в підсумкове комюніке форуму економічних лідерів «великої сімки» фрази про небезпечність «надмірної мінливості й невпорядкованості руху обмінних курсів». На що США відповіли включенням у це саме комюніке пропозиції про необхідність досягнення «більшої гнучкості» валютних курсів. Міністр фінансів США взагалі визнав за краще не наголошувати на курсових коливаннях.

Розраховувати на потужний приплив прямих інвестицій унаслідок зміцнення євро, очевидно, не можна. Криза 1997—1998 років показала, що, на відміну від спекулятивних вкладень, прямі іноземні інвестиції можуть зростати і в період різкого знецінення валюти. Це видається логічним, оскільки прямий інвестор орієнтується, радше, на темпи й загальну стійкість зростання. А зниження обсягів прямих іноземних вкладень у країнах Євросоюзу й Північної Америки після піку 2000 року виявилося практично однаковим — відповідно 60 і 59% (2001 рік). Пояснювалося воно не валютними коливаннями, а зменшенням кількості корпоративних злиттів та поглинань.

Сьогодні курсова стратегія США націлена на економічне зростання. І вона набагато гнучкіша й ефективніша, ніж європейська орієнтація на «стабільні ціни» й тривідсоткову стелю бюджетних дефіцитів. Не зв’язана статутними зобов’язаннями й ціновими орієнтирами, Федеральна резервна система може дозволити і зниження дисконтної ставки, і плавне знецінення долара. Демонструючи при цьому, що стале зростання важливіше, ніж стабільний курс та нульова інфляція. І що фінансова стабільність загалом має сенс лише доти, доки підтримується економічна динаміка.

Якщо у США сьогодні знову йдеться про 3—4% зростання і її економіку знову порівнюють зі світовим локомотивом, то в країнах єврозони торішній приріст виробництва «сягнув» 0,4%. Їхні цінові, фінансові й боргові самообмеження, схоже, занадто жорсткі, аби змагатися зі Штатами в стимулюванні зростання. Тоді коли бюджетні дефіцити Німеччини (3,8% ВВП) і Франції (4%) третій рік поспіль не вписуються в допустимі рамки, а Єврокомісія погрожує їм судом та штрафами, — Алан Грінспен просто «не тривожиться за майбутнє фінансування американських дефіцитів». Примітно, що їх сукупна величина у бюджетній сфері США (6% ВВП) удвічі перевищує середній рівень у «євро-країнах».

Порівняння рівня безробіття у США (4,7%, 1999—2002 рр.) і найбільших економіках єврозони (Німеччина — 9,8%, Італія — 10%, Франція — 9,3%,) свідчить, що в останніх механізми цінової регуляції не настільки досконалі, щоб можна було успішно копіювати цінову й економічну динаміку США. Тим часом у Штатах і продуктивність праці традиційно вища. Та й середньорічні темпи зростання ВВП у 1992—99 роках (3,55%) удвічі перевищували середню динаміку країн Європейського монетарного союзу (1,75%).

Нарешті, прив’язка європейських країн до «стабільних цін» робить їх заручниками бюджетної політики Сполучених Штатів і валютно-курсової стратегії східноазійських економік. Останні, купуючи боргові папери уряду США, стримують знецінення долара. Торік у такий спосіб профінансовано понад половину торговельного дефіциту США. Очевидно, «євро-країни» могли б знизити відсоткові ставки, що дозволило б їм зменшити курсовий тиск і збільшити рівень попиту в своїх економіках. Але в такому разі можуть порушитися допустимі межі зростання цін.

Розпочаті на цьому тлі розмови про необхідність перегляду низки положень «Пакту стабільності і зростання» видаються резонними: фінансова стабільність застою багатьох уже, схоже, не приваблює.

Для України, чия валюта знецінюється відносно євро одночасно з доларом, нинішня курсова ситуація сприятлива. У ціновому плані наші товари більш конкурентоспроможні: завдяки курсовій різниці за два останніх роки вони подешевшали відносно європейської продукції відсотків на 25. А додаткові витрати вітчизняних шанувальників італійського взуття та французької парфумерії економічній безпеці України не загрожують. Так само як і підвищення вартості відпочинку на Лазурному узбережжі.

Стосовно грошових заощаджень, то питання про вплив дедалі міцнішого євро на добробут населення бачиться цілком доречним. Але, відповідаючи на нього, слід відразу зазначити, що сама по собі динаміка валютного курсу не може розв’язати проблему «заощаджень» мільйонів українців, чиї пенсії та зарплати вдвічі-втричі нижчі від прожиткового рівня. А для тих, кому справді є що заощаджувати й відкладати на майбутнє, оцінка особистого добробуту і пов’язаних із ним ризиків дуже індивідуальна.

Для одного ризиком є втрачена вигода, і він не замислюючись вкладає усі свої заощадження в найменш надійні проекти, але під найвищі відсотки. Для іншого ризик — втратити хоча б частину заощадженого. І він уникає його, зберігаючи гроші в платтяній шафі (що, з урахуванням вітчизняної історії, цілком зрозуміло).

Сьогодні в Україні активні зберігачі обох типів. Ті, хто рік тому поклав гроші на банківські рахунки, одержали в середньому по 20% доходу в національній валюті. А тим, хто віддав перевагу домашньому шелесту банкнот, теж добре — гроші цілі, й навіть їхній доларовий еквівалент майже не змінився. У такому контексті говорити про зниження добробуту навряд чи коректно.

Люди раціональні. Дбаючи про свій добробут, вони оптимізують структуру заощаджень, обираючи найкраще поєднання в тріаді «надійність—дохідність—готівка». Зі зміною економічного середовища змінюється й оптимальний вибір населення. Приміром, за 10 місяців 2003 року сума його банківських вкладів зросла на 48%. При цьому депозити в гривні збільшилися на 45%, а в іноземній валюті — на 52%; приріст строкових вкладів до запитання становив 27%, строкових — 55, а довгострокових — 70%. Тож наші співвітчизники і заощадження свої страхують, і валютні ризики диференціюють, і чинник часу при цьому враховують. А по змозі й нерухомість у селах про запас прикуповують, поки вона ще відносно недорога.

Тож проблема бачиться не в страхуванні валютних ризиків як такому, а в різноманітності та якості доступних інструментів. Чим більше їх запропонувати, тим ефективніше наші співвітчизники ними скористаються. Керуючись власними оцінками ризику й особистого добробуту.

Оскільки для України, на відміну від Угорщини, Польщі чи Естонії, вступ у Євросоюз сьогодні неактуальний, із прив’язкою до євро можна зачекати, аби повніше скористатися сприятливою курсовою кон’юнктурою. А ось Росія — при 15-відсотковій інфляції 2002 року — змушена була частково відмовитися від цих переваг: у міру наближення президентських виборів 2004 року хоч-не-хоч необхідно було стримувати зростання цін з одночасним зниженням монетарної експансії. І все-таки відносно євро рубль торік подешевшав на 4% (з урахуванням різниці в рівнях інфляції).

Що справді може тривожити, то це подорожчання устаткування, яке ввозиться з Європи, і зростання ціни обслуговування зовнішнього боргу. Але й тут, при уважнішому аналізі, ситуація далека від драматизму.

У структурі товарного імпорту України частка машин і устаткування, що ввозяться з Євросоюзу, становить близько 10%; з урахуванням нових десяти членів — 12%. При цьому домінуючою валютою розрахунків залишається долар. За таких умов зростання цін на інвестиційний імпорт із Європи критичним, безумовно, не є. Тим паче що його вже частково заміщують поставки з країн, які не входять у єврозону. А стосовно обслуговування зовнішніх боргових зобов’язань, то в євро їх номіновано 16 відсотків, тоді як на доларові зобов’язання припадає дві третини загального обсягу.

Проте зростання євро, безумовно, загострило низку проблем. Необхідно подумати і про зниження курсових ризиків бюджету, і про підвищення якості управління валютними резервами Нацбанку. Те, що в законодавстві, м’яко кажучи, слабко прописані відповідні процедури, стало очевидним чотири роки тому, коли ще тільки розгортався відомий скандал «навколо незаконного використання валютних резервів НБУ». Торішні дискусії про дострокове погашення боргу перед МВФ підтвердили законодавчу неврегульованість питання. Виявилося, що рішення про використання 2 млрд. дол. може бути прийняте під час консультацій голови Нацбанку і Президента України. Але це те саме, що розподіл бюджетних коштів — під час зустрічей міністра фінансів і глави держави.

І до подорожчання євро було зрозуміло: закон про золотовалютні резерви НБУ повинен прописувати завдання щодо їх зростання, містити критерії «дефіциту—достатності—надмірності», визначати механізми формування та процедури використання, включно з ситуаціями позапланових форс-мажорних платежів. Сьогодні стає дедалі очевидніше, що додаткового регулювання потребують і механізми страхування валютних ризиків.

Безумовно, набагато простіше заявити, що динаміку валютних резервів необхідно оптимізувати з погляду їхньої надійності й дохідності, ніж цей оптимум визначити й забезпечити. Проте робити це однак доведеться. Хоча б для того, аби пояснити, чому Національний банк купує боргові зобов’язання США при зниженні їхньої дохідності і як такі вкладення страхують його резерви від знецінення.