«Так» і «ні» не казати...

Мінімум визначеності. Це, мабуть, основний принцип національного податкового і, до речі, бухгалтерського законодавства. Звісно, не торкнутися аудиту з аудиторами той же принцип ніяк не міг.

Який рай — така й ломака

Спершу до раю аудиту клієнтів заганяли ломакою — оголосивши цього самого аудиту абсолютну обов’язковість. Потім — після загального бунту — дер­жава передумала, і стаття 10 Закону «Про аудиторську діяльність» (у його початковій редакції), яка встановлювала обов’язковість аудиту практично для всіх, припинила свою дію. Це відбулося з огляду на п. 7 постанови ВР
№3126-XII від 22.04.93 р. (подальші зміни були від 26.03.96 р. — за №110/96-ВР та від 24.09.97 р. — за №544/97-ВР). Але в цьому пункті водночас зазначалося, що для тих, для кого аудит став необов’язковим, він може стати обов’язковим знову — у порядку, «що має бути визначений Законом України про внесення змін і доповнень до Закону України «Про аудиторську діяльність».

Так от, набуття з 19 січня 2007 року чинності новою редакцією головного аудиторського закону означало виконання цієї умови! При цьому в останньому абзаці ст. 8 згаданого закону в згаданій новій редакції йдеться:

«Проведення аудиту є обов’язковим також в інших випадках, передбачених законами України».

Тобто необхідний порядок (а це він і є, причому не змінений) набув необхідного статусу. У зв’язку з цим із 19.01.2007 р. актуалізувалися й набули втраченої було сили положення інших законів, які стосуються обов’язковості аудиту.

Сказане, зокрема, стосується ч. 2 ст. 18 Закону «Про господарські товариства», що залишається незмінною з березня 2002 року:

«Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов’язкова аудиторська перевірка річної фінансової звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки».

Отже, це стало знову діяти (принаймні, якщо виходити з формального підходу).

І зовсім не тому, що хтось знову раптово захотів колишньої обов’язковості. Просто так у законодавця саме мимоволі вийшло.

Так чи інакше, Аудиторська палата України, котра відає цим питанням, посилалася (у п. 2 свого листа від 30.10.2007 р. №2-376) на наведене положення ст. 18 як на чинне! Із чого випливає, що самі аудитори звалений на них приємний тягар усвідомлюють, готові його нести, від роботи не відмовляються і цю роботу посилено шукатимуть, провокуючи у госптовариств, які не визнають нової ситуації, м’яко кажучи, неприємності.

І річ тут навіть не в покаранні за сам факт непроведення знову обов’язкового аудиту. А в можливих незаконних спробах податківців підвісити в повітрі валові витрати та податкові кредити, котрі не отримали аудиторського підтвердження, — разом із первинними документами, на підставі яких (але без зазначеного підтвердження) їх і було зліплено.

Тоді краще за всіх буде приватним підприємствам (ПП), де, нагадаємо, кількість засновників тепер не обмежена. (Це в ТОВ допускається не більш як 10 учасників — відповідно до ст. 50 закону про госптовариства; у приватних же підприємствах — згідно зі ст. 113 Господарського кодексу — фізучасників може бути скільки заманеться.) Госптовариствами ПП не є, і привиду обов’язковості аудиту (якщо вони не потрапили під неї інакше) у них немає.

Що ж стосується госптовариств, то, може, звісно, аудит для них досі й не обов’язковий. Але тоді — радше за традицією, аніж за законодавством.

Ех, ломако...

Що дозволено аудиторові, не дозволено бику

Ситуація з життя. Одна фірма захотіла одноразово продати за готівку без реєстратора розрахункових операцій щось зі своїх основних засобів, які вже відслужили, і запитала в аудиторів, чи можна це робити. Знаючи про суперечливі роз’яснення ДПАУ з цієї теми, аудитори звернулися по чергове податкове роз’яснення і навіть отримали його, причому позитивне: «Можна!»

Підприємство, котре запитувало, так і зробило, за що було потім оштрафоване. А на запитання «Та як же ж? Так от же ж!» йому відповіли: «Аудитори запитали — от їм і можна. А ви тут до чого?»

І справді, є цілий ряд листів ДПАУ, де підкреслюється, що роз’яснення надається платнику для його власної діяльності, а не для використання такого роз’яснення при наданні юридичних чи аудиторсько-консалтингових послуг.

Саме ж кіно полягає в тому, що це («Не ви роз’яснення замовляли/оплачували — не вам його і танцювати») і справді випливає із закону. А саме — зі славнозвісного п/п. 4.4.2 «д» Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків...», у якому сказано:

«…не може бути притягнутим до відповідальності платник податків, який діяв відповідно до наданих йому [! —
О. К.] податкових роз’яснень <...>»!

Не станемо зупинятися на тому, а чому, власне, аудиторам дозволили те, чого простим смертним робити не можна (адже закон, нібито, єдиний для всіх). Здивуємось лише тому факту, що явно корупційна норма «Кому роз’яснили, й тому і можна» діє в нашій країні не просто виходячи з «понять»/традицій, а з огляду на те, що встановлена в самому законі.

Чи варто після цього дивуватися різним — взаємовиключним — офіційним відповідям податківців на одне й те саме запитання? Така вибірковість цілком відповідає чинному законодавству.

Бо загальне «так» для всіх (як і загальне «ні» для всіх) позбавило б когось шматка хліба! І ще десятків шматків... Тож аудиторам, які вміють домовлятися, це треба пам’ятати. І, замовляючи листа, залишати дві зворотні адреси: першу — свою і другу — клієнта, якому він потрібен.

«Хто крайній?» — «Тепер ви!»

На продовження розмови про активну підготовку замість ПДВ податку на кінцеве споживання («ДТ», № 2 за 2008 рік) поставимо запитання, що є природним: а яке, власне, споживання буде кінцевим для тих же, приміром, аудиторів? Від цього, між іншим, залежить і те, хто платитиме цей самий податок.

Скажімо, аудиторська фірма А перевірила і підтвердила (або відновила) звітність підприємства Б, яке випускає величезні рекламні монітори. Хто кінцевий споживач цієї послуги? Підприємство Б? Кінцеве? Точно?

Чи все ж таки рекламна агенція В, яка у Б ці монітори замовила?

А може, рекламодавець Г — наприклад, оператор мобільного зв’язку, — який купує у цього В рекламні послуги? Чи тоді вже його клієнти? Серед яких, між іншим, і та сама фірма А (коло замкнулося).

То хто платить?

Якщо встановити, що кінцевий споживач — це той, хто безпосередньо отримав послугу, то кінцевими в описаному ланцюжку будуть усі. Б — щодо аудиту, В — щодо моніторів, Г — щодо реклами, А — щодо мобзв’язку. Тоді потрібно прямо сказати, що ми запроваджуємо для усіх податок з обороту. А ставка, нагадаємо, планується 12%! Чи не занадто в такому разі держава замахнулася на підприємства?

Коли так, то чесніший вигляд мав би перехід на єдиний податок (теж із обороту), який і офіційно (а не тільки «за фактом») мають платити всі, і диференційовані ставки котрого цю загальну оплату враховували б, у зв’язку з чим виявилися б не дуже великими.

Однак натомість за значно більшою ставкою збираються оподатковувати модифіковану додану вартість, впроваджуючи «ПДВ у профіль» — що стягується нібито не на кожному етапі, а буде нібито зібраний у нібито кінцевого реалізатора.

Та якщо всерйоз шукати в нескінченному ланцюжку справді останнього, то можна недошукатися. Це ж у якій частині спожив той самий аудит якийсь дядечко Д, котрий зателефонував через того оператора Г, що його рекламувала агенція В на моніторі, купленому у Б, якого й обслужили аудитори фірми А? Га?

Дім, що збудував Джек, не згадується?

Причому із кожним своїм дзвіночком Д «доспоживає» заодно й цей аудит? Разом із телефонуючими Є, Ж, З?.. Круто!

Але ще крутіше, що в країні, економіка якої і так значною мірою замкнута сама на себе (наче ресторан, що готує лише для своїх кухарів і офіціантів), де підприємства працюють не стільки на населення, скільки одне на одного, збираються — на повному серйозі — оподатковувати сАме кінцеве споживання!

Щоб, коли хтось із підприємств усе ж продає щось не іншому підприємству, як усі, а людям, воно мало заплатити цей податок за себе і за тих юросіб, котрі на людей обачно не виходять. Після чого воно, звісно, усвідомить свою провину перед державою (настільки щедро покарану) і продаватиме, як годиться, посередникам і перепродавцям, які торгують одне для одного аж до того камікадзе, який займеться-таки роздробом, заздалегідь передбачивши своє вчасне зникнення...

Отут податківці й почнуть — з обірваного кінця — свій пошук. Ай, як мудро!

Ні, мені це не підходить. Якщо реально загрожує таке щастя — жодних консультацій фізособам! Тільки підприємствам! В аудитори піду — хай мене научать...

Тим більше, що їм можна те, чого не можна іншим (див. вище). Та й заплановане повернення обов’язковості аудиту (див. ще вище) не дасть померти з голоду.