Страшна крамола

Створюючи всілякі концепції щодо реформування оподатковування, багато концептознавців наріжним каменем ставлять необхідність зниження податкових ставок. При цьому погоджуються, що спочатку платежі до бюджету через таке зниження, звичайно, зменшаться, але стверджують, що зате потім колись бюджетні надходження обов’язково зростуть завдяки міграції бізнесу з тіні на світло.
Скажу прямо: все одно не бачу причин для зростання.
По-перше, щоб воно змогло відбутися і «не спізнитися», президента потрібно обирати, а уряд — призначати років на 10—20. Лише тоді на главу держави і прем’єра припаде не тільки неминуче падіння зборів, а й те, що буде після. Інакше після зменшення зібраних сум — пропорцій­но зниженню ставок — гайки закрутять назад, але тоді вже всерйоз і надовго. Тим усі експерименти (не враховуючи успішного грантопоїдання) і закінчаться.
По-друге, розмірковування про зростання податкових надходжень, яке в міру зниження податкових ставок обов’язково має бути, грунтуються на так званій кривій Лаффера, яка це зниження ілюструє. Проте крива ця аж ніяк не є загальновизнаною навіть сама по собі (тобто коли вона відображає наслідки зростання ставок), не кажучи вже про її зовсім погано вивчену поведінку під час руху в протилежний бік (тобто коли податкові ставки знижуються).
Це як теорія Дарвіна про походження видів: усі люблять посилатися, але при цьому погоджуються з тим, що вона — не більш ніж цікава гіпотеза, але зовсім не єдина і навіть уже не основна.
От особисто я, наприклад, вважаю, що для докорінної зміни менталітету вітчизняного платника податків має обновитися національний генофонд, на що буде потрібно кілька поколінь.
А коли «Лаффер», котрий і «туди» — невідомо, чи працює, не спрацює «назад», наслідки будуть такі самі, як вищеописані: погуляли — і досить, але тепер уже про послаблення навіть не мрійте.
Проте навіть усе це — ще не крамола. А крамола полягає у тому, що і для платників податків, на мій погляд, зниження ставок — аж ніяк не най­принциповіше. Не ставками їх душать, а:
споконвічними замахами на оподаткування не тільки доходів, а й витрат: то вони не підтверджені, то безгосподарні, то незрозумілі перевіряючим, то знищуються у всіляких законопроектах;
позамежною складністю законодавства (яку вже і мені важко збагнути, а як тоді бідні «нормальні»?);
постійною нестабільністю цього самого законодавства: лише ПДВ лише цього року лише кардинально змінювався чотири (!) рази. Причому нестабільністю — як у часі, так і в просторі (то в Донецьку «звичаї» податківців — зовсім не такі, як у Львові);
настільки ж постійним знущанням фіскальних органів над законодавством (за цілковитого потурання з боку парламенту), що у поєднанні зі свавіллям на місцях створює такі бізнес-умови, що жодні зниження їхніх ставок ніякого значення вже не мають.
Не даремно влада (поки що) саме ставки і «здає» найбільш охоче.
А деякі бізнесмени тим часом уже доведені до істерики: ну встановіть, — кажуть вони, — 90% від всього обороту, але не заднім числом і 10 років нічого не змінюйте, не роз’яснюйте і більше нічого не вимагайте…
Адже головне — не ставки і, схоже, взагалі не те, що в законах. Головне — у тому, як ці закони (не) працюють. І в тому, ЩО працює замість них. Коли всі кажуть: «Яка різниця, що там у вас у Законі, мені от моя рідна надригайлівська інспекторка сказала!»
А ті — ставки, ставки... Як із неба впали.