ЩО МИ СПЛАЧУЄМО, КОЛИ СПЛАЧУЄМО ПОДАТОК НА ДОХОДИ

Дедалі менше бабок
на випадкових жінок...

В.Вишневський

Як засвідчують досвід і практика, мало який громадянин, якщо він не економіст або, скажімо, депутат, може точно сказати, що саме і скільки він добровільно сплачує державі зі своїх офіційних доходів. Але ж сплачує — як сплачує переважна більшість населення: хоч із легальних 200—300 гривень, зате чесно, регулярно і в повному обсязі... І підприємства, які малюють у відомостях ці суми зарплат, також автоматично відстібають із фонду оплати праці рідній державі.

Поговорити про різні підходи до оподаткування доходів громадян, пошукати серед них (підходів) оптимальний, гадаю, корисно саме тепер — після провалу податкових змін у Верховній Раді й до початку чергового розгляду Податкового кодексу. Адже його колись розглянуть-таки, а поки що — є час ще трохи подумати.

Що потрібно державі від громадян

Після кількох гострих нападів останніх років реформування податкової системи перейшло у хронічну стадію. Звичка така виробилася — щороку «вони» пишуть: поправки, зміни, пакети й кодекси, і щороку «ми» всі це читаємо. Тому годиться розпочинати черговий податковий есей епічно — на кшталт «Нє лєпо лі нє бяше, братіє...»

…Наявність платоспроможного попиту — водночас і наслідок, і одна з причин економічного зростання й добробуту. Того самого добробуту, без доброї згадки про який неможлива жодна офіційна програма, жодна «тронна» промова політиків. Крім того, добробут (він же — високий рівень життя) — це і є кінцева мета економічних реформ. А зовсім не первинне накопичення капіталів, як дехто в глибині душі впевнений, і навіть не перманентний переділ нагромадженого.

Платоспроможний попит з боку населення — це такий фрукт, який на гілках нашої влади та на шляхах наших реформ визріває слабко. Тобто для початку процесу оподаткування доходів громадян неодмінно потрібно, щоб ці доходи були — як об’єктивна реальність, дана громадянам у відчуттях. Утім, цілковито без доходів не буває, отож предмет оподаткування, вважатимемо, є. І ось тут державі як збирачеві податків доводиться вирішувати відразу кілька хитрих питань.

Передусім слід переконливо (але рішуче) стимулювати громадянина до того, щоб громадянин своїх доходів від держави не ховав. Для цього добре було б помістити громадянина між пряником низької ставки податку й батогом невідворотного й болючого покарання у разі його несплати. До того ж діяти слід таким чином, щоб раз і назавжди не відбити в громадянина бажання заробляти гроші на рідній землі. За всієї складності цих завдань певний оптимізм вселяє те, що не лише ми такі — уряди різних країн вирішували, вирішують і вирішуватимуть: як облаштувати високі легальні доходи населення та як узяти з цих доходів податок якомога більший. Ось, власне, і все, що потрібно державі від громадянина — платника податків.

Як це робиться

Допитливий читач може ознайомитися з існуючою на сьогодні шкалою оподаткування фізосіб, поглянувши на відповідну табличку. З першого погляду видно, що там фігурує (у кількості 17 гривень) така величина, як мінімальна зарплатня, йменована також неоподатковуваним мінімумом. З другого погляду легко визначити і той факт, що шкала податкових ставок — прогресивна шкала: чим більший доход — тим вищий податок з нього. За різними даними, платник податків бадьоро втікає від такого прогресу й реально сплачує податок зі своїх доходів за ставкою 10—13 відсотків. Зокрема, офіційна українська середня зарплата 2000 року становила 296 грн. на місяць — за офіційно встановленого прожиткового мінімуму трохи більш як 300 гривень.

А ось чого вже з жодного погляду не визначиш: уся намальована в табличці система базується на положеннях декрету Кабінету міністрів «Про прибутковий податок з громадян» 1992 року видання (зі змінами й доповненнями) та на Указі Президента зразка року 1995-го.

Дивлячись на другу табличку, можна з’ясувати, як розподіляється між громадянином і його підприємством тягар відрахувань до різних фондів. А заодно й зрозуміти, чому реальну зарплату вигідно ховати в конверти не лише громадянам, а й їхнім роботодавцям. З деякими змінами й ця система функціонує з 1992-го. Загалом, надзвичайно «свежо предание», але з тих жоден цілісний закон на цю тему через ВР не пройшов. Отож змінювати систему треба, залишилося з’ясувати — як.

Добре, приміром, домогтися б помірної легалізації доходів, але спочатку визначити — чим ці доходи є та як утворюються. У проекті Податкового кодексу (ухваленому, нагадаємо, у першому читанні) тішить та обставина, що база оподаткування не обмежується самою лише зарплатою, позаяк з 1992—95 років податковозобов’язана публіка здебільшого на саму зарплату вже не живе — одержує ще й відсотки, дивіденди та інші «незарплатні» доходи. Кодекс каже, що оподатковувана база — це «різниця між валовим доходом фізичної особи й витратами на його (доходу) отримання». У доход зараховується все: зарплата, дивіденди, доходи від різноманітних форм підприємницької діяльності, гонорари, авторські винагороди etc. Список усіх видів витрат, що зменшують базу оподаткування, величезний — від витрат на переїзд, пов’язаний зі зміною роботи, до так званих «підйомних».

Два істотних, на наш погляд, моменти, щодо одержання доходів і визначення бази оподаткування. Перший — непрямий метод визначення доходів (за витратами громадянина: купив віллу — покажи, за які бабки). Цей метод до нестями люблять податківці. Але його мають так само нестямно не любити громадяни й економісти, зацікавлені, як зазначалося вище, у легалізації доходів. Бо якщо застосовувати непрямий метод чесно, треба спочатку провести беззастережну амністію капіталів — як фіз-, так і юросіб.

І ще про доходи. Сумно, але факт, що немає в Україні системи захисту персональних даних про фінансову спроможність платників податків — тих самих даних, які ми вносимо до податкової декларації. Особисті доходи й витрати мають бути таємницею — якщо, звісно, платник не збирається в депутати чи не є держслужбовцем. Зрозуміло, чому.

У цілому підхід до визначення бази такий самий, як і в законі про податок на прибуток підприємств, але про цей аспект — пізніше. А зараз — про ставку.

Взагалі-то в країні, де є істотна інфляція, заведено індексувати рівень оподаткування залежно від рівня інфляції. Такі пропозиції були, але виявилося, що Мінфін і ДПАУ — проти. Дивно...

Як ми вже казали, вичавити з українського платника за прогресивною шкалою понад реальні 13% поки що не вдавалося нікому. Природно, що щасливе для ДПАУ число тринадцять автоматично привертає нашу увагу до російського досвіду єдиної 13-відсоткової ставки оподаткування прибутків фізосіб. Утім, досвіду якраз іще замало — така ставка діє в РФ лише з початку року. Але деякі результати вже є. Причому результати позитивні: доходи російського бюджету від такого податку зросли — і це незважаючи на дуже високі (навіть вищі, ніж у нас) відрахування до соціальних фондів.

Але є в російському досвіді очевидні й неприємні нюанси. І головний нюанс — термін дії єдиної ставки. Лихі російські язики подейкують, що невеликий цей податок уряд запровадив зі шляхетною, але провокаційною метою: змусити платників «засвітити» доходи. А щойно засвічені, близькі до реальних, суми з’являться, буде задіяно ту саму нещадну прогресивну шкалу — і заможні громадяни поплатяться за свою довірливість, причому поплатяться в буквальному сенсі слова. До речі, тимчасовий статус 13-відсоткового податку визнають (крім лихих язиків) і російські урядові чиновники. Отже, незмінність будь-якої — а особливо єдиної — ставки оподаткування треба гарантувати бодай років на п’ять.

У світовій практиці єдина ставка податку на доходи трапляється рідко. Але на користь запровадження її в Україні можна сказати, що й наша країна — також не частий у світі випадок...

Позаяк мова зайшла про цивілізовані, зокрема європейські, країни, зазначимо, що ставки податку на доход в Україні можна порівняти з драконівськими скандинавськими, а відрахування до соціальних фондів у нас навіть трохи більші.

Єдині — непереможні

Тепер про так звану кореляцію між ставками податків на доходи громадян і прибуток підприємств. Не один раз і не двічі говорилося, що верхня (у разі застосування прогресивної шкали) ставка першого повинна дорівнювати ставці другого. З тієї простої причини, що найчастіше важко провести межу між доходом фізособи і прибутком особи юридичної. Тут два виходи — або залишити рівновисокі ставки обох податків, або якось примудритися й залізною рисою відокремити фіз- від юр-. Є над чим поміркувати ще років зо п’ять...

Щодо величини соцвідрахувань, тобто бажання деяких парламентських трудящих зробити з них єдиний соціальний податок — на рівні 33%. Поруч з низькою та єдиною ставкою прибуткового податку, такий захід може сприяти легалізації доходів громадян. Але декого (приміром, податкову інспекцію й уряд) непокоїть, що в результаті впадуть доходи бюджету, а легалізації так і не станеться. Що тут можна сказати? Можна, приміром, ненав’язливо зазначити, що плекати надію на серйозне поповнення бюджету за рахунок оподаткування громадян можуть собі дозволити лише країни зі стабільними, зростаючими економіками. Що розраховувати на довіру платника податків може тільки влада, яка веде прозору та зрозумілу економічну й соціальну політику, бажано — обтяжену повним і невсипущим контролем суспільства над витратою коштів соціальних фондів. Позаяк доходи бюджету можуть упасти, нехай і тимчасово, то треба під цю справу не соціальні програми скорочувати, а перестати безплатно годувати виробництво. Та багато чого можна сказати.

А можна мовчки зачекати часів, коли за рахунок громадянського суспільства вийде на телеекрани рекламний ролик: «Спи спокійно, рідна державо, — тобі сплатили податки».