РАДянськА влада в НБУ

У нас деякі органи управління формуються роками. Взяти, скажімо, Національну раду з питань телебачення та радіомовлення. Скільки сил й енергії було витрачено на те, щоб визначити коло людей, відповідальних за ліцензування національного електронного простору! Усе правильно: служіння віртуальному Молоху не терпить метушні. Аналогічний підхід проявився й у справі формування Ради Національного банку. Більше року йшов пошук і призначення 14 чоловік, які можуть бути допущені у фінансове святилище країни, у найзакритішу контору України. Потрапити в керівництво НБУ — це все одно що влаштуватися на роботу в ГРУ Генерального штабу. Витвір Вадима Гетьмана — Віктора Ющенка, завдяки своїй закритості, користувався репутацією найстабільнішого фінансового інституту держави, попри інфляцію, грошову реформу й інші неприємні речі. Тільки відносно недавно країна дізналася про особливості розміщення золотовалютних резервів НБУ. Але це інша історія. А 11 жовтня Президент Леонід Кучма поставив крапку в історії створення нової системи управління Нацбанку. Саме цього дня він призначив сім своїх представників у Раду НБУ.

ДОВГА ІСТОРІЯ

У принципі, із Радою Нацбанку можна було покінчити (себто сформувати) ще в травні 1999 ро- ку. Саме тоді парламент прийняв закон про НБУ, у якому було закріплено дворівневу систему управління центральним банком країни: вищий орган — Рада, керуючий — правління банку. Бажання депутатів реалізувати саме таку управлінську схему багато в чому було мотивовано не стільки світовим досвідом, скільки дуже прохолодним ставленням до незмінного банкіра сучасної України Віктора Ющенка. Чого гріха таїти: дуже багато людей (і не тільки у ВР) були зацікавлені в усуненні Віктора Андрійовича з посади глави правління НБУ. Адже не випадково з’явилася парламентська комісія з розслідування діяльності Нацбанку в справі управління золотовалютними резервами.

Відповідно до закону про НБУ в редакції 1999 року, Рада банку формується на паритетних засадах Президентом і парламентом. Сім представників терміном на сім років призначає Леонід Данилович, сім — Верховна Рада. Повноваження Ради дуже «апетитні», бо саме цей орган:

1) розробляє основи грошово-кредитної політики країни та здійснює контроль за їхнім виконанням;

2) підтверджує доходи й витрати НБУ;

3) визначає аудиторську компанію для проведення перевірки НБУ. Якщо згадати, скільки уваги було приділено аудиту Нацбанку у світлі історії з валютними резервами, то можна зрозуміти, наскільки важливо правильно вибрати компанію;

4) затверджує рішення правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

5) дає рекомендації правлінню НБУ щодо валютного регулювання, удосконалювання платіжної системи, розвитку банківської системи;

6) має право накладати вето на рішення правління НБУ щодо диверсифікації активів Національного банку, їхньої ліквідності, мінімального розміру золотовалютних резервів.

Загалом, неважко зрозуміти той ажіотаж, що виник у парламенті в липні 1999 року, коли перед закінченням сесії почалася скажена лобістська війна за сім вакантних місць. Причому найактивніше поводилися депутати, котрі до свого обрання були пов’язані з комерційними банками. Щоправда, практично ніхто з них цього зв’язку не перервав навіть після попадання у вищий законодавчий орган влади країни. Закон, звісно ж, забороняє парламентарям займатися бізнесом, але хто може завадити людині просто давати рекомендації щодо розподілу грошових потоків?

Депутати-банкіри заметушилися зі страшною силою. Позаяк на той час у Верховній Раді ще не було конструктивної парламентської більшості, то стали ділити місця за фракційним принципом, за участю комуністів.

8 липня на засіданні комітету з питань фінансів і банківської діяльності «намалювалося» аж 16 претендентів. У кулуарах стурбовані депутати, котрі мали відношення до банківських інституцій, кучкувалися біля колон і тихо розмовляли, нервово здригаючись усім тілом. Розклад був суворим. Після інтимних переговорів із фракцією комуністів було досягнуто домовленості: голосуємо списком, п’ять наших плюс два лівих (у буквальному сенсі цього слова). По ходу справи «прокинули» соціал- демократів.

У кінцевому рахунку парламентську частину Ради НБУ проголосували в такому складі:

1. Валерій Альошин, фракція Народного руху. Він потрапив до Ради за статусом, бо є головою комітету з питань фінансів і банківської діяльності.

2. Петро Порошенко, лідер групи «Солідарність». До свого обрання Петро Олексійович керував закритим акціонерним товариством «Український промислово-інвестиційний концерн» і мав відношення до банку з романтичною назвою «Мрія».

3. Ігор Юшко, фракція НДП. До 1998 року — голова правління Першого Українського міжнародного банку (м.Маріуполь, Донецька область)

4. Сергій Буряк («Відродження регіонів»). «Колишній» голова правління «Брокбізнесбанку».

5. Федір Шпиг, депутатська група «Трудова Україна». До 1998 року — голова правління акціонерного поштово-пенсійного банку «Аваль».

До «чудової» п’ятірки банкірів примкнули також колишній перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і ще один нікому не відомий комуніст, ім’я котрого навіть не варто згадувати. Зате «пролетіли» досить поважні люди. Наприклад, «вічний кандидат» Віктор Пинзеник, суперлобіст Сергій Терьохін, екс-міністр економіки, опонент Віктора Ющенка Віктор Суслов і колишній голова правління «Укрін- банку» Сергій Кривошея. Розкладець, батечку, розкладець…

Практично відразу ж стали будуватися гіпотези щодо персонального складу президентської сімки. В адміністрацію глави держави потягнулися «гінці», але відтіля пішов суворий окрик. Щось на кшталт «у чергу, сучі діти!». Леонід Данилович не поспішав із завершенням формування Ради НБУ.

По-перше, він ще мав пережити президентську виборчу кампанію. По-друге, у деяких впливових людей виникли сумніви в доцільності існування занадто сильної за визначенням Ради НБУ.

Зрештою, глава держави сформулював позицію в такий спосіб: або ви (депутати) коректуєте закон про Нацбанк у бік зниження статусу Ради, або ж не дочекаєтеся указу про призначення президентської частини цього органа управління. Минули місяці...

ФІНАЛ

Фінал справи про формування Ради НБУ проходив у кілька етапів.

По-перше, після створення парламентської більшості було прийнято доленосне рішення про витіснення лівої меншості з керівних органів ВР. Всі комітети перейшли під контроль, скажімо так, правоцентристів. Поширилася ця хвиля і на Раду Національного банку. З неї (Ради) «прибрали» двох комуністів. На вільні місця призначили Ігоря Плужникова (фракція СДПУ(о) і віце-прем’єра з питань паливно-енергетичного комплексу Юлію Тимошенко (рекомендована фракцією «Батьківщина»). Позаяк справа відбувалася в розпал «енергетичної війни», то відразу ж поповзли чутки, що Юлія Володимирівна готує собі запасне місце. Але чутки про звільнення Тимошенко циркулюють досі, а на газовому фронті поки без кадрових змін. Юлія Володимирівна виявилася єдиним представником у парламентській сімці без депутатського мандата. У принципі, відповідно до закону про НБУ, ВР може призначити в Раду кого завгодно, аби з вищою освітою.

По-друге, у липні Верховна Рада таки прийняла нову редакцію закону про Національний банк з урахуванням побажань Леоніда Даниловича. 238 депутатів проголосували за зниження статусу Ради Нацбанку з вищого органа управління НБУ до керівного органа. Інакше кажучи, правління банку та Рада виявилися приблизно на одному рівні. Крім цього, збільшено кількість членів Ради з 14 до 15. П’ятнадцятим виявився голова правління НБУ, котрий повинен входити до Ради за посадою, тобто автоматично.

Шлях до остаточного формування модифікованої системи управління центральним банком країни було відкрито. Слово залишалося за президентом.

Як завжди це буває з кадровими призначеннями, указ глави держави про призначення президентської сімки з’явився несподівано. Дещо несподіваним був і вибір людей, яких Кучма ввів у Раду. Насамперед, звертає на себе увагу призначення двох депутатів — Валерія Хорошковського (НДП) та Ігоря Шарова («Трудова Україна»). Виходить, що в Раді НБУ домінуватимуть саме народні обранці. А виконавчу владу представлено досить скромно, у вигляді самотнього міністра фінансів Ігоря Мітюкова, котрого прем’єр пропонував Президенту звільнити ще в серпні поточного року.

Зате виник із політичного небуття екс-міністр зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі Сергій Осика, котрий із радником Президента Анатолієм Гальчинським потрапив у президентську частину Ради НБУ. З банкірів Леонід Данилович вибрав віце-президента «Укрсиббанку» Ернеста Галієва, а регіони представляє глава Чернігівської обласної адміністрації Микола Бутко. Цікаво, що подумав голова правління НБУ Володимир Стельмах, котрий у момент оголошення остаточного складу Ради перебував із візитом у Китаї. Може, щось сказав суто по-російськи…

Зрештою, після тривалої кадрової епопеї в НБУ з’явився своєрідний орган управління. Тепер 8 депутатів (два представники «Трудової України», 2 — НДП, 1 — «Солідарності», 1 — СДПУ(о), 1 — «Відродження регіонів», 1 — НРУ), віце-прем’єр з ПЕКу, міністр фінансів, два радники Президента, один регіонал і один «чистий» банкір почнуть будувати (з’ясовувати) свої стосунки з НБУ в цілому.

Загалом, уряду Віктора Ющенка дещо не пощастило з таким складом. Кабінет міністрів представлено лише Мітюковим, у якого з Ющенком не склалися стосунки, і Юлією Тимошенко. Єдина управлінська команда НБУ, створювана Віктором Андрійовичем роками, виявилася трохи розведеною. У Ющенка є привід для певного занепокоєння. Щоправда, Ігор Юшко вже встиг його заспокоїти, заявивши, що склад Ради НБУ сам по собі не має значення. «Важливо те, що люди працюватимуть разом», — підкреслив він. Дійсно, війна — це дурниці, головне — маневри. Юшко теж гарантував, що різких змін грошово-кредитної політики не буде.

Підіб’ємо підсумки.

1. У складі Ради НБУ явно домінують депутати, більшість із яких пов’язані з комерційними банківськими структурами;

2. Уряд виявився досить слабко представленим у новому органі управління. Чомусь у ньому (органі) не представлено, наприклад, міністра економіки.

3. «Притирання» Ради до правління НБУ може проходити достатньо болісно. Наприклад, у Мітюкова вже був конфлікт зі Стельмахом на грунті невиплат Мінфіном зобов’язань перед Національним банком по облігаціях внутрішньої державної позики.