Підсліпуватий траст

У 2017 р. це був №6540, у 2018-му - №8124. Зазначені законопроєкти так і не були розглянуті, а були відкликані з тієї причини, що отримували негативні висновки від Головного науково-експертного управління та про відповідність вимогам антикорупційного законодавства. Основними проблемами законопроєктів називали: об'єднання в одному законі питань із різних сфер правового регулювання, а також відсутність зв'язку окремих змін із самим предметом проєкту. Слід також згадати, що в законодавстві відсутнє таке поняття, як "інвестиційний клімат". Цей вираз має обивательський характер, і його не варто вживати безпосередньо в тексті документа. Перелічені вище проблеми суттєво ускладнюють роботу над проєктами у Верховній Раді України, оскільки комітети, в яких ведеться необхідна підготовча робота із законопроєктів, мають чітко визначені предмети відання за сферами правовідносин.

У 2019 р. настав час розглянути законопроєкт №1059, який практично нічим не відрізняється від вищевказаних документів (№6540 і 8124), що так і не побачили світ. Нові зміни також спрямовані на поліпшення становища України у світовому рейтингу Doing Business.

У частині поліпшення ситуації в питанні забезпечення договірних зобов'язань між кредитором і позичальником законопроєкт пропонує впровадження нового для українського законодавства права довірчої власності. Для романо-германської системи права, до якої належить Україна, таке право не характерне. Подібні правовідносини властиві англосаксонській системі, в якій широко відоме таке поняття, як "траст", тобто право довірчої власності. Але за останні п'ять років слово "траст" (особливо "сліпий траст") набуло не надто позитивного значення серед співгромадян. З погляду права, бажання впровадити норми з іншої системи в реаліях України виглядає дивним.

Проєкт пропонує, щоб довірча власність виконувала функцію чергового способу забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором.

Способи забезпечення виконання зобов'язань за своєю природою належать до зобов'язального права (цивільно-правові норми, що регулюють відносини при виникненні зобов'язань), а довірча власність належить до речових прав (цивільне право, яке забезпечує можливість його власнику отримувати корисні властивості з індивідуально-певної речі), які є самостійним інститутом цивільного права.

Ці інститути характеризуються тим, що речові права є абсолютними, коли власнику або іншій особі - власнику речового права протистоїть невизначене коло осіб, зобов'язаних не порушувати його прав; а зобов'язальне право виникає тільки між певними особами. Це, у свою чергу, є підставою для різних способів захисту зазначених прав: речові права мають абсолютний захист у разі подання позову на будь-якого порушника, а в зобов'язальних відносинах позов може подаватися тільки проти сторони зобов'язання, тому що лише вона може їх порушити. Якщо спростити, то законодавець намагається створити гібрид із права, де об'єктом є річ, і права, в якому об'єктом є поведінка особи. Ці проблеми законопроєкту були зазначені в кожному з висновків Головного науково-експертного управління, але так і залишилися "непоміченими" ініціаторами законопроєктів.

Класична для нашої країни ситуація, коли законодавець намагається придумати "щось нове", провести "реформи", "оновити" закон, але зовсім забуває про те, що вже існують способи забезпечення виконання зобов'язань. Більш доцільними стали б не спроби пристосувати для використання як способу забезпечення виконання зобов'язань не призначеного для цього правового механізму, а вдосконалення правового регулювання тих механізмів, які є засобами за своєю суттю, наприклад, застави або іпотеки. Залишається загадкою, чому запропонований "новий інструмент" довірчої власності принципово відрізняється від існуючих - застави та іпотеки, з можливістю включення до договору застереження про позасудовий порядок звернення стягнення на предмет застави/іпотеки.

Впровадження нових норм права, які ще незрозуміло як працюватимуть в умовах нашої країни, не зможе врегулювати або поліпшити ситуацію в банківському секторі в питаннях кредитування. Уся річ у тому, що кожна нова норма права має пройти перевірку часом і судовою практикою. Адже нерідкі ситуації, коли суд доходить непередбачуваного висновку у питанні застосування нових статей кодексу.

Також це не гарантує сплеску рівня кредитування в країні, адже кредитори вже навчені гірким досвідом, набутим при спробах звернути стягнення на предмет(-и) застави/іпотеки. Кредитор буде зацікавлений у видачі кредиту тільки в тому разі, якщо він буде переконаний, що зможе без зволікань звернути стягнення на предмет забезпечення, і його не має хвилювати, який саме вид забезпечення застосовано: його інтерес лежить у площині "оперативного та безапеляційного" звернення стягнення на предмет забезпечення та подальшої його реалізації. Новий механізм не змінить ситуації з простроченими й неповернутими кредитами без реформи судово-правової системи, яка усе ще містить можливості для зловживань.

У разі внесення запропонованих змін до чинного законодавства в позичальників можуть знизитися шанси для зловживань із предметом забезпечення, але це не гарантує абсолютної безпеки для банківських установ. У судовій практиці досить часті випадки, коли найбільш вивірені та належним чином оформлені договори застави (іпотеки) визнавалися суддями недійсними, тобто не завжди рішення дотримуються букви закону. У позичальників також залишається право не укладати подібних договорів забезпечення, адже ніхто не може насильно змусити позичальника передати його майно в довірчу власність.

Висновок: у разі прийняття законопроєкту №1059 новий спосіб забезпечення зобов'язань за кредитними договорами очікує довгий шлях становлення та розвитку в українських реаліях.