Олександр Ярославський: «Будь-який розсудливий банкір розуміє: інвестувати треба»

Сьогодні, коли ситуація в українському фінансовому секторі залишається досить складною, дії та рішення акціонерів конкретних банківських структур з подолання кризових явищ відіграють визначальну роль не тільки з погляду перспектив розвитку самої галузі, а й для всієї української економіки. Тому розмова з Олександром ЯРОСЛАВСЬКИМ, власником групи DCH і співвласником АКІБ «Укрсиббанк», обіцяла бути дуже цікавою. Так воно і вийшло.

— Олександре Владиленовичу, які з причин кризи, що виникла в банківській системі України, ви вважаєте основними?

— У кризи причина не одна, причин багато. Більшість українських банків останнім часом надто легковажно ставилися до своєї роботи. Вони часто не враховували того ризику, на який ідуть. Я кажу про «кредитну лихоманку». Божевільне зростання сукупного кредитного портфеля банків — у 50 разів за п’ять років — призвело до того, що кредити давали мало не бомжам. А банки одержали величезний обсяг «поганих» кредитів — майже 10% портфеля. Причому все робилося свідомо. Банки непогано заробляли і приваблювали вигідними умовами нових клієнтів.

Та ця мильна бульбашка рано чи пізно мала б луснути. Вона й луснула. Падіння курсу гривні призвело до зниження реальних доходів населення та автоматично збільшило кількість проблемних позичальників у рази. Тобто причини всього — ослаблення національної валюти та короткозорість банкірів, через які значну частину капіталів українських банків було знищено буквально за лічені дні.

— І виходу з цієї ситуації немає?

— Я не був би таким категоричним. В Україні є хороші фахівці з антикризового банківського менеджменту. Та існує один нюанс: у банківську систему мають влитися реальні гроші. Інакше на нас чекають складні часи. Жодна економіка не може жити без кредитів — споживчих, за рахунок яких люди купують товари та послуги, і, природно, кредитів для юридичних осіб. В іншому разі нічого не вироблятиметься та не продаватиметься.

У нас нині середина зими. Через півтора місяця розпочнуться активні роботи в полі, тож якщо банки не прокредитують посівну експортних сільгоспкультур, восени ми залишимося без валюти. І схожих ситуацій, які можуть призвести до втрати зарубіжних ринків і цілих галузей нашої економіки, безліч. Я вже не кажу про середній і малий бізнес, кредитування якого сьогодні зупинено взагалі. Тобто основним завданням на сьогодні є поповнення капіталів банків, щоб кредитування бізнесу знову запрацювало. Отже, власники українських банків мають усвідомити свою відповідальність за майбутнє країни та інвестувати гроші в збільшення статутного фонду.

— Ви вважаєте, що якщо сьогодні «влити» у банківський сектор той обсяг коштів, який було втрачено у результаті кризових явищ, то ситуацію буде стабілізовано?

— Ні. Просте поповнення ні до чого не призведе. Обсяг грошових вливань у банківську систему має перевищити втрачений галуззю капітал. Зараз потрібно відновлювати довіру, а це завжди обходиться дорого.

Аналогічні тенденції спостерігаються в усьому світі. Інвесторам і вкладникам потрібні набагато серйозніші гарантії безпеки капіталу, ніж до кризи. Це дуже зрозуміло та чітко пояснив нещодавно Алан Грінспен у The Economist. На його думку, до якої нерозумно не дослухатися, вимоги інвесторів до адекватності капіталів американських банків посиляться на 40%. Тобто якщо в докризовий період прийнятним для інвестора був коефіцієнт покриття ризиків на рівні 10% капіталу, то сьогодні для стабілізації банківської системи цей показник має становити не менш як 14% капіталу. Це досить грубий, майже арифметичний підрахунок, але близький до істини. Вливання 250 млрд. дол. у банківську систему США дало змогу наполовину скостити приріст LIBOR, а це дорогого варте.

— Питанням ліквідності українських банків уже впритул зайнявся НБУ. Зокрема, він уже порекомендував банкірам внести додаткові кошти в статутний фонд, щоб не допустити розриву між активами та пасивами. І сьогодні багато хто вже почав здійснювати активні кроки в цьо­му напрямі...

— Тут не все так просто й однозначно. Я чув думки журналістів і експертів про те, що банки злякалися примусової націоналізації та почали нарощувати статутні фонди. Та справа не в цьому. Банки не будуть стрімголов бігти виконувати вимоги НБУ, якщо не вважають це розумним. У цьому разі просто інтереси регулятора та операторів ринку збіглися. Збільшення статутного капіталу необхідне. Це — єдиний спосіб стабілізувати ситуацію в масштабах окремих бізнесів і в масштабі галузі. Будь-який розсудливий банкір розуміє: щоб вийти сухим із кризи і зберегти позиції банку на ринку, треба інвестувати.

Тим більше що ситуація в галузі та економіці загалом сьогодні серйозно загострюється через невизначеність щодо керівництва НБУ. Для банків це, з одного боку, означає, що сподіватися можна й треба тільки на себе, оскільки в регулятора нині інші клопоти. А з другого — нинішня колізія підвищує загальний рівень ризику та нестабільності в економіці, тобто є додатковим аргументом на користь проведення докапіталізації. Причому в іще більших, ніж досі, обсягах і ще швидше.

— Водночас, як відомо, серед акціонерів Укрсиббанку поки що немає єдиної думки щодо доцільності збільшення статутного фонду банку, і практичні кроки в цьому напрямі не роблять. Як ви можете це прокоментувати?

— Акціонерне товариство — це партнерство, учасники якого мають поводитися по-партнерськи. Тобто керуватися здоровим глуздом і шукати компроміс. Я, як і представники BNP Paribas (основного акціонера АКІБ «Укрсиббанк»), підтримую необхідність докапіталізації банку й готовий вкласти стільки грошей, скільки необхідно. Гадаю, що вже найближчим часом ми прийдемо до рішення, яке влаштовує всіх. Тому збільшення статутного капіталу АКІБ «Укрсиббанк» — це справа часу.

— Який ваш прогноз щодо майбутнього української банківської системи — у короткостроковій і довгостроковій перспективі?

— Я вважаю, що криза призведе до переділу банківського ринку. Однозначно кількість фінустанов в Україні сильно зменшиться. Балом правитимуть тільки найбільш сильні, розумні, сміливі та нежадібні. Криза — це чистилище, де хірургічним шляхом (тобто боляче, але швидко) вирішуються проблеми, які тривалі роки не піддавалися «терапевтичному лікуванню» або момент вирішення яких свідомо відтягувався. І для банківської системи це справедливо навіть у більшому ступені, ніж для інших галузей економіки.