Олександр МОРОЗОВ: «Приватизація Ощадбанку — як мінімум не справа найближчої перспективи»

Олександр Валерійович Морозов народився 20 вересня 1966 року в Києві. У 1989-му закінчив Київський інститут народного господарства. У 1996—2000 роках працював заступником фінансового директора, віце-президентом акціонерної компанії «Держінвест». У 1999—2000 роках — голова наглядової ради НАСК «Оранта». У 2001—2002 роках — голова наглядової ради ЗАТ «Європейський страховий альянс».

Депутат Верховної Ради України четвертого скликання, член комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності, глава підкомітету з питань небанківських інститутів.

Одружений, двоє дітей.

Розпочатий процес компенсації знецінених вкладів знову привернув увагу громадськості до ситуації в Державному ощадному банку України. Впродовж останніх років ця фінансова установа лише втрачала свої ринкові позиції, доводячи небеззаперечну тезу про те, що держава не може бути ефективним власником. Чи все-таки може? Тоді за яких умов?

У липні навіть з’явилася інформація про те, що Ощадний банк виставлять на продаж. І в нього нібито прийдуть закордонні інвестори. Та, як згодом з’ясувалося, чутки про продаж банку дещо передчасні. До того ж його новий керівник, народний депутат України Олександр МОРОЗОВ вбачає в Ощадбанку зовсім інші перспективи...

— Олександре Валерійовичу, наскільки я розумію, однією з головних проблем, які стримують розвиток Ощадбанку, є меморандум, який накладає обмеження на операційну діяльність.

— Справді, йдеться про обмеження, запроваджені 2003 року згідно з умовами підписаного Україною і Світовим банком меморандуму, а також відповідною постановою НБУ. Той меморандум ми називаємо «меморандумом стабільності», він, звичайно, відіграв свою позитивну роль у фінансовому оздоровленні банку, допоміг вийти з непростої ситуації, в якій банк тоді перебував. Та сьогодні нам необхідно якнайшвидше переходити до нового меморандуму, який ми називаємо «меморандумом розвитку». За нинішніх обмежень Ощадбанк просто не в змозі не те що розвиватися, а навіть називатися повноцінним банком...

— Чи переконані ви, що Ощадбанк уже готовий відновити розвиток?

— Судіть самі. Банку вдалося досягти головної мети, поставленої в меморандумі: регулятивний капітал, який 2003 року був негативним, нині досяг рівня адекватності вимогам НБУ (відповідає нормативу адекватності). Крім того, на 1 серпня ми вперше зуміли сформувати 100-відсоткові резерви під активні операції. Про якісне поліпшення менеджменту свідчить і те, що, попри відсутність фінансування та діючі обмеження, банку вдається отримувати хоча й незначний, але прибуток.

Водночас, будучи затиснутим у жорсткі нормативні лещата, банк нині стрімко втрачає свої позиції на ринку залучення коштів та їхнього розміщення. З урахуванням нинішньої тенденції до зниження дохідності банківських операцій це призвело до зменшення середньомісячних обсягів поповнення регулятивного капіталу за рахунок прибутку банку.

Важливим чинником, який негативно впливає на рівень прибутковості, є і додаткові обмеження НБУ, не передбачені умовами меморандуму. Вони забороняють кредитування суб’єктів господарської діяльності. Тож коли зараз не переглянути умов меморандуму й додаткових обмежень НБУ, то ще до кінця поточного року розпочнеться регрес, і показники знову почнуть погіршуватися.

— Чи почули вас у Нацбанку та Світовому банку? Чи існують конкретні домовленості про перегляд умов меморандуму й зняття додаткових обмежень НБУ? Чи можна вже назвати конкретні терміни?

— У принципі, ми начебто знаходимо розуміння і в Світовому банку, і в Національному, і в уряді. Те, що наразі немає остаточного результату, пояснюється особливостями літнього сезону: у період відпусток складно зібрати разом представників усіх зацікавлених сторін.

— І лише цим?

— В отриманих нами попередніх пропозиціях до нового меморандуму Світовий банк сформулював своє бачення подальших шляхів розвитку Ощадбанку. У ньому подано два альтернативні сценарії. Перший — продовжити скорочення витрат хірургічними методами. Ідеться про 40-відсоткове скорочення філіальної мережі й роздроблення Ощадбанку на ряд окремих регіональних банків із державною чи приватною формою власності. Цей варіант для нас неприйнятний, оскільки означає втрату національного масштабу.

Другий варіант — якнайшвидша приватизація Ощадбанку.

— Ви вже заявляли, що вважаєте продаж Ощадбанку в нинішній момент недоцільним, хоча президент уже навіть проводив щодо цього якісь переговори з представниками австрійського Erste Bank. Аргументуйте, будь ласка, свою позицію.

— Я — людина досить ліберальних економічних поглядів, але вважаю, що приватизація Ощадбанку — як мінімум, не справа найближчої перспективи. У принципі, про неї говорити можна. Та для початку необхідно вирішити цілу низку питань з оптимізації не лише самого банку.

У нас, в Україні, далеко не прозора система володіння комерційними банками. На відміну від цивілізованих держав, де регулятор — центральний банк — має чітке уявлення про власників банків, аж до конкретної сім’ї чи конкретного громадянина. Ми ж можемо лишень здогадуватися, хто володіє, зокрема, й найбільшими комерційними банками. Я вважаю це не тільки економічною, а й політичною проблемою. Адже коли достеменно не відомі власники банків із першої десятки чи двадцятки і до кінця не зрозумілі істинні цілі акціонера, який володіє контрольним пакетом, то, у принципі, такі банки можуть становити певну загрозу не лише для економічної, а й для політичної системи країни.

Ощадбанк — це більше, ніж банк. Це 34 тис. співробітників, 93 млн. рахунків і 6,5 тис. відділень. Майже половина з них наразі збиткові. Та вони виконують, зокрема, і соціальні функції, оскільки є частиною державної інфраструктури, як пошта, дороги чи телефон.

А якщо вибирати між приватизацією чи не приватизацією... Перше, що зробить новий власник банку, — позбудеться збиткової частини. І скоротить мінімум удвічі кількість існуючих відділень. Що, в принципі, можемо зробити й ми, якщо поставимо перед собою завдання будь-що домогтися підвищення ефективності роботи банку.

Тому потрібно розуміти, яку мету переслідує держава, коли йдеться про приватизацію. Якщо заробити на продажу банку, то, на мій погляд, достатньої кількості коштів для бюджету нині одержати не вдасться. За оцінками того самого Світового банку — не більше 1 млрд. грн.

Однак за мінімальних інвестицій з боку держави десь у мільярд гривень вартість банку вже через рік сягне як мінімум мільярда доларів. Таким чином, вкладення в банк, якщо держава хоче заробити на його приватизації, окупляться вже через рік у співвідношенні один до п’яти. Для цього, крім нарощування капіталізації, достатньо буде здійснити елементарні кроки з оптимізації його структури та фінансового оздоровлення.

— Ваша точка зору знаходить відгук у вищих осіб держави?

— Нині ми проводимо останнє коло узгоджень у Нацбанку та уряді. Мені обіцяли, що найближчим часом відбудеться ще одна зустріч із цього приводу з президентом. Відразу після цього зберемо спостережну раду й затвердимо на ній меморандум і стратегію розвитку банку. З паном Третьяковим уже є домовленість, що це обов’язково станеться до середини вересня.

— До речі, після того як ви стали в.о. голови правління Ощадбанку, обов’язки голови його спостережної ради виконує пан Третьяков, перший помічник президента. Чи не правильніше було б, аби посада голови спостережної ради дісталася представнику Нацбанку чи уряду?

— У чинному законодавстві існують обмеження щодо участі в спостережних радах не лише членів уряду, а й керівництва Нацбанку. Тому, на мій погляд, було б правильно усунути ці колізії, прийнявши спеціальний закон про Ощадбанк. І щойно визначимося зі стратегією розвитку, ми приступимо до підготовки такого законопроекту.

Для Ощадбанку не можуть діяти ті самі нормативи, що й для всіх інших комерційних банків. З однієї простої причини: він є не товариством з обмеженою відповідальністю, а товариством із додатковою відповідальністю. І, відповідно до статті 57-ї Закону «Про банки і банківську діяльність», держава гарантує всі вклади населення в ньому. Нині в нас є гарантія на всі 5 млрд. грн. вкладів, які розміщено на депозитах у банку. Не рахуватися з тим, що існує така гарантія, неможливо. Тому нормативи щодо Ощадбанку можна було б прописати в окремому законі.

— До речі, про вимоги закону. Коли ви знімете з себе депутатські повноваження?

— Маю вам зауважити, що посада голови спостережної ради Ощадбанку не вимагала від мене складання моїх депутатських повноважень, хоча заяву про це я написав ще в червні. Нині, до остаточного узгодження моєї кандидатури з Нацбанком, я лише виконую обов’язки голови правління. Щойно мою кандидатуру остаточно затвердять, із мене буде автоматично знято депутатські повноваження.

— А чому призначення затяглося? Існують проблеми з узгодженням вашої кандидатури в Нацбанку?

— Ні, це пов’язано тільки з процедурними й «сезонними» особливостями літнього періоду. 28 липня це питання було розглянуто Київським регіональним управлінням НБУ, і був отриманий позитивний висновок. Нині питання перебуває на розгляді в Нацбанку, і там збираються найближчим часом його вирішити.

— А чи не переоцінюєте ви свої можливості без серйозного хірургічного втручання змінити, чесно скажемо, архаїчну й зашкарублу структуру Ощадбанку?

— А чому австрійці можуть це зробити, а ми ні? Адже вони не привезуть з Австрії 10 тис. чи 34 тис. чоловік і не змусять їх тут працювати. У будь-якому випадку реалізовувати їхні починання буде місцевий персонал. Коли йдеться про реалізацію нововведень з управління банком та його розвитку, ми абсолютно чітко уявляємо, як реформувати його, одержати зовсім інший у якісному сенсі продукт. Звичайно, це завдання не кількох місяців чи навіть року. Йдеться мінімум про два з половиною — три роки.

— Де ви візьмете гроші? Адже, крім нарощування капіталізації, знадобляться величезні ресурси, щоб вийти на якісно новий рівень послуг. А це серйозні вкладення не лише в технологічну структуру й комунікацію, а й у персонал. Чи зможе держава вишукати для цього кошти?

— Проблема насамперед у тому, щоб вийти на нормальний рівень статутного капіталу. Звісно ж, нам потрібні інвестиції, але розвиватися можна і за рахунок залучених коштів. У нас є можливості залучати довгостроковий дешевий ресурс у розвиток власне банку.

Відкрию невеличкий секрет. Нині в нас на виході підписання меморандуму з Deutsche Bank, який готовий працювати з нами як з агентом, котрий буде супроводжувати всі інвестиційні проекти Deutsche Bank в Україні. Вони готові інвестувати кошти в нашу інфраструктуру. Звичайно, вони при цьому не відмовилися б стати й акціонерами Ощадбанку, але в принципі не висувають цієї умови під час підписання договору про співробітництво. Гадаю, що мені вдалося переконати їх у тому, що нині приватизація Ощадбанку не в інтересах держави. І вони поставилися до цього з розумінням, оскільки для них співробітництво з нашим банком цікаве в будь-якому випадку.

— А як бути з вартістю цих інвестиційних ресурсів? Чи не станеться так, як у випадку з «Нафтогазом», коли кредит було взято далеко не за оптимальною ціною? Адже кредитування за програмами того самого Світового банку відбувається під значно нижчі відсотки...

— Погляди Світового банку на наші перспективи, як я вже казав, наразі не повністю збігаються з нашими власними. Не приховую, ми зацікавлені в отриманні позики від Світового банку. Та щоб вести подальші переговори з цією установою, необхідно виробити єдину позицію всіх зацікавлених сторін: президента, уряду, Національного банку.

— А як просуваються справи із нарощуванням капіталізації Ощадбанку?

— Нараду з бюджету на 2006 рік, що відбулася в понеділок, глава держави саме й закінчив тезою про необхідність значного збільшення капіталу Ощадного банку...

— Наскільки значного збільшення? Раніше ви казали про суму в півмільярда гривень.

— На нараді президент заявив про необхідність наростити статутний капітал Ощадбанку мінімум на мільярд гривень і дав досить чітку вказівку щодо цього прем’єр-міністру зробити це в максимально можливому обсязі вже нинішнього року. Поки що доручення було в усній формі, але найближчим часом його буде оформлено письмово.

Звичайно, у нинішньому бюджеті вишукати необхідні кошти повною мірою навряд чи вдасться. Ми вже провели з цього приводу попередню консультацію з міністром фінансів. Найвірогідніше, нинішнього року за рахунок переформатування деяких видаткових статей можна буде виділити з цією метою близько ста мільйонів гривень. Решту суми, за умови хороших надходжень від приватизації, буде внесено до статутного капіталу Ощадбанку вже наступного року.

— Ви відмовилися від ідеї викупу емісії Ощадбанку Нацбанком із наступною передачею цих акцій Мінфіну?

— Цей шлях усе-таки вимагає внесення цілого ряду змін у законодавчі та нормативні акти. Тому після експертного опрацювання питання ми дійшли висновку, що простіше діяти за існуючою процедурою. По суті, часткове збільшення капіталу цього року й включення до проекту бюджету статті про його значне нарощування 2006-го є для Нацбанку серйозним сигналом, який відкриває можливість для зняття діючих обмежень.

— Домігшись підвищення капіталізації, ви, наскільки я розумію, почнете активно брати участь у реалізації різноманітних державних програм. Розподіляти бюджетні грошові потоки дуже заманливо — є за що поборотися...

— При розгляді питань бюджету майбутнього року президент категорично заперечував проти включення до бюджету витрат на придбання будь-якого устаткування, основних засобів, машин. Зокрема, й тими категоріями пільговиків, для яких різноманітними законами це передбачено. Натомість він запропонував усе, що можливо, відправляти на кредитування в банки, причому не тільки державні. Може йтися про видачу держгарантій при отриманні кредиту, компенсацію відсотків чи навіть тіла кредиту.

Саме таким чином, наприклад, реалізовуватиметься програма кредитування придбання і будівництва житла для військових. До речі, ми вже цього року можемо виділити близько 200—300 млн. грн. на ці цілі за узгодженою з Міністерством оборони процедурою. А наступного року плануємо довести цю цифру до мільярда. А уряд включатиме до своїх витрат погашення відсотків за цими кредитами. Природно, для тих, хто прослужив 10—15—20 років, може бути передбачене й погашення основної суми кредиту. Єдине, що необхідно, — узгодити порядок.

— Є ще одне питання, якого я не можу не поставити. Багатьом добре відомо, що й у 1999 році, і в 2002-му, після тодішніх виборів, Ощадбанк ставав технічно банкрутом, оскільки був донором передвиборної кампанії представників влади. Торік такої долі йому вдалося уникнути, бо й ресурсів особливих уже не було, і банк перебував під дуже ретельним наглядом. Чи не є ваш нинішній поспіх із нарощуванням капіталізації і виходом з-під опіки Світового банку спробою вишукати додаткове джерело фінансування для партії влади в період виборів?

— Я розумію, що всі мої запевнення, що насправді це не так, усе одно піддаватимуться сумніву. Гарантії від такого використання банку закладено у всіх нинішніх механізмах контролю з боку НБУ. Уряд та Верховна Рада контролюють нашу діяльність через спостережну раду. В НБУ є всі можливості щоденного моніторингу наших операцій, тому будь-які спроби здійснення дій, про які ви кажете, відразу ж стануть помітні. Є ще й 34 тисячі співробітників банку, далеко не кожний із яких симпатизує нинішній партії влади, а не те що є її членом. Це своєрідний контроль зсередини. Тому будь-які спроби використовувати Ощадбанк з недобросовісною метою відразу б набули громадського розголосу.

— Ну гаразд, проте, ставлячи питання про нарощування капіталізації, ви напевно переслідуєте й якісь цілі з ринкової експансії. Впродовж усіх останніх років Ощадбанк свою ринкову частку лише втрачав. Чи маєте намір її відвойовувати?

— Безумовно, ми це робитимемо. Звичайно, повернути 50 чи 30% ринку вкладів фізосіб, як це було в 1996-му або 1998-му, навряд чи вдасться — надто серйозних маємо конкурентів. Та, на мій погляд, утримувати як мінімум 10% ринку Ощадбанку цілком до снаги. Ми поки недостатньо використовуємо одну з основних своїх переваг — гарантію держави по вкладах. Рівень довіри населення до фінансових установ усе ще низький. Гроші українських громадян працюють на економіку не більш як на 25—30%. І не обмежена сумою відповідальність держави перед вкладниками Ощадбанку могла б стати для багатьох із них дуже серйозним аргументом.

Також значний потенціал ми бачимо в переході держустанов та підприємств на обслуговування в держбанки. Принаймні в рамках зарплатних проектів. Мені видається сумнівною ситуація, коли зарплати бюджетників перерозподіляються через комерційні банки. Сьогодні міністр вибрав якийсь комерційний банк, а завтра в цього банку виникли серйозні проблеми. Як у такому разі вирішувати питання погашення заборгованості по зарплаті?

— Чи не здається вам, що «силове» відбирання бюджетних ресурсів у комерційних банків не вельми коректне із ринкової точки зору?

— По-перше, ми не домагаємося прийняття якогось рішення про ексклюзивність, яке «загнало» б усі держструктури на обслуговування до нас у банк. Я вважаю, що це неправильно. Одначе й ситуацію, коли в держбанках обслуговується менше 20% держпідприємств, розцінюю як не зовсім прийнятну. Наші комерційні банки вже досить зміцніли, щоб більше сконцентруватися на обслуговуванні недержавного сектора, який і сам уже досить великий, аби забезпечити величезне поле діяльності для фінансових установ. А держбанки здебільшого можуть обслуговувати держпідприємства. Вкотре наголошую, що тут не йдеться про якусь ексклюзивність чи силовий відбір.

— Згоден, формальних постанов може й не бути. Та чи встоїть міністр або інший державний чиновник перед «усними рекомендаціями» вищого керівництва?

— Якщо чиновник чи банк, у якому він обслуговується, зможе аргументовано довести, що наша якість послуг об’єктивно гірша, ніж та, яку отримує нині це підприємство, то...

— А ви вже готові надавати порівнянні за якістю послуги?

— Так, особливо після створення консорціуму з Укрексімбанком, яке, я сподіваюся, станеться вже у вересні. Також одним із найпріоритетніших завдань для нас нині є впровадження інформаційних технологій. Ця робота ведеться не на порожньому місці. Тому комплексно вирішити це завдання ми сподіваємося вже за рік-півтора. Та передусім нам необхідні політичні рішення з питань, про які ми вже говорили. Оскільки вони перебувають поза компетенцією правління чи навіть спостережної ради.

— Чи задоволені ви нинішнім фінансовим становищем банку?

— Ясна річ, я не можу бути цілком задоволеним нинішніми показниками. Хоча тут наразі не може бути й особливих претензій до керівництва банку, оскільки воно працювало в рамках відомих обмежень. З іншого боку, не може не викликати тривоги досить великий відсоток сумнівних кредитів. Тут ми вже зробили певні кроки. Оскільки банк є державним, неповернення виданих ним кредитів є, по суті, розкраданням державних коштів. Президент нещодавно підписав відповідне розпорядження, і нині працівники департаменту, які займаються поверненням заборгованості, активно співпрацюють із співробітниками прокуратури, МВС і СБУ.

Звичайно, ми намагаємося за змогою знайти «мирні» шляхи погашення сумнівних кредитів. Та існує і така їхня категорія, коли зрозуміло, що вже немає ні людей, які підписували кредитні договори з боку позичальників, ні юридичних осіб, котрі взяли ці кредити. Це, по суті, безнадійні кредити. Такі «хвости» нам необхідно списати, аби перестати формувати під них резерви й вивільнити за рахунок цього кредитні ресурси. Це дуже великий обсяг робіт, оскільки в Ощадбанку досить складна й багатоступінчаста процедура списання цієї заборгованості. Хоча сам обсяг таких кредитів залежно від підходів до розрахунку становить 5—7% кредитного портфеля, що, звісно ж, не є для банку критичним навантаженням.

— Нині Ощадбанк приступив до масштабної роботи з погашення комунальних боргів громадян за рахунок їхніх знецінених заощаджень. Та в цієї проблеми є й інший бік. Хотілося б знати, Олександре Валерійовичу, як ви оцінюєте можливість компенсації заощаджень, що знецінилися, за рахунок Росії? Чи перспективно домагатися цього в міжнародних судах, якщо справді було знайдено документи, які підтверджують факт переведення коштів Ощадбанку УРСР до центрального офісу Ощадбанку СРСР 1991 року?

— Мені здається, що з погляду міжнародного права перспектив не надто багато. Хоча мені складно говорити про те, які це документи, оскільки я їх не бачив і не маю. Хочу акцентувати увагу на тому, що Ощадбанк не є правонаступником Ощадбанку СРСР. Зобов’язання з компенсації знецінених вкладів узяла на себе держава. Хоча й не зовсім коректно, оскільки цей борг дотепер не значиться як внутрішній.

З іншого боку, ми не можемо байдуже ставитися до цієї проблеми, оскільки зрозуміло, що вклади, які знецінилися, найчастіше асоціюються саме з нашим банком. Справді, як пояснити простій людині, яка саме в цьому відділенні, що належить Ощадбанку, відкрила вклад, котрий потім знецінився, що це вже зовсім інший банк, і він не має до Ощадбанку СРСР жодного відношення? Хоча все це правда.

Імідж Ощадбанку серйозно залежить від того, наскільки ефективно держава вирішуватиме проблему компенсації знецінених вкладів. Тому ми готуватимемо пропозиції щодо цього й активно обговорюватимемо їх з урядом. Хоча остаточне рішення, ясна річ, за Кабінетом міністрів.