Ох уже цей ринок…

Монотонна повторюваність цих промов давно перетворила тему ринку на повсякденний атрибут нашого медіа-простору. Заколисані громадяни розслаблюються й навіть не намагаються задуматися над крамольним, здавалося б, запитанням: а чи існує взагалі ринок в Україні?

Тим часом ніякої крамоли або тим більше абсурду в озвученому запитанні немає. І от чому.

Як відомо, ринок - це сфера товарно-грошового обміну об'єктами власності, у процесі якого "власність уступається, але вартість залишається". Вартість (ринкова ціна) залежить від балансу попиту та пропозиції об'єктів, що призначені для обміну (товарів) і належать, звісно, їхнім власникам.

Зрозуміло, що обміну (купівлі-продажу) передує процес виробництва товарів. Будь-яке велике виробництво забезпечується обов'язковою участю низки факторів - землі, природних ресурсів, капіталу, робочої сили тощо. Ринковий оборот усіх факторів виробництва є складовою частиною ринкової економіки й гарантією її стабільності. І навпаки. Виключення з процесу обміну хоча б одного з цих факторів свідчить про нетоварний характер виробництва й доводить відсутність національного ринку як такого.

Це теорія питання, з якою начебто ніхто не сперечається. А що ж відбувається на практиці?

Земля, як відомо, досі у нас не продається. Каменем спотикання тут оголошено ціну, але не в теоретичному значенні (як очікувалося), а в суто практичному. Мовляв, невиправдано низька оцінка української землі залишить жебраками її злиденних продавців, забезпечить надприбуток заможним покупцям, ну а під кінець розпродажу перетворить Україну на сировинний придаток Європи. На наш погляд, учасники "земельної" дискусії не звертають уваги на головну обставину, здатну захистити українців від подібної перспективи.

Річ у тім, що вкладення в нашу землю одного-єдиного євро з Європи автоматично включає Україну до числа учасників європейського ринку. Це означає, що стартова ціна гектара українських чорноземів має бути ніяк не нижчою за середньоєвропейську. Здається, що ця офіційно зафіксована ціна цілком влаштує наших селян, протверезить латифундистів і змусить орендарів зайнятися переробкою сільгосппродукції.

Виходить, уся проблема зводиться до валютної оцінки землі, організації земельного банку й аукціонів, де всі розрахунки проводитимуться виключно у валюті.

Тим часом ця схема не працює. Очевидно, через те, що влада не потурбувалася про попереднє розчищення ринкового простору. Тобто й досі не анулювала результатів шахрайського захоплення сотень тисяч гектарів сільськогосподарських земель. Зрозуміло, що таке розчищення вдарить по кишені впливових шахраїв від "прихватизації" і створить владі відомі незручності. Але, як кажуть, на те вона й влада, щоб вирішувати подібні проблеми.

Природні ресурси України продаються, але їх власники від цього, хоч як дивно, не багатіють, а біднішають. У найбільш наочній формі всю абсурдність ситуації видно на прикладі продажу українського газу. І насправді, наші наймані службовці (держчиновники й усілякі менеджери) продають нам (народу України) нашу ж, підтверджену Конституцією, власність (газ), встановивши на неї непосильні для нас (європейські) ціни, сподіваючись відкупитися від нас образливо мізерними субсидіями.

Простіше кажучи, народу втридорога продають те, чого спочатку його позбавили. Чи не прикро?

Тим часом залізна формула обміну "власність уступається, але вартість залишається" диктує нам зовсім іншу логіку. Увесь надприбуток від реалізації українського газу (за європейськими цінами) має не йти в кишені газових монополістів, а розподілятися між його власниками, тобто надходити якщо не на індивідуальні валютні рахунки кожного громадянина України, то хоча б до бюджету.

Чому й про цю схему мовчать численні дбайливці народного добробуту? Думають, що розгублені люди витратять валюту не туди, куди треба? Вирішили, що хтось прилаштує наші кревні краще, ніж ми самі? Чи вважають, що рентабельність "Нафтогазу" треба підвищувати нашим коштом? Думають, начебто нормальний прибуток недостатній для нормального розвитку української ГТС?

А може, усе значно простіше? Може, наших доброзичливців справно фінансують одіозні газові монополісти? Ті самі, які бояться фінансово незалежних людей, що вміють розпоряджатися своєю власністю й ставити владі незручні запитання. Як ви думаєте?

Проблема ринку капіталів, досить складна через її закритість, тут не розглядається. З тієї хоча б причини, що виведення капіталів з офшорів і боротьба з їх незаконним оборотом - це на сьогодні не стільки економічне завдання, скільки проблема правоохоронних органів. А у наших органів, як усі знають, і без того клопоту повна голова. Тож чекатимемо, коли вони дозріють для офшорів, банків-пралень, фірм-одноденок, а також депутатів-мільярдерів і міністрів-мільйонерів. Але зауважимо, що ситуація, при якій більш як половина українських капіталів працює у "тіні", робить наше очікування дуже нервовим і нетерплячим.

Найбільш кричущим безглуздям українського ринку є виключення з числа його учасників найманих працівників. Цей факт офіційно закріплений Законом України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді невизнання працівників ні "суб'єктами господарювання", ні "учасниками економічної конкуренції". У такий спосіб власність працездатних громадян України - їхня робоча сила ("здатність до праці") - одним махом виводиться за рамки ринкових відносин. Тобто товаром вона не вважається і, з формальної точки зору, ринковій оцінці не підлягає.

Тим часом на європейському ринку наша робоча сила - конкурентоспроможний товар. Там вона має заслужено високий попит і оцінюється відповідно - на рівні європейських зарплат. Зазначимо, що люди, які знають собі ціну, здатні об'єднуватися в дієздатні профспілки й починати переговори з підприємцями. Вони могли б коригувати структуру доданої вартості на свою користь і заодно (а як інакше?) забезпечувати державу ресурсом, необхідним для реальних ринкових перетворень, латанія дір у бюджеті і т.ін.

На жаль, такої можливості ми поки що позбавлені. З тієї причини, що нинішня влада ігнорує факт злиття українського ринку праці з європейським, чим безперечно шкодить нам і створює труднощі собі. Що мається на увазі? По-перше, влада гальмує зростання наших зарплат. По-друге, самовільно закріплює за нами статус "слухняних гвинтиків державного механізму" (Й.Сталін). І, по-третє, симетричним чином вимушено визнає за собою настільки обтяжливі для неї соціальні зобов'язання.

Цілком зрозуміло, що економіка, де всі фактори виробництва мають товарність досить приблизної властивості, не може бути ні ефективною, ні ринковою, ні соціально орієнтованою.

Реформувати таку економіку не тільки потрібно, але й можна. Звичайно ж, не косметичними заходами, а реальними ринковими перетвореннями.Але першим, дуже важливим кроком у цьому напрямі має бути досягнення ідеологічної єдності суспільства. Тієї згуртованості, яка не дозволить обманювати нас хибними теоріями й безглуздою балаканиною з розряду "якось воно буде" і "скоро на деревах ростимуть булки".