До дискусії про бюджетну політику

Питання дефіцитності/бездефіцитності державного бюджету на 2009 рік дедалі більше переходить у площину політичних дебатів, втягнувши не тільки населення, а й експертів у суперечки, що мають мало спільного з економічним зрізом проблеми. Більшість тих, хто бореться за дефіцит, наводять як приклад розвинені європейські країни з їхньою стратегією ослаблення контролю за бюджетним дефіцитом і здійснення м’якої монетарної політики. При цьому багато хто (свідомо чи ні) ігнорує ті макроекономічні основи, у контексті яких необхідно розглядати це питання в Україні.

Ці основи дуже прості. Їхня суть полягає в тому, що економіки, які розвиваються, є, як правило, експортно-орієнтованими, отже, збільшення бюджетних видатків спричинить або інфляцію, або приріст імпорту. За умов України й те, й інше є неприйнятним. При цьому відгуку з боку реального сектору просто не буде з огляду не тільки на специфічну структуру економіки, що серйозно різниться від структури розвинених економік, а й неякісний бізнес-клімат.

Як правило, політична стабільність не впливає вирішальним чином (не скажу, що не впливає взагалі) на аналіз поточного економічного стану країни та визначення перспектив її розвитку. Це твердження справедливе в ті часові проміжки, коли спостерігається економічне зростання. Проте за умов турбулентного стану, в який увійшла економіка України, ставлення до політичної стабільності змінюється. Що продиктовано насамперед можливими ризиками стосовно якості бюджетної політики як одного з найістотніших чинників, що визначають перспективи розвитку всієї економічної системи.

Саме вона, бюджетна політика, всупереч будь-якій здоровій логіці, може стати заручницею тих чи інших політичних розкладів. От чому й Міністерство фінансів, і бюджетний комітет парламенту в умовах кризи першими потрапляють під масовану атаку всіх і вся. А потім, коли обмеженість їхніх можливостей стає очевидною, об’єктом нападок стає центральний банк, який намагаються змусити профінансувати діри в державній скарб­ниці.

Це твердження справедливе для будь-якої країни — почитайте будь-яку іноземну газету, не кажучи вже про українську пресу.

Очевидно, що ніхто не любить навіть найкращого «держателя каси»: інтереси «одержувача» і «держателя» діаметрально протилежні навіть за стабільного і хорошого життя. А за умов вимушеного обмеження витрат протиріччя ще більше посилюються. Відповідь «касира», що грошей у касі немає, уже не просто не задовольняє «одержувача», а злить його та змушує діяти більш агресивно.

Ситуація може погіршитися, якщо до всього вже сказаного додати необхідність «задобрювати» електорат напередодні майбутніх нових виборів. Знову-таки, це досить закономірна річ не тільки для України, а й для будь-якої іншої країни. З єдиною відмінністю: у країнах з економікою, що розвивається, напередодні виборів обіцянок слід роздавати набагато більше й, відповідно, витрачати з бюджету теж набагато більше, ніж зазвичай.

За такого розкладу, незалежно від того, хто перебуває біля керма Міністерства фінансів, воно все одно залишатиметься «хлопчиком для биття», що, у свою чергу, наперед визначить і майбутнє керівника цього відомства. За винятком тих випадків, коли є консолідація суспільства і коли (попри тривалі та серйозні труднощі) існує глибоке розуміння серйозності моменту, отже, і значний кредит довіри до фінансового керівника країни.

З іншого боку, очевидним є і той факт, що довіра не дається безплатно. Її потрібно заслужити — або все тією ж правильною бюджетною політикою, яка здійснювалася напередодні кризи, або тими правдивими заявами та обіцянками, що їх роздає «касир» під час кризи, а також розумним (нехай і нелегким, але чесним) планом виходу з глухого кута.

Чому так важливо, щоб в Україні у період кризи «касир» був би в розумних межах «жадібним» і при цьому вселяв довіру? На відміну від деяких інших країн, які борються з кризою, Україна не може застосувати фіскальні важелі, щоб стимулювати реальний сектор своєї економіки. По-перше, немає достатнього ресурсу: грошей у бюджеті вистачає в основному тільки на покриття соціально захищених програм, а витрачати те, чого немає, неприпустимо.

По-друге, Україна має досить обмежені можливості (порівняно з розвиненими країнами) з покриття дефіциту бюджету за рахунок зовнішніх запозичень. Хоча б тому, що навряд чи нині хтось із приватних інвесторів захоче купувати цінні папери українського уряду. Почасти тому, що на світових фінансових ринках є криза ліквідності, почасти через те, що ризики для багатьох надто високі. Кредитно-дефолтні свопи (Credit Default Swaps) для України перевищують позначку в 3000 базових пунктів. Тобто, умовно кажучи, страховка за ризик інвестування в Україну коштує 30%(!) усієї суми вкладень. На світових ринках українські цінні папери сьогодні продаються із найсерйознішим дисконтом. Наприклад, єврооблігації 2004 року з погашенням 5 серпня 2009 року котируються на купівлю за курсом 72,5% від номіналу, на продаж — 78,5% від номіналу, що відповідає дохідності понад 60% річних.

Окремо слід сказати й про заявлені наміри знайти суверенних іноземних кредиторів, які погодяться надати нам допомогу для покриття дефіциту бюджету. Якщо вартість запозичень на світових ринках настільки велика, що нормальною реакцією має бути відмова від залучення цих ресурсів, але тут з’являється хтось, хто погоджується видати нам кредит на набагато вигідніших фінансових умовах, то чи не означає це, що недоотриманий фінансовий прибуток кредитора компенсуватиметься за рахунок нефінансових умов? Все одно, яких та в якій формі, але ці нефінансові умови мають виникнути. Ніхто й ніколи не захоче працювати собі на збиток, хоч би як добре він до нас ставився. Тому, якщо йти на цей крок, треба бути від початку переконаним у тому, що нефінансові умови звичайного, на перший погляд, кредитного договору будуть для нас прийнятними.

Слід вважати, що поведінкова логіка українських резидентів щодо купівлі цінних паперів уряду буде аналогічна тій, яка існує в іноземних інвесторів. Тому єдиним охочим купити цінні папери українського уряду може виявитися лише той, на кого можна чинити тиск і хто навіть проти своєї волі та всупереч економічній логіці може піти на такий крок. Ні для кого не секрет, що цим кимось у нас виявиться НБУ. Пам’ятаєте, як у фільмі: «…а не будут брать — отключим газ».

Небезпека такого угодовства з боку НБУ досить велика хоча б тому, що в передкризовий час цей інститут не зміг одержати той рівень автономії, який потрібен для здійснення ефективної монетарної політики.

Таким чином, наслідком такої слабкої фіскальної політики та нежорсткої політики монетарної буде інфляція, маховик якої легко запустити, але важко зупинити. Так, справді, країни старої Європи і США наважуються перейти до більш м’якої фіскальної політики. Проте у них є ресурс — у вигляді або більш розвиненої податкової системи, або можливості запозичати.

Застосування фіскальних стимулів у країнах із ринками, що розвиваються, до яких належить і Україна, може стимулювати попит, але навряд чи приведе до збільшення внутрішнього виробництва через величезну кількість проблем, пов’язаних із поганим бізнес-кліматом. Більш того, український корпоративний і банківський сектор обтяжений значною кількістю зовнішніх боргів в іноземній валюті. От чому питання, пов’язані зі стимулюванням економічного зростання, стають уже другорядними щодо питань, пов’язаних із підтримкою відносної курсової стабільності.

Компанії старої Європи та США набагато меншою мірою стурбовані питаннями курсу — їхні борги деноміновані у власній валюті. Саме в тій, в якій вони одержують підприємницький дохід, і в тій, до якої при­в’язана монетарна політика. Більш того, навіть у розвинених країнах слабка фіскальна політика, яка, у свою чергу, призводить до ослаблення політики монетарної, так чи інакше стане серйозним джерелом інфляції. Проте інфляційний відгук (так зване інфляційне запізнювання) у відповідь на фіскальні та монетарні заходи в країнах з економікою, що розвивається, значно коротший, ніж у країнах із розвиненою економікою.

Тільки країни з розвиненою економікою можуть дозволити собі не звертати уваги на ризики інфляції, зосередившись на проблемах реального сектору і зайнятості. Однак і в них питання боротьби з інфляцією незабаром постануть на порядку денному. Просто нині вони не пріоритет. Чи можемо ми дозволити собі таку саму політику, як стара Європа і США, чи можемо ми ініціювати використання додаткових стимулів, які розкручуватимуть інфляційний механізм (а в нас, зауважте, рівень інфляції набагато вищий, ніж у багатьох інших перехідних економіках). І, нарешті, чи зможемо ми потім відносно безболісно його зупинити? Питання залишається відкритим.

Залишається відкритим і питання, яким же тоді має стати набір тих економічних заходів, які не дали б реальному сектору економіки істотно відкотитися
назад. І в цьому разі те, що якість бізнес-клімату в Україні дотепер, м’яко кажучи, далека від досконалості, може саме й стати тієї соломиною, за яку країна повинна вхопитися.

Погано чи добре, але потенціал для можливого поліпшення якості бізнес-клімату в старій Європі та США не такий уже й великий. Уже зараз із нього було «витиснуто» практично все, що тільки можна. В Україні ситуація кардинально різниться, і навіть невеличкі позитивні зміни дадуть істотний мультиплікаційний ефект у плані поліпшення загальної якості бізнес-клімату. Що, у свою чергу, забезпечить збільшення припливу іноземної валюти в країну, а отже, послабить той тиск, під яким нині перебуває гривня.

Більш того, ми можемо очікувати й ефекту з боку реального сектору, який збільшить обсяги виробництва. Очевидно, що загальним результатом стане стабільніше функціонування всієї економічної системи, що так важливо за умов кризи.

Основні заходи для реального поліпшення бізнес-клімату в країні мають бути зосереджені на таких напрямах:

— здійснення реформи дер­жавного управління;

— забезпечення стабільності та передбачуваності існуючого в країні законодавчого поля;

— поліпшення регуляторного середовища для бізнесу;

— просування і підтримка українських експортерів на традиційних і нових ринках;

— здійснення пенсійної реформи;

— зниження рівня корупції та поліпшення іміджу країни.

Усі ці рецепти давно й добре відомі. Різноманітними міжнародними інститутами та експерт­ними групами, серед яких у тому числі й Міжнародний фонд Блейзера, було підготовлено та подано на суд української влади цілу низку аналітичних досліджень із конкретними переліками рекомендацій щодо поліпшення бізнес-клімату в Україні. Понад те, за кожним напрямом розроблено докладні інструкції. Єдине, що дотепер відсутнє, — це реальне бажання хоча б дослухатися думки експертів.

При цьому не треба намагатися осягнути неосяжне та знову (як це вже неодноразово було) обмежитися «заклинаннями». Це не просуне нас у реформуванні. Необхідно вибрати кілька ключових точок на кожному напрямі й нарешті розпочати розв’язувати проблему.

Давно перезрілі структурні реформи не дають миттєвого ефекту та сьогохвилинних політичних вигод. І цим, вочевидь, пояснюється відсутність політичної волі до їх реалізації в провідних українських політиків. Однак з тими складними викликами, з якими зіштовхнулася українська економіка в умовах нинішньої світової кризи, вже не впоратися в межах існуючої економічної моделі і з використанням традиційних фіскальних і монетарних інструментів.

Рано чи пізно життя неминуче змусить українську владу зайнятися реформуванням бізнес-середовища. Питання лише в тому, якою буде ціна, котру доведеться в результаті заплатити економіці та суспільству за кожен згаяний день.