Чи побачимо ми справжню податкову реформу?

Державна влада знову в кризі - як і шість років тому, в березні 2014-го, коли з моєю участю утворилася група "Податкова реформа" РПР (тепер - однойменна група Економічної експертної платформи). А це означає, що, з одного боку, Україну знову, на жаль, мусять рятувати волонтери; з іншого - відкриваються або дуже скоро відкриються вікна можливостей для змін, у тому числі й у податковій сфері. Тим більше що голова профільного комітету ВР і колишній прем'єр-міністр у далекі вже відносно спокійні часи навіть планували таку собі реформу саме на весну.

Та чи буде ця реформа справжньою?

На жаль, тут є суперечливі тенденції, і поки що важко сказати, яка з них візьме гору. Наприклад, фінансований ЄС радник прем'єр-міністра Іван Міклош і через шість років роботи в Україні все ще вважає, що справжня податкова реформа має полягати у скасуванні "спрощенки", наче це головне лихо нашої податкової системи. На щастя, є й інші думки, - чимало може залежати й від позиції стейкхолдерів: бізнесу, експертного громадянського суспільства та простих громадян, із якими нинішня команда радиться (шляхом опитувань), як ніколи раніше виправдовуючи свою назву "слуга народу".

Тому настав час згадати, у чому, власне, проблема; як її вирішувати; чому вона досі не вирішується; ну й запропонувати виходи. У першій частині статті аналізуються цілі реформи; у другій - поточна диспозиція; а в третій будуть докладніше розглянуті розклад сил у бізнес-середовищі та системні висновки.

Насамперед, у чому, власне, має полягати справжня реформа, і чим вона відрізняється від простої, наприклад, зміни ставок? За визначенням, реформа - це те, що змінює відносини й поведінку сторін процесу, у нашому випадку бізнесу та держави в особі податкової. Наприклад, до впровадження цієї ж спрощеної системи для малого бізнесу підприємці масово показували мінімальний дохід і відкуповувалися від інспекторів, а ті були, відповідно, дуже охочі перевіряти, точніше - ходити базаром і збирати данину. Впровадили єдиний податок, коли платити треба незалежно від виручки, а перевіряти - нічого, - зразу змінилася поведінка і тих, і інших, отже реформа вдалася. Принаймні в цьому сегменті відносини стали більш "цивілізованими": розперезаність і корупція зменшилися радикально, надходження так само радикально зросли, і підприємці відчули себе повноцінними законослухняними громадянами. Саме в такій якості вони наробили чимало шелесту на трьох Майданах, але це вже інша історія. До речі, комусь, вочевидь, дуже неприємна, і це - одна з причин небезуспішних спроб повернути реформу назад.

Зв'язок податкової реформи і Революції Гідності зовсім не випадковий, оскільки головна вада нинішньої податкової системи, з погляду (говорячи високим стилем) цінностей - її несумісність зі Свободою та Гідністю. Відносини податкової і платників за загальною системою в нас побудовані на суто "євразійській" концепції тотального порушення закону і тотального ж страху покарання. Крім платників єдиного податку, ніхто більше не може "заплатити всі податки і спати спокійно", бо загальна система залишає, практично, необмежені можливості прийти з перевіркою та донарахувати, ще й обкласти штрафом, хоч би як ретельно намагався платник дотримуватися закону. Таку поведінку дозволяє зашита в законі так звана дискреція, тобто, простими словами, можливість для свавілля: інспектор на власний розсуд може вирішити, наприклад, що ті або інші витрати неправильно віднесені на собівартість. А далі - або вичікувально подивитися на платника із загальнозрозумілим у наших краях натяком; або виписати штраф та донарахування, заарештувати рахунки; або, наприклад, у трохи інших випадках, заблокувати прийом податкових накладних, - тоді платникові доведеться йти в суд, де на нього так само вичікувально подивляться, не кажучи вже про витрати на адвокатів…

Причому інспектор може зробити це з власної ініціативи (погодивши з начальством) - якщо його двоє дітей не можуть чекати, доки платник порушить; може за розпорядженням згори, тому що "горить план" "мобілізації податкових надходжень" (термін з офіційного лексикону азаровської податкової), а може - на замовлення конкурентів або можновладців. Відповідно, проти реформи, покликаної покласти край цим вадам, як і проти спрощенки, що позбавила свавілля хоча б мікробізнес, в одних лавах із корумпованими податківцями раціонально виступають потенційні замовники "наїздів" (наприклад, великий роздріб, який мріє руками податкової знищити дрібних торговців); частина бухгалтерів-аудиторів та податкових консультантів, зацікавлених у клієнтах; політичні керівники, чия влада, в євразійських традиціях, тримається на вибірковому застосуванні законів, яких не можна виконати; і… Міністерство фінансів вкупі з МВФ, яких нинішня ситуація більш ніж влаштовує: пофіг, як саме збираються податки, тільки б виконувався бюджет.

Але, на жаль, у наших умовах основний інституційний розробник податкової політики має в цьому питанні конфлікт інтересів. Адже головне, за що відповідає Мінфін, - планування та виконання державного бюджету. Завдання це, як засвідчив минулий рік, досить непросте: прогноз завжди спирається на припущення, які можуть і не справдитися, і тоді бюджет може бути перевиконаний, - а може, його доведеться різати по живому. Інша річ, коли в податкової є чіткий план, і його невиконання каране, а вже як вона його виконає - її справа. Але, щоб легше було виконувати план, треба дати податківцям до рук знаряддя для вибивання грошей із бізнесу - описану вище дискрецію. В ідеалі, що понад двадцять років тому в часи батька-засновника цієї системи Миколи Азарова, що в часи його духовного сина Олександра Клименка в не дуже далекому минулому, підприємствам просто за ієрархією доводили "рознарядку": стільки-то - у бюджет, стільки-то - на "майданчики" (тобто "Сім'ї"), стільки-то - готівкою зверху, а то гірше буде... Бо невразливий і всевладний податковий інспектор озброєний азаровським же Податковим кодексом, який увібрав у себе всі попередні ідеї Пинзеника, Терьохіна та інших творців податкового законодавства. Саме через цей конфлікт інтересів розробляти справжню податкову реформу довелося експертам-активістам, причому на волонтерських засадах, оскільки донори звикли, що цим займається Мінфін, і ніхто більше.

Однак, дозвольте, скаже поінформований читач, адже Пинзеник і Терьохін пишалися саме тим, що втілили в Україні "європейські" податкові закони! Так, тільки покійний уже батько-засновник нової інституційної економіки Дуглас Норт отримав заслужену Нобелівську премію за доведення простої тези: одні й ті самі формальні інституції (норми та організації, покликані стежити за їх дотриманням) працюють абсолютно по-різному, залежно від неформальних, властивих тій або іншій країні. І українська податкова система - чудова цього ілюстрація: за фасадом європейських законів приховується цілком середньовічне свавілля, а за фасадом податкової служби - колишня азаровська опричнина, підпорядкована особисто президентові Кучмі, з бонусами у відсотках від донарахувань та штрафів; яка, втім, за роки, що минули відтоді, поступово переродилася на "піратів Її Величності", рекетирів з ліцензією від держави. Умови цієї ліцензії збереглися від часів Азарова: по-перше - виконувати план, тобто платити за ліцензію, по-друге - бути готовими "розірвати" будь-який бізнес, котрий наважиться, наприклад, фінансувати опозицію без вищого на те благословення.

"Не може бути!" - скажуть малопоінформовані обивателі або іноземні радники, які ще гірше розбираються в темі. На жаль, підприємці підтвердять кожне слово з написаних. Приблизно так само за фасадами поліції та інших силовиків у нас приховуються "перевертні", за фасадом суду - хабарники - виконавці "телефонного права" тощо, а всі разом формують "систему".

Ось проти такої системи народ повстав понад шість років тому, наївно вважаючи, що "європейський вибір" її зруйнує, - адже "в Європі" не так! Авжеж, тепер - не так, але ще кілька сотень років тому було приблизно так само. Зокрема, Англійська революція була саме проти "конфіскаційного" принципу оподаткування, згідно з яким король вирішував, скільки з кого він хоче здерти податку. Барони зрештою перемогли, відстояли своє право платити за законом і ні на пенс більше, а закон - встановлювати в парламенті. Однак королю так цього не хотілося, що країну трясло сорок років, поки революція не завершилася перемогою. Ось і в Україні не легше… І, на жаль, просте копіювання "європейських норм", як свідчить, серед іншого, описана вище сумна історія щедро профінансованої донорами пинзениківсько-терьохінської "податкової реформи" більш ніж двадцятилітньої давності, частіше заважає, ніж допомагає переходити на "європейські принципи", в їх кращому (і частково - ідеалізованому) сенсі.