Будь-який рух із дна ями — вгору

Чомусь прийнято вважати, що складність оподаткування неминуча. Проте насправді її породжено аж ніяк не бажанням перекрити лазівки й заштопати дірки. Навпаки: що законодавство складніше, то, як правило, більше в ньому «щілин»; а прості закони й виконати легше, і обминути складніше, ну а контроль над їхнім дотриманням — значно ефективніший. Інша річ, що простота законодавства, яка забезпечує його практично повсюдне дотримання, не залишає шансу держмашині розчавити кого треба за недотримання того, чого дотриматися неможливо: усі працюють за правилами, і доскіпатися в умовах демократії (чи бодай її імітації) нема до чого. Та й просто штрафувати тоді — за що?

Але крім цього, простота не забезпечує кастової зайнятості бухгалтерам (із аудиторами й консультантами) та податківцям (із «фондовиками» й ревізорами), котрі нібито перебувають по різні боки барикад, а насправді доять одну й ту саму череду, лише в різні відра. Це ми вже не про ту священну корову, якою є складність податкових законів. Це — про звичайні підприємства, про юридичні наші особи, за «пасовиськом» для котрих дбайливо стежить мудрий парламент, аби велике законодавче поле суцільно складалося з колючок, шипів і камінчиків, ніяк не призначених для самостійного перетравлення без втручання ветеринара-кормознавця.

Із урахуванням взаємовиключних дорожніх знаків (а навіщо вони в полі взагалі потрібні?) життя стає боротьбою за існування.

У цих умовах недодачу молочка бідна худоба вважає подвигом, а урізання зарплати бухгалтеру чи недоплата податків певному бюджету — видається їй справедливою помстою за постійні спроби збільшити надої. Випити ж молочка з відерця самій (замість того, щоб це відро поповнювати) — узагалі героїзм, гідний наслідування. Йдеться, ви зрозуміли, про висьорбування з дурної держави ПДВного відшкодування. Так їй, утім, і треба: нехай спрощує закони, і ніяких алегорій тут більше не буде.

У Радянському Союзі (ні при чому він, може, й ні при чому, але не зовсім ні при чому) податки були простіші та збиралися ефективніше. Коли спочив вічним сном «вільний залишок прибутку», перераховуваний до бюджету, і з’явилися фонди економічного стимулювання, порівняно нескладний механізм фондоутворення був, по суті, механізмом оподаткування. Із тією лише відмінністю, що сума фондів означала, скільки залишається підприємству (отже, решта — аналог податкової маси), а сума податків сьогодні означає, скільки віддається (отже, решта — аналог колишніх ФЕС).

Що ж, зайнятість тоді забезпечувалася інакше. Так невже зараз за суспільне щастя мати безробіття треба розплачуватися такою дорогою ціною? Та ще й прикривати це Вищою Економічною Справедливістю надскладного обкладання?

Підприємства сьогодні — жертви не стільки податків, скільки їхньої незрозумілості, внутрішньої суперечливості. Але де ж протести проти цієї складності? Пригадаймо написане, даруйте, Леніним: раб, котрому подобається його хазяїн, є холоп і хам. Хам у тому сенсі, що не розуміє цінності спрощеного оподаткування (яке було б дозволене всім, а не лише «мікро»), чим грубо ображає здоровий глузд.

Ну скажіть: що в умовах України заважає оподатковувати не бузувірську «додану вартість», не прибуток, не ще цілу купу різноманітних показників, а просто весь оборот, звідки нічого — аби уникнути спокус — не віднімається? Якщо вже навіть таке полічити не можна, то все інше й зовсім безглуздо!

А далі нехай сама держава ділить отриману частку з обороту між різноманітними фондами — підприємства тут ні до чого. Чому безліч напрямів податкокористування має обертатися безліччю різновидів цих податків? В ім’я чого, наприклад, ця велика кількість соцстрахів, кожним із яких оподатковується одне й те ж?

Справді неминучі — крім єдиного податку — лише акциз і прибутковий, а інші, мабуть, від лукавого.

Але от єдиною податковою ставкою, ясна річ, не обійтися. Податок може бути один (для безакцизних підприємств), ставка — ні. Але хіба не можна полічити середньогалузеву рентабельність і оподатковувати залежно від неї кожну галузь за своєю ставкою? При цьому потрібно лише дотриматися умови, аби частка податку в ціні дорівнювала середньогалузевій частці в ній податків сьогоднішніх.

Заодно бодай певну зайнятість «обох сторін» буде забезпечено: нехай доводять/спростовують, якої галузі стосується виконання того чи іншого договору. От багато хто вже й буде при ділі.

Зате від «не тієї галузі» ані ПДВ вкрасти не вийде, ані перевести в готівку через фіктивну фірму, зносини з якою сьогодні зменшують податки, створюючи так звані валові витрати й так званий податковий кредит.

І — ані знаменитого 5.9, ані майже такого самого знаменитого 11.2.3, ані податкових накладних, ані датської (чи звідки там вона в нас завелася) «першої події», Богом проклятої на території України. Замість цього — все виникає після оплати. Адже сьогодні «перша» через усе це є першою лише для податкозбільшень, а щойно треба врахувати витрати — даруйте, за першою подією — це в Данії.

Непотрібні будуть навіть «звичайні ціни»: ставка з обороту виявиться (на відміну від ставок на його шматки) не такою вже великою, аби боротися з нею — на зло кондуктору — неотриманням грошей.

Стосовно ж зачарування розміром ставки, єдиним для всіх, то в СРСР («наша пісня гарна, нова...») такого, нагадаємо, не було, і диференціація платежів за галузями видавалася цілком природною. Навпаки, при переході на загальні (для абикого) податки в нас чимало людей боялися: чи не занадто все спроститься? Авжеж, спростилося...

Та й за всієї складності — хто не хоче сплачувати, однаково не сплачує, чому складність а) не заважає; б) допомагає.

Махінації, зрозуміло, будуть й після спрощення. Хтось, приміром, замість сильнооподатковуваного маркетингу (послуга ж!) захоче показати реалізацію слабкооподатковуваної матеріаломісткої нафти, але це вже, самі розумієте, не те.

Мудріючи, Батьківщина, до речі, сама потихеньку до простоти тягнеться: пригадаймо відомі розпорядження — сплачуйте, мовляв, у тому самому обсязі, що раніше сплачували, та й усе тут. («А що я вам, як вам здається, винна, того ніколи вам не побачити, окрім як у вигляді облігацій», але це так, до слова. ) Дуже, між іншим, стосовно «як раніше» правильно. Залишилося тільки закони у відповідність із цим привести, аби простота була не відрижкою ненажери-складності.

Боятися простоти не потрібно: гірше, ніж є, все одно не буде, а є знов-таки те, що податки одних уже пішли в зворотний бік, через що інших ухайдокують остаточно. Адже замість грошей цим іншим по-сталінськи нав’язали «облігації держпозики» (а нове слово «внутрішньої» означає, що податкова недостатність — і це при тому, що всі стогнуть! — заповнюється нині й позиками зовнішніми: інвесторів либонь відвернули завдяки тому самому ПДВ).

І найгірше, що можна втнути з єдиним податком, — це також те, як зараз. Ті, у кого від переходу на єдиний податок загальна податкова маса зменшується, на нього переходять, ті, у кого зростає, не переходять. Чи не для дискредитації «спрощенки» дозволено такий «добровольчий» безмір?

Природно, він породжує цікаві цікавості. Так, торгівля називає себе посередництвом і переходить на комісію/доручення, аби єдиним податком у неї оподатковувалася лише посередницька винагорода, а не весь оборот, що за загальної для всіх єдиних і тому не дуже високої ставки — вельми надвигідно. А сам товар при цьому оподатковується у «нормального», точніше, НЕ оподатковується, адже вся різниця в ціні осіла на спрощенці.

Виробництво ж, усвідомивши, що матеріали краще залишати на нормальних податках, за якими вся сировина й сировиноподібне з оподатковуваних оборотів віднімається, а на спрощення переводить лише зарплато (прибутково-)містке (приміром, послуги), найчастіше позиціонує себе як обробку давальницької сировини. Тоді споживач сировину купує в нормальної, а обробку — у «спрощеної» юрособи, котра сидить за сусіднім столом.

І всі задоволені!!!

А от за загального єдиного податку, коли «тут — нормальний, тут — ненормальний» не проходить, з’явиться сенс не посередників (або «юридичних друзів») плодити, а в себе заводити відділи реалізації — аби не накручувати податок на кожному етапі. Ось і з’явиться концентрація бізнесу, яка здешевлюватиме й собівартість, і ціну.

Ну а колишні геологи, міліціонери, директори птахофабрик, учителі фізкультури з задоволенням визначатимуть, до якого виду діяльності що належить (якщо не захочуть іти в сторожі зоопарків).

Бухгалтери ж підуть у науку й вузи — використовувати колишні навики в мирних цілях. Можливо, навіть хтось повернеться в інженери: за низьких ставок на виробництво воно розцвіте краще від різноманітних інфраструктур — от старі спеціальності й придадуться.

У кожній людині є щось «завжди корисне». А в кожній несерйозності — частка несерйозності...