Бомж має бомжувати, а не зменшувати податок на прибуток

Ми знову розповідаємо тим, кому ніколи копирсатися в нормативно-бухгалтерській пресі, про те, які вийшли цінні податкові вказівки і чому майже всі вони радше шкідливі для нашого суспільства, ніж корисні.

1. Україна повернулася до старих часів податкових рознарядок. Із посиланням на доручення прем’єр-міністра Державна податкова адміністрація України у своєму наказі від 4 липня 2008 року №444 встановила завдання щодо середньогалузевого рівня податкової віддачі. Оскільки «середня» податкова віддача в розумінні головних податківців — це така, вище якої можна, а нижче не можна, маємо, по суті, необхідний мінімум, який треба зібрати неважливо як.

Співвідношення податку на прибуток і валового доходу (тобто фактично виручки) для різних галузей визначено різне: від роздрібної торгівлі хочуть 0,85%, від оптової торгівлі — 0,9, від будівельників — 1,6, від готелів і ресторанів — 1,9, від пошти і зв’язку — 6,72%. Такими є негласні ставки негласного податку з обороту.

Що ж ці цифри означають? А от що.

Для того щоб податок на прибуток на нещасній пошті сягнув 6,72% від виручки, взятої без ПДВ, сам прибуток має бути вчетверо більшим, тобто становити 26,88% від тієї ж виручки (тоді податок, який дорівнює 25% від прибутку, і вийде на необхідний мінімум). Проте для досягнення питомої ваги прибутку у виручці 26,88% рентабельність повинна дорівнювати 26,88 : (100 – 26,88) x
100% = 36,8%.

Непогано...

При цьому від роздрібної торгівлі вимагають лише (4 x 0,85) : (100 — 4 x 0,85) x 100% = 3,5%, що створює для надприродної жор­сткості щодо пошти дуже дивний фон.

І за що ДПАУ так не любить пошту?

2. Для підприємств, які анулюють свою реєстрацію — чи то взагалі, чи то як платники ПДВ, ДПАУ вигадала «передсмертну» кару.

Ті товари чи основні фонди, які були підприємством, що анулюється, оплачені, але не були ним отримані, оголошуються його «товарними залишками» [?!], причому (хи-хи!) реалізованими, у зв’язку з чим за них треба на прощання заплатити ПДВ, та ще й за звичайними цінами (які невідомо де брати і щодо яких виникає чудова нагода позмагатися у сваволі для підприємства і податкової — з перед­бачуваним для такого змагання результатом).

Про те, що згадана дебіторська заборгованість є товарними залишками, ДПАУ, не моргнувши оком, повідомила в листі від 14 червня 2008 року №5977/6/16-1515-20 (п. 3).

Цікаво, а в постачальника, який так і не поставив те, що він не відвантажив, теж значиться в товарних залишках? Причин вважати інакше немає, отже, виходить, що одні й ті самі залишки повинні бути в обох: в одного — для цілей ПДВ, в іншого — бо вони справді в нього є (і, до речі, при його, іншого, анулюванні вони теж можуть оподаткуватися вже як справжні залишки).

Так чи інакше, маємо вказівку для тих, хто анулюється: товари, яких немає, вважати вже наявними, а оподаткувати, як продані, причому продані за стільки, за скільки скаже ДПАУ.

3. Із листа ДПАУ від 5 серпня 2008 року №15742/7/16-1117 випливає, що податківці збираються самостійно («без суду та слід­ства») визнавати підозрілі договори недійсними і «викошувати» у підприємств ПДВшні податко­зменшення (у вигляді податкового кредиту) по ланцюжку: спочатку — в підприємства, що перевірялося першим, потім — у його постачальника, потім — у постачальника постачальника і т. ін.

Судячи з того, що цей дикий лист підписав не звичайний заступник голови ДПАУ Чекашкін, а перший (!) заступник голови Кайзерман, наміри в податківців вельми серйозні.

Цікаво тільки, де цей нескінченний ланцюжок у них закінчиться і чи закінчиться він взагалі...

Ну а якщо недійсність/нікчемність угоди перевіряючому лише привиділася — судіться, дорогі платники!

Теж по ланцюжку.

4. Однак повернімося до податку на прибуток. Щодо якого є рознарядка для пошти і всіх інших. Один із засобів досягнення намічених цілей — невизнання валових витрат, що, як відомо, цей податок зменшують.

Наприклад, у «Віснику податкової служби України» №28’08 представники ДПАУ написали, що оплата підприємством оренди жилого приміщення для свого працівника до валових витрат не включається — як така, що не пов’язана з господарською діяльністю.

І хоча це прямо суперечить і Інструкції зі статистики заробітної плати від 13 січня 2004 року №5 (п/п. 2.3.4), і Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (п/п. 5–6.1), і власним листам ДПАУ, яке все це має значення, якщо треба виконувати рознарядку?

А працівникам — саме місце на вулиці, нехай не розоряють фірму безгосподарними витратами. І державу — зменшенням податку.

До речі, консультація стосувалася банку і виписаного ним іноземного фахівця. Нічого, побомжує на вокзалі. Нехай відчує, до якої Європи його занесло...

5. У тому самому Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» розробників напоумило написати (у п/п. 8.2.2), що комп’ютерні програми належать до основних фондів (групи 4) і що при цьому основні фонди повинні коштувати понад 1000 грн. (це вже в п/п. 8.2.1).

Треба працювати в ДПАУ, щоб зробити із цього той висновок, який міститься в її листі від 31 липня 2008 року №354/4/17-0214 (п. 4).

Виявляється, коли так, то програми вартістю до 1000 грн. включно є нематеріальними активами!

Отже, 1000 грн. — це межа не тільки між основними фондами і малоцінкою, але ще й між матерією та нематерією!

Ейнштейни і Бори сучасності, агов! ДПАУ обставила усіх вас гуртом. І того (справжнього) Ейнштейна теж, із Бором разом і Ландау—Планком—Резерфордом на додачу. Жоден із цих, з дозволу сказати, фізиків немічним своїм розумом не додумався до ролі тисячі гривень в ідентифікації матерії! Вони, нерозумні, либонь, і про одну гривню нічого не чули!

Завдяки цьому (мабуть, нобелівському) відкриттю є можливість замінити миттєве податкозменшення через валові витрати зменшенням довгограючим — через амортизацію «нематеріального активу».

Вчіться, і фізики, і лірики!

6. А насамкінець — про улюблене. Про улюблений Мінфін.

Виявляється, рахувати до двох — і тим більше до трьох! — там уміють набагато гірше, ніж рахувати чужі гроші.

Відносно свіжий приклад — його, Мінфіну, не дуже давній наказ від 5 травня 2008 року №647.

Там замість абзацу третього наказу Мінфіну від 16 травня 1996 року №99 (у якому сказано: «Відпуск цінностей до 1 листопада 1996 р. може здійснюватися за довіреностями, зразки яких не віднесені до документів суворої звітності»), скасувати який, напевно, і мали на меті, мінфінівські наказописаки ненароком скасували абзац другий.

А в ньому було сказано:

«Затвердити Інструкцію про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей (додається)».

Тобто «на хвилиночку» ненавмисно скасували цю саму інструкцію!

При тому що тим самим наказом (від 5 травня 2008 року №647) до «свіжоскасованої» інструкції було внесено зміни!

До речі, саме факт внесення цих змін робить безнадійними спроби визнати через суд (якщо комусь усе-таки захочеться) інструкцію про довіреності таки скасованою.

Тому інструкція ця — так, та сама, уславлена, №99, — жива і ніде не поділася. Хоч би як шановні інтернет-бази, що занадто буквально зрозуміли Мінфін, її намагалися поховати.

Просто іноді в Міністерстві фінансів перші абзаци своїх наказів вважають преамбулами, що не нумеруються (а іноді — не вважають); так абзац третій, що підлягає скасуванню, і перетворюється на помилково скасований другий...

Ну, поки що досить. Поприколюватися і так уже вистачить на цілу банду наркоманів.