Їхній газ і наше вугілля за гамбурзьким рахунком

За переказом, Іван Піддубний розповів Віктору Шкловському, що «всі борці, коли борються, махлюють і лягають на лопатки за розпорядженням антрепренера. Але раз на рік у гамбурзькому трактирі збираються борці. Вони борються при зачинених дверях і завішаних вікнах. Довго, негарно і важко». Так із легкої руки письменника вираз «гамбурзький рахунок» став синонімом справжнього стану справ.

Україна входить до дюжини найбільших вугільних держав світу — 2008 року вона видобула 40 млн. тонн н.е. (нафтового еквівалента) вугілля. Але для країни домінуючим енергоносієм є природний газ, хоча його видобуток утричі менший за споживання, яке сягає 54 млн. тонн н.е. Загальні витрати первинних енергетичних ресурсів (ПЕР) становлять по країні майже 132 млн. тонн н.е., у тому числі на газ припадає 41%, на вугілля — 30%.

Ресурсний розвиток людства відбувається за траєкторією «дрова—вугілля—нафта—газ». І, попри рідкість таких газоносних родовищ, як, скажімо, у Росії та Ірані, число національних економік, котрі переймають моду на домінування природного газу, з роками зростає. У більшості країн ще переважає нафта, але... Не минуло й трьох десятиріч, як німці декларували, що «надійне енергопостачання неможливе без опори на власне вугілля», а в країні залишилося тільки вісім шахт, і німецька економіка щосили «тисне на газ». Переважно вугільними збереглися китайська (70%), польська (61%), індійська (53%), казахська (52%), чеська (44%), австралійська (43%) і болгарська (37%) економіки. Однак при спалюванні вугілля виділяється майже вдвічі більше вуглекислого газу, аніж при спалюванні газу, не кажучи вже про діоксиди сірки й азоту. Тому при посиленні вимог забезпечення сталого розвитку природний газ стає своєрідною відмичкою до дверей трьох «Е» — Економіка&Екологія&Енергетика.

Інша річ, що Україна з її дуже скромними статками витрачає газ, наче гранд світової економіки. Навіть у Франції його споживають менше — 40 млн. тонн н.е. Серед європейських країн випереджають Україну лише Італія (70 млн. тонн н.е.) і Німеччина (74 млн.). В такій ситуації заклики замістити імпортний газ вітчизняним вугіллям, наскільки це можливо, видаються цілком обгрунтованими.

Тема співвідношення вугілля та газу в паливному балансі України не нова. Ще в 1980-х роках при розробці енергетичної програми СРСР ставку було зроблено на газ із подальшим переходом на атомну енергію і дешеве вугілля; капіталовкладення між Кузбасом і Донбасом були перерозподілені на користь Кузнецького вугільного басейну. У Донбасі планувалося зберегти лише ті шахти, які видобувають особливо дефіцитні марки коксівного вугілля.

Розвиток паливної бази сучасної України є результатом єдності та боротьби протилежностей — «партії вуглярів» і «газового лобі», силу яких ми і спробували з’ясувати за гамбурзьким рахунком.

Українська вугільна промисловість складається з державного (підвідомчого Мінвуглепрому України) і приватного секторів. Приватні шахти, що дають близько 48% готової вугільної продукції, в основному є рентабельними і від бюджетних коштів загалом-то відсторонені. Казенні ж підприємства в цілому не можуть існувати без масованої державної підтримки.

За даними Міністерства вугільної промисловості, 2009 року в Україні було вироблено 48 млн. тонн готової вугільної продукції за середньою ціною 393 грн./т із собівартістю 658 грн./т. Відповідні показники шахт Мінвуглепрому України — 25 млн. т, 442 грн./т і 728 грн./т.

У 2009 році як дотації та субсидії Мінвуглепром виділив підприємствам 9,6 млрд. грн. Сума чимала, однак бюджетних надходжень вистачило на покриття менш як 70% збитків (4,6 млрд. грн. із 7,0 млрд.). Решту вуглярі, як уже повелося, «компенсували» неплатежами.

Те, що держава і постачальники взяли на себе значну частину витрат із видобутку, не зробило вугілля дешевшим. Реальна ціна вугільної продукції в держсекторі із урахуванням дотацій, субсидій і річного нашарування боргів становила 919 грн./т. І це не особливість 2009 року, це багаторічна закономірність.

Однак і така ціна не виглядає страшною, якщо орієнтуватися на поточний курс НБУ, — всього лише близько 120 дол. за тонну. Щоправда, валютні курси — річ непостійна. Задля об’єктивності їх прийнято перераховувати за паритетом купівельної спроможності (ПКС).

Щоб вивести значення індексу, міжнародні організації (ООН, МВФ та ін.) щороку детально порівнюють споживчі кошики з 3000 видів товарів і послуг. Але з достатньою точністю можна скористатися індексом «БігМака» від журналу The Economist: реальний курс тієї ж гривні можна дізнатися, порівнявши ціни на гамбургери в нью-йоркському і київському «МакДональдсі». 2007 року долар США в перерахунку на гамбургери коштував 2,71 грн. за курсом НБУ 5,03 грн., 2008-го — 3,08 грн., 2009-го — 3,74 грн. за курсу 7,66 грн. Тобто українська національна валюта реально недооцінена на 40—50%, причому хронічно.

З урахуванням ПКС у 2009 році ціна вугілля в приватному секторі дорівнювала 91 дол., а в держсекторі — 237 дол. за тонну, без ПДВ. У два попередні роки вугілля державних шахт обійшлося українському суспільству в 182 і 224 дол./т відповідно. Але це в середньому по Мінвуглепрому. На окремих підприємствах показники були значно вищими. Наприклад, у Центральному районі Донбасу розрахункові значення 2007 року становили 386 дол./т. Ціна вугільних поставок до Північної Європи (CIF ARA) у відповідному періоді була меншою від 87 дол./т.
Вугілля українських державних
шахт є економічно неконкурентоспроможним із зарубіжним навіть на тлі проведених у трикутнику ARA (Амстердам—Роттердам—Антверпен) цінових підвищень із 63,7 дол./т у 2006 році до 149,8 — у 2008-му.

Що більшою є держпідтримка шахт і що нижчим індекс ПКС, то слабшими виявляються позиції вітчизняного вугілля порівняно з імпортним вугіллям і газом.

У перерахунку на умовне паливо показник ціни вугільної продукції для приватних компаній становить 130 дол., для державних — 339, без поділу за секторами — 245 дол./т у.п. (умовного палива).

Якщо за харківськими домовленостями 2010 року тисяча кубометрів природного газу коштуватиме 240 дол., то тонна у.п. цього енергоносія обійдеться Україні в 199 дол. — значно дорожче, ніж вугілля приватних шахт, але значно дешевше, ніж державних. У цілому імпортний газ обходиться Україні дешевше за вітчизняне вугілля.

От якби вугілля приватних
шахт побільше, а державних — поменше! Ач ні, приватний вугільний сектор — закритий клуб. Бізнес не підтримує періодично ініційованих урядом приватизаційних кампаній: занадто збитковими є шахти, що залишилися в державній власності.

Глибока збитковість низки держшахт є наслідком нелінійності зміни економічних і енергетичних характеристик при зменшенні видобутку. Незначне збільшення питомих показників при зниженні завантаження виробничих потужностей із 1 до 0,8 обертається дворазовим і більше збільшенням значень при зниженні видобутку до 0,4 і менше, що відповідає характеру ступеневої функції. Тому найпростіший і найшвидший спосіб виправлення економічної ситуації в українському вуглевидобутку — збільшення обсягів виробництва. Але для цього потрібні інвестиції, й чималі. А коштів нема.

Передбачається, що перспективні шахти в державному секторі будуть забезпечені за рахунок коштів, які вивільнилися після ліквідації неперспективних. Однак закриття шахти — дорогий захід, а обсяги асигнувань є явно недостатніми для ліквідації десятків об’єктів. Для порівняння: 631 млн. грн. — бюджетні надходження на реструктуризацію 2009 року, 260 млн. грн. (116 млн. грн. у середньому на рік) — кошторисна вартість проекту закриття шахти ім. Гагаріна ДП «Артемвугілля».

Якщо, користуючись категоріями діалектики, розглядати приватизацію шахт як тезу, відмову бізнес-структур від приватизації збиткових шахт — як антитезу, то синтезом може виступити корпоративна розробка шахтного поля, що зародилася та пройшла апробацію в Україні.

Суть новації полягає в тому, що приватна фірма в межах виділеного їй відводу своїм коштом видобуває вугілля, а державна шахта надає фірмі платні технологічні послуги з підйому і транспортування людей і вантажів, провітрювання, водовідведення, енергопостачання та ін.

Перший досвід корпоративної розробки шахтного поля було отримано на шахті «Красноармійська—Західна №1», котра відчувала на початку 1990-х років великі фінансові складності і стала, завдяки інноваційній схемі інвестування, флагманом українського вуглевидобутку. Зараз існує кілька приватних підприємств, які ведуть видобуток вугілля на державних шахтах, але їхня кількість могла б бути більшою — на взаємну користь сторін. Інститутом економіки промисловості НАН України для цього підготовлено серйозну методичну базу.

Сила вітчизняного вугілля, на жаль, не приростає шахтним метаном, хоча за запасами цього ресурсу Україна посідає четверте місце у світі. Метан вугільних пластів — цінний енергоносій, але при цьому й парниковий газ, і джерело підвищеної небезпеки вуглевидобутку. Тому видобуток і утилізація метану — класичний спосіб поєднання трьох «Е». Водночас через неефективність шахтної дегазації і незначне використання газу мільйони кубометрів метану щороку потрапляють в атмосферу по вентиляційних системах шахт. А видобуток газу свердловинним бурінням із поверхні майже не практикується.

На початку 1990-х років американська компанія Enron Exploration Company, що мала план створення спільного підприємства з українською фірмою, дійшла висновку про комерційну невигідність метанового бізнесу в Донбасі. Оцінка, виконана через кілька років за проектом Tacis об’єднаною командою французьких та іспанських фахівців, оптимізму не додала. Проте зовнішні умови відтоді суттєво змінилися на користь метановидобутку. Підтверджують цю тезу досягнення шахти ім. Засядька, активність у Донбасі таких світових брендів, як ТНК-BP, Shell, Halliburton й інших, затвердження Кабінетом міністрів України концепції державної цільової економічної програми (розпорядження від 23 грудня 2009 року №1684-р) і розробка цієї програми.

Правда, ейфорія в цій сфері гірша від зневіри. Щоб побудувати велику енергетичну станцію на когенераційних модулях, шахті ім. Засядька знадобилося кілька років і близько 150 млн. дол. Тому концепція розвитку метанового бізнесу передбачає використання державного капіталу як стартового і вже потім продаж газових копалень підприємцям.

Значно менші ризики несе дегазація (із виробленого простору), однак тут не ті масштаби, щоб шахтний газ міг претендувати на статус альтернативного енергоресурсу.

Противагою імпорту газу може бути газифікація вугілля. У 1993 році до президента України Леоніда Кравчука з ідеєю побудувати в Донбасі екологічно чисту установку з виробництва синтез-газу, електроенергії та метанолу звернувся президент німецького концерну «Металлгезельшафт»
д-р Хайнц Шиммельбуш. Ініціатива, котра спирається на практику південноафриканських заводів «Сасол», була підтримана у вищих колах Німеччини й України. Було запропоновано п’ять місць, придатних для розміщення вуглехімічних комплексів. Однак іноземні фахівці, провівши укрупнені розрахунки, переконалися в інвестиційній невигідності цього починання. Але, як і у випадку з метаном, багато що за минулі роки змінилося.

Ще більш прийнятною є технологія підземної газифікації вугілля (ПГВ). Запасів енергетичного вугілля у «хлібних» пластах (потужністю понад 1,2 м) — близько 12% від розвіданих, чого вистачить приблизно на десять років. Основна ж частина сконцентрована в незручних для видобутку тонких пластах і на великих глибинах. Перевагою ж технології ПГВ є те, що це безшахтний і «безлюдний» спосіб: свердловини проходять із поверхні до пласту, створюють там осередок горіння й отриманий горючий газ відводять на-гора для використання.

Підземна газифікація вугілля — обкатана технологія: у СРСР функціонувало кілька підприємств «Підземгаз», у тому числі на українському вугіллі, останню станцію було закрито 1996 року через зношення після 40 років експлуатації. Нині інтерес до цього способу отримання енергоресурсу виявляють країни не лише з бідними, а й із багатими родовищами вугілля, наприклад Австралія, Росія. У Китаї за кілька років побудовано десять промислових об’єктів.

Невикористаний резерв вуглярів становлять відходи збагачення, яких навколо шахт і збагачувальних фабрик накопичилося близько 200 млн. тонн. У 1994 році Донецький науково-дослідний вугільний інститут, Дніпродіпрошахт, Луганськдіпрошахт, ДніпроНДПІенергопром і харківське ЦКБ «Енергопрогрес» виконали обгрунтування доцільності будівництва 10—15 ТЕЦ на відходах сумарною потужністю 1000—1300 МВт. Дешевина палива виступає запорукою високої економічної ефективності та інвестиційної привабливості шахтних генеруючих установок цього типу.

Таким чином, перспективи вітчизняного вугілля порівняно з імпортом природного газу є небезнадійними. Передусім необхідно забезпечити значне збільшення видобутку вугілля і підвищення ефективності дегазації на шахтах держсектору, що потребуватиме залучення чималих обсягів приватних інвестицій.

Друга черга — створення копалень із видобутку шахтного метану і будівництво серії ТЕЦ на вугільних відходах.

Перспективним для вугільної галузі може бути використання наземних і підземних технологій хімічного перетворення вугілля.

Щоправда, потужні процеси відбуваються і в газовій сфері. Інноваційна технологія видобутку сланцевого газу, розроблена американською фірмою Chesapeake Energy, привела до «тихої революції» на ринках природного газу. Схоже, газу стане більше, газ дешевшатиме...

Однак це вже інший поєдинок.