Які шахти закривати?

З великим інтересом прочитав у «Дзеркалі тижня» дві статті, що «сперечалися» одна з одною про проблеми вугільної промисловості. І захотілося, хоч і з запізненням, пошукати істину в суперечці двох шановних авторів. Обидва автори вважають, що становище у вугільній промисловості складне — збільшення видобутку не спостерігається, а зростання дотацій є, до того ж велике. А от розв’язання цієї проблеми автори цих статей бачать по-різному. Так, О.Притика вбачає його в закритті шахт і приватизації. Водночас О.Горобець — у розвитку галузі, у тому числі й за рахунок дотацій. Стосовно ж приватизації його позиція видається не такою невизначеною — він не «проти», але складається враження, що й не «за».

У цьому матеріалі розглядається лише питання закриття шахт. На користь такого розв’язання проблеми свідчить їхня зростаюча збитковість і, відповідно, збільшення дотацій. Певне, із цим слід погодитися за умови, якщо збитковість визначена в перспективних цінах на вугілля, використані матеріали та обладнання.

При цьому слід врахувати таке. По-перше, закриття шахт у перший момент обов’язково призведе до скорочення видобутку і пропозиції вугілля. А в умовах ринку — спровокує зростання цін на вугілля. Що й слід мати на увазі при вирішенні цієї проблеми.

По-друге, безумовно варто закрити шахти з від’ємною доданою вартістю (ДВ<0), адже у них бракує грошей навіть на виплату хоч якоїсь зарплати. Це випадок «проїдання» раніше створеної вартості, продукції. Грубо кажучи, це випадок, коли ми посадили 3 кг картоплі, а зібрали — 2 кг. У цьому разі краще нічого не робити і мати 3 кг, аніж щось робити й одержати в результаті 2 кг.

По-третє, якщо ДВ>0, а прибуток<0, то тут, у свою чергу, можливі два варіанти. Перший: шахтарів із закритих шахт можна десь влаштувати на роботу, тоді безумовно слід закривати таку шахту. Другий варіант: якщо не можна відразу влаштувати шахтарів на роботу, то краще нехай вони працюють і створюють хоч і невеличку, але ДВ, аніж звільнити шахтарів і платити їм допомогу у зв’язку з безробіттям із чужої ДВ. Однак такі шахти можуть бути кандидатами на закриття у міру створення нових робочих місць.

По-четверте, щоб обгрунтувати збитковість шахт у різних випадках, необхідно провести балансування й оптимізацію попиту на вугілля та його пропозиції на перспективу. Не обов’язково до 2030 року, а наприклад, на найближчі п’ять років. Це особливо важливо з урахуванням того, що старі державні цільові програми вкрай погано виконувалися. Крок у цьому напрямі вже зроблено — названо орієнтовну цифру видобутку вугілля в 2030 році в 112 млн. тонн. Щоправда, зі статті О.Горобця незрозуміло, як, яким методом це зроблено. Здається, що обсяг видобутку визначено Міністерством вугільної промисловості двома методами: екстраполяції та експертних оцінок (знаменитий метод «підлога — стеля»). Точніше визначити обгрунтовані перспективні обсяги видобутку можна було б, підключивши до цієї справи всю вертикаль управління від шахти до Мінвуглепрому, а також найбільших споживачів вугілля. І спочатку зробити це хоча б тільки для державних підприємств, а ще краще — відразу залучити до цього розрахунку і приватні, наприклад, із допомогою індикативного планування.

За такого підходу на першому кроці шахти, виходячи з діючих або прогнозованих ними цін і максимізуючи прибуток, мають визначити варіант плану (прогнозу) видобутку вугілля. Ці дані потім буде використано для прогнозу видобутку в об’єднаннях (АТ), а останні повідомлять варіант видобутку в Мінвуглепром. Міністерство підсумовує їх, а якщо необхідно, то й уточнює обсяги видобутку вугілля з урахуванням своєї інформації, порівнює її з попитом і визначає дефіцит або надлишок вугілля за марками на кожен із прогнозованих періодів. Як визначити попит із урахуванням імпорту й експорту вугілля — це окреме питання. Але, здається, що за нинішніх умов простіше за все це зробити профільному міністерству.

На другому кроці з урахуванням отриманого розрахункового дефіциту (надлишку) вугілля Мінвуглепром прогнозує нові ціни на вугілля за марками і періодами (так би мовити, роками п’ятирічки).

На третьому кроці прогнозні ціни повідомляються вниз по вертикалі управління. І процес повторюється до отримання прийнятної збалансованості попиту і пропозиції вугілля.

Зауважу, що такий підхід розвинено у роботах трьох
лауреатів Нобелівської премії з економіки за 2007 рік Л.Гурвіца, Р.Майєрсона і Е.Маскіна. Вони стверджують: «За такого механізму в кожному раунді будь-який суб’єкт, спостерігаючи ціни на всі товари, визначає свої оптимальні обсяги виробництва і споживання та повідомляє їх аукціоннику; аукціонник підраховує загальні пропозицію і попит і повідомляє всім суб’єктам новий вектор цін на всі товари, наприклад, підвищуючи ціни на товари з надлишковим попитом. Спілкування між центром і суб’єктами припиняється тоді, коли на жоден товар нема надлишкового попиту». Можна сказати, що в цьому разі Мінвуглепром буде аукціонником. Раніше приблизно таким аукціонником по всьому народному господарству у нас був Держплан, що забезпечував збалансованість плану більше адміністративними, аніж ринковими методами. Було б непогано використати наш старий досвід, вдихнувши в нього новий дух. І почати це з Міністерства вугільної промисловості. Надалі, враховуючи сильний зв’язок цього міністерства з Мінпаливенерго, цей досвід, у разі його позитивних результатів, слід поширити на всі енергетичні ресурси.

Зрозуміло, що робота з визначення і балансування попиту та пропозиції вугілля запропонованим методом на один або кілька порядків складніша за ту схему, за якою розробляли минулі державні цільові програми або стратегії (концепції) з енергетики. Зате обіцяє значно обгрунтованіші й точніші результати з визначення обсягів видобутку вугілля, а отже, і з визначення переліку шахт, які потрібно закривати або відкривати. Реалізація зазначеного методу певною мірою спрощується завдяки наявності сучасної, швидкодіючої і надійної інформаційно-комп’ютерної системи та особливо Інтернету, про що раніше доводилося тільки мріяти В.Глушкову при розробці Єдиної державної мережі передачі даних.