Візит із незапланованим результатом?

Більш скромного візиту російського прем’єра Володимира Путіна в Україну й не пригадати. І річ навіть не в тому, що цього разу не було традиційно-помпезного неподобства на дорогах. Хіба що половину аеропорту «Бориспіль» перекрили. А так начебто все нічого, без протокольних потрясінь.

Утім, не тільки цими зовнішніми атрибутами відрізнявся візит прем’єр-міністра РФ В.Путіна. Він відрізнявся концептуально. Як висловився один із членів української делегації, «ми пояснили нашим російським друзям, що за подарунками треба ходити в новорічну ніч до ялинки, що в Медведєва».

Про те, що відносини РФ та нової української влади в останні місяці дещо охололи, свідчили і дуже кислі обличчя членів російської делегації. Та їх вельми скромні «трофеї». Крім давно оговореної дружби в авіабудуванні та атомній галузі (у вигляді спільного виробництва і створення СП), В.Путіну особливо похвалитися нічим. Хоча програму-мінімум він виконав: благословив підписання документів по створенню СП на базі держкомпанії «Антонов» і створення ядерного СП (докладніше див. статтю Ольги Кошарної). Втім, деталі цих проектів було узгоджено задовго до візиту російського прем’єра.

І хоча, як виявилося, нова українська влада змогла легко відмовитися від військово-морської бази в Севастополі (злощасна харківська угода «флот в обмін на газ»), бо це нібито спільне і нічиє конкретно. Але вона поки що не готова розставатися навіть із незначною частиною свого бізнесу. А саме в ньому і хотіли б узяти участь росіяни. Як каже мій колега, на зміну буржуазному націоналізму прийшли національні буржуї.

Угода в авіабудуванні

Угода про створення спільного підприємства між російським ВАТ «Объединенная авиационная корпорация» і українським Державним авіабудівним концерном «Антонов» була найбільш підготовленою. Документ передбачає, що робота в рамках підприємства допоможе відновити випуск літаків «Мрія» і «Руслан», ефективно продавати літаки Ан-148, Ан-140, Ан-70 і Ан-124, а також одержати багатомільярдні контракти на поставку літаків російському Міністерству оборони і приватним авіакомпаніям. Своєю чергою, це дасть змогу завантажити виробничі потужності в Україні. Як вважають експерти, це СП допоможе заощадити фінанси на закупівлі матеріалів та комплектуючих і забезпечить післяпродажний сервіс. А от поглинання одного партнера іншим не передбачається.

Більш того, саме СП ще не створено. Для цього держкомпанія «Антонов» спочатку має перетворитися на акціонерне товариство і тільки після цього вона одержить можливість, відповідно до законодавства України, внести в статутний фонд підприємства активи. Тож в авіагалузі поки що тільки підписано угоду як перший крок до створення СП.

Газ

Чого хотіла Україна? Зниження ціни на природний газ і доступу до російських газових родовищ. Але...

Ще 31 серпня прем’єр-міністр РФ Володимир Путін заявив, що вважає достатньою знижку, яку Росія надала Україні при оплаті за російський природний газ. «Ми продаємо Україні газ за європейською формулою ціни. А тепер іще зробили знижку — від європейської формули скинули сто доларів. Ну от куди ж іще? І так достатньо», — сказав російський прем’єр в інтерв’ю «Комсомольськой правде», яке він дав під час поїздки Далеким Сходом.

В.Путін наголосив, що це компенсація за військово-морську базу. Водночас він погодився, що кілька мільярдів на рік, яких у результаті позбудеться Росія, — «це надто дорога ціна».

Тим часом формульна ціна на газ для України зростає разом із ціною на нафту і нафтопродукти й у третьому кварталі поточного року вже становить 268 дол. за 1000 кубометрів. Тому цілком зрозуміле прагнення українського прем’єра Миколи Азарова домагатися перегляду умов газового контракту з «Газпромом». Проте зробити це в односторонньому порядку українська сторона не може — це теж одна з умов контракту: або за обопільною згодою сторін, або через арбітражний суд.

Так що очевидно, що росіяни зовсім не налаштовані переглядати умови контракту.

Крім того, запевняють українські експерти, немає гарантії, що в разі розірвання діючих контрактів від 20 січня 2009 року нові буде укладено на вигідніших для України умовах.

Чого хоче Росія?

Останнім часом росіяни дедалі більше говорили про «злиття» НАК «Нафтогаз України» і «Газпрому». Причому останньому в основному потрібен «Укртрансгаз» — газотранспортне підприємство «Нафтогазу». У крайньому разі росіяни готові обговорювати умови створення нового СП. Але тільки якщо внеском у нього від України буде газотранспортна система і підземні сховища газу.

Насправді й російський, і український варіанти співробітництва в газовій галузі грішать вадами.

До слова, формально, ухваливши закон про лібералізацію газового ринку, як того вимагав Європейський Союз, Україна створила передумови для «розчленування» дочірніх підприємств «Нафтогазу» за видами діяльності та створення на їх базі самостійних юридичних осіб. Отже, можна сказати, що одну з умов ЄС виконано.

Проте неформально на «Нафтогазі» висять багатомільярдні зовнішні позики, гарантії під які видано урядом України. Тож реальне кардинальне перетворення «Нафтогазу України» може спричинити безліч вимог зовнішніх кредиторів про термінове повернення позик. Те, що НАК до цього не готова, зрозуміло, але чи готовий до цього український уряд?..

Під час переговорів із Росією українська сторона говорить про доступ до газових покладів РФ. Росіяни готові запропонувати Астраханське і Ямальське родовища. Мовляв, це буде рівноцінним обміном на українську ГТС. Але ніхто поки що точно не знає ні реальних запасів цих родовищ, ні тим більше того, скільки українській стороні доведеться вкласти в їх розробку і створення транспортної інфраструктури.

Та навіть якщо всі ці питання буде вирішено, залишиться головне — доступ до російської газотранспортної системи. Прецедентів, щоб «Газпром» пускав до своїх газопроводів навіть російські газодобувні компанії, поки що не було. Це Україна, коли підписала і ратифікувала Енергетичну хартію, а також стала нещодавно членом європейської Енергетичної спільноти, зобов’язалася надавати рівний доступ до своєї трубопровідної системи. Росіяни ж не мають транзитних зобов’язань і взагалі відмовилися від підписання Енергохартії.

До слова, міністр Ю.Бойко вповноважений представляти Україну на майбутніх переговорах щодо транзитного протоколу до Європейської енергетичної хартії. Відповідне рішення закріплено розпорядженням президента України №1102/2010-рп від 27 жовтня ц.р. Транзитний протокол покликаний розширити дію Договору до Європейської енергетичної хартії, перевести положення договору в практичну площину. Зокрема, передбачається, що документ регулюватиме питання визначення ставки за транзит газу.

Переговори щодо підготовки протоколу розпочалися ще 2000 року, проте досі не увінчалися успіхом через неузгодження документа між Російською Федерацією та Європейським Союзом. Але якщо буде досягнуто домовленості між ЄС і Україною, то це потребуватиме перегляду діючих газових домовленостей із «Газпромом», зокрема відносно ставки транзиту російського газу територією України. А це зовсім не влаштовує російську сторону.

До того ж Росія, відволікаючи Україну спільними проектами, одночасно допомагає «розв’язати» дві інші важливі для України проблеми: про збільшення власного видобутку газу можна забути, як і про масштабне впровадження енергозберігаючих технологій разом з альтернативними джерелами енергозабезпечення.

У цьому сенсі й РФ, і ЄС займають вичікувальну позицію: куди рухатиметься Україна — в Європу чи на подальше зближення з Росією. Європейці готові виділити кошти на модернізацію української газотранспортної системи. Проте вони навряд чи погодяться на пріоритет у цьому проекті росіян, хоча й не виключають їхньої участі.

Росія ж підштовхує Україну до співробітництва, погрожуючи залишити без газу українську ГТС у разі запуску «Північного потоку» і реалізації проекту «Південний потік». Той факт, що російська сторона не дає гарантій «Нафтогазу» щодо завантаження української ГТС, також покликаний тримати українську сторону в напрузі та схилити до максимальної лояльності в співробітництві з «Газпромом».

При цьому 27 жовтня В.Путін заявив, що російська сторона все ж таки готова продовжити обговорення можливості знизити ціну на газ для України. Однак міністр енергетики РФ Сергій Шматко відразу уточнив, що питання зменшення ціни імпортного газу — це компетенція господарюючих суб’єктів, тобто «Газпрому» і «Нафтогазу». Словом, «наша песня хороша»...

Паралельно росіяни докладають максимум зусиль для дискредитації європейського газотранспортного проекту «Набукко», реалізація якого зробить непотрібним «Південний потік». Хоча навіть російські експерти визнають, що «Південний потік» — це скоріше політичний проект, аніж економічний.

Нагадаємо, газопровід «Південний потік» заплановано побудувати до 2013 року. Витрати на весь проект оцінюються приблизно в 25 млрд. дол. Газопровід буде прокладено по дну Чорного моря до Болгарії, а потім він розділиться на дві гілки. Одна пройде через Грецію в Італію, а друга — через Сербію та Угорщину в Австрію. Пропускна здатність трубопроводу, як очікується, становитиме 47—63 млрд. кубометрів на рік.

Не слід забувати і про ще один важливий момент. Мало хто сумнівається, що «Нафтогазу України» все ж доведеться повернути компанії «РосУкрЕнерго» 12,1 млрд. кубометрів газу. Українські суди зробили для цього все. Останнє слово залишилося за Верховним судом України. До речі, представники ЄБРР і Світового банку вже ненав’язливо попередили уряд України про те, що не варто для цього використовувати бюджетні гроші. «Газпром» же, який володіє 50% акцій РУЕ, поки що теж займає вичікувальну позицію. Хоча не виключено, що своїми планами щодо цього він поділився з головою Мінпаливенерго України Юрієм Бойком. Публічно ж у цей скандальний процес росіяни намагаються не втручатися і, можливо, хочуть подивитися, кого зі сторони РФ і «Газпрому» можуть закликати як мінімум у свідки в справі «Нафтогаз» проти РУЕ, якщо, звичайно, до цього дійде. Досі російська сторона заявляла, що вона тут ні при чому.

Чи не забракне в української сторони сміливості зазирнути трохи далі, ніж нинішні відносини з «Газпромом»? Від цього безпосередньо залежатиме доля і її газотранспортної системи, і «Нафтогазу», і загалом ринку газу. А також те, чи стане Україна повноцінним учасником європейського ринку газу, або ж так і буде обслуговувати виключно потреби російського «Газпрому» доти, доки йому це потрібно? Якщо так, то і «Газпрому» українська ГТС через кілька років не знадобиться, і європейці від нас відвернуться остаточно.

Нафта

Для України було принциповим підписати транзитний нафтовий договір між російським оператором нафтосистеми АК «Транснефть» і українською «Укртранснафтою». При цьому українська сторона хотіла одержати гарантії завантаження своїх нафтопроводів.

Напередодні російського урядового десанту перший віце-прем’єр Андрій Клюєв заявив, що «ми близькі до підписання цих питань». Як відомо, Росія й Україна наприкінці 2009-го досягли домовленості за умовами транзиту нафти через українську територію в Європу 2010 року, відповідно до якої ставку транзиту було підвищено на 30% порівняно з поточним роком, а обсяг транспортування по нафтопроводу «Дружба» було вирішено залишити на рівні 2009 року — 15 млн. тонн. Правда, це зовсім не означало, що саме такий обсяг буде поставлено російською стороною.

Міністр палива та енергетики України Юрій Бойко після участі в зустрічі прем’єр-міністрів України і РФ Миколи Азарова і Володимира Путіна заявив, що Україна і Росія «близькі до підписання угоди по транзиту нафти, в якому буде зазначено і обсяги, й умови, які повністю відповідають нашим національним інтересам».

Російська сторона не має наміру, як і у випадку з газом, гарантувати Україні хоча б мінімальний обсяг завантаження. Її основне прагнення — знизити транзитний тариф і припинити спроби, зокрема Білорусі, закуповувати і транспортувати через Україну венесуельську нафту. На цей рік Олександр Лукашенко та Уго Чавес домовилися про поставку в Білорусь 4 млн. тонн нафти з Венесуели. На цей момент, за інформацією джерел «Дзеркала тижня», Білорусь вже одержала близько 1 млн. тонн венесуельської нафти.

Для росіян не так небезпечний цей обсяг неросійської нафти, як сам факт її поставок Мінську. Тим більше що самі росіяни цього року скоротили поставку своєї нафти в Білорусь удвічі.

До того ж і Україна проводить переговори з Казахстаном і Азербайджаном, зокрема про поставку в Україну нафти. Але практично така можливість обмежена, поки нафтопровід Одеса—Броди працює в реверсному режимі й качає російську нафту до Чорноморського узбережжя.

27 жовтня, як заявив російський міністр енергетики С.Шматко, Росія й Україна парафували угоду про транзит нафти через територію України. «Ми парафували сьогодні угоду про транзит нафти, і вона буде підписана... у нас справді немає гарантованих обсягів, і треба розуміти, що транспортна компанія «Транснефть» не може дати гарантій, тому ми домовилися на сьогодні, щоб було підписано угоду між нашими урядами, яка регулює наші відносини в галузі нафти та порядок взаємодії, прописаний у цій угоді», — заявив він.

Міністр палива та енергетики України Юрій Бойко пояснив журналістам, що угода про транзит нафти розрахована на п’ять років і передбачає обсяг транспортування близько 25 млн. тонн. «Деталі й технічні умови обговорюватимуться надалі та закріплюватимуться відповідними угодами», — сказав він.

Угоду про транзит нафти хоча й парафовано, але поки що не підписано. І причин для цього кілька. Про дві з них сказано вище. Але є ще одна, дуже неприємна для росіян причина. Навесні цього року оператор української нафтотранспортної системи «Укртранснафта» подала позов до російської «Транснефти» у Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті Росії з вимогою відшкодувати 7 млн. дол. збитків за порушення домовленості про обсяги прокачування нафти в Україну. Тому росіянам украй невигідно фіксувати в договорі обов’язкові обсяги прокачування нафти українською трубопровідною системою. Але дозволяти це робити іншим вони не бажають. Навіть при тому, що за січень—жовтень поточного року обсяг прокачування російської нафти по трубопровідній системі України скоротився більш як на 30%.

Крім того, у двох попередніх угодах між «Укртранснафтою» і російською «Транснефтью» було сказано про те, що навіть якщо українські нафтопроводи завантажено всього на 20%, «Укртранснафта» зобов’язана погоджувати свої дії з «Транснефтью».

Як зазначив президент «Транснефти» Микола Токарєв, узгоджений документ не дозволяє змінювати раніше закріплені транзитні умови в односторонньому порядку. Він уточнив, що за основу пропонується взяти модель, яка використовується при реалізації російсько-білоруських транзитних домовленостей.

За його словами, схема узгодження тарифу має виглядати так: на початковому етапі «Транснефть» і «Укртранснафта» намагаються узгодити зміну тарифів між собою і, в разі успіху, підписують нову угоду про транзит. Якщо господарюючі суб’єкти не приходять до єдиної думки, то це завдання беруть на себе уповноважені відомства Росії й України. При виникненні подальших складнощів питання може бути передано на рівень урядів, зазначив М.Токарєв.

Відповідно до проекту угоди, на час переговорів тарифні умови мають залишатися старими. При цьому сторони зобов’язані продовжувати поставку палива й нафти.

Певне, такі нерівні умови росіян цілком улаштовують. Та часи змінюються. Хіба що символом нерівної «нафтової дружби» залишається нафтопровід Одеса—Броди, який українська сторона все ніяк не наважиться перевести в аверсний режим роботи. Відповідно, створене разом із поляками підприємство для добудовування нафтопроводу до Плоцька і Гданська поки що не має реальної перспективи — росіяни просто «запломбували» нафтопровід Одеса—Броди ще як мінімум на п’ять років. Україна не зважується витягти цю нафтову російську «пробку», а потенційні інвестори цього проекту та постачальники нафти в Азербайджані й Казахстані спостерігають, як і коли розв’яжеться ця проблема. Спостерігають і вивчають інші нафтомаршрути.