Українська енергетика: майбутнє за приватним капіталом

Українська енергетика залишається фактично державною, конкуренції на енергоринку практично немає, а точніше, не може бути, оскільки в конкуренції між приватними компаніями та державними приватники вже давно здобули перемогу нокаутом. Держвласність у цій галузі з застарілими виробничими фондами, борговими зобов’язаннями та відсутністю рентабельності не дозволяє економіці динамічно розвиватися, гальмує розвиток цілого сектора. Більше того, йдеться про основи енергетичної безпеки країни, які, у разі ігнорування проблем енергетиків, можуть бути підірвані.

Уряд ініціює продаж акцій енергокомпаній

На сьогодні 92% теплових електростанцій (ТЕС) країни відпрацювали свій ресурс, і, за даними Кабміну, їхня модернізація в найближчі три-чотири роки потребуватиме мінімум 13 млрд. дол. З усіх трибун звучать заяви про те, що енергосистема, якій потрібні серйозні капіталовкладення, державі не по кишені.

Прем’єр-міністр України Віктор Янукович однозначно дав зрозуміти, що в цій темі «розраховувати на держбюджет — усе одно, що чекати біля моря погоди».

Серед інших прибічників приватизації — міністр вугільної промисловості України Сергій Тулуб, котрий заявив, що перехід теплових електростанцій у приватні руки (за прикладом трьох ТЕС — Курахівської, Зуєвської та Луганської, які перейшли у приватну власність і якими керує ТОВ «Східенерго») дасть змогу створити прозорий конкурентний ринок електроенергії, що позитивно позначиться і на роботі вуглепрому.

Теоретично Кабмін (верхівка влади) згодний на приватизацію енергокомпаній. У держвласності збираються залишити тільки НАЕК «Енергоатом», яка управляє атомною енергетикою, і НЕК «Укренерго», що обслуговує магістральні лінії електропередач. Решту енергоактивів держава планує продати приватним інвесторам. Проте на практиці реалізація цього наміру дається важко. На сьогодні є проект документа, відповідно до якого на продаж можуть бути виставлені міноритарні пакети 21 енергокомпанії, що входять до НАК «Енергетична компанія України» (НАК «ЕКУ»). За словами заступника голови ФДМУ Дмитра Парфененка, йдеться про пакети акцій розміром 5—25%.

ФДМУ має намір продати передусім міноритарні пакети акцій держави в шести обленерго, де держава володіє менш як 40% акцій, і невеличкі пакети акцій в інших компаніях, в яких у держави залишиться контрольний пакет акцій (50—60%).

Проте віце-прем’єр із питань ПЕК Андрій Клюєв вважає, що державі доцільніше виставити на продаж контрольні пакети акцій. «Я — прибічник приватизації, але не такої, коли продають 1,5—2% і від цього тільки знижується капіталізація компанії. Міноритарні пакети продадуть за невисокими цінами, якщо взагалі продадуть, і це буде неефективною приватизацією. Коли вже приватизувати енергокомпанії, то приватизувати повністю», — вважає А.Клюєв.

Енергетика до першої хвилі приватизації
та після неї

Досліджуючи ефективність приватизації енергооб’єктів, звернімося до недавньої історії. 1990 року в Україні було вироблено 296 млрд. кВт.год. електроенергії. Наприкінці 90-х цей показник знизився до 171 млрд. кВт. год. До початку приватизації 1997 року виробництво електроенергії в країні скоротилося на 40%, втрати в мережах досягли 20% (рис.1). У результаті приватизації значно збільшилися обсяги виробництва електроенергії, але до рівня 1990 року вони поки що не дотягують.

Порівнюючи показники роботи державних і приватних енергокомпаній, можна помітити, що в січні—березні 2006 року три теплоелектростанції, які входять до ТОВ «Східенерго» (генеруюча ланка першої і поки що єдиної приватної «Донбаської паливно-енергетичної компанії» — ДПЕК), збільшили виробництво електроенергії до 4856 тис. МВт.год., що на 21,4% більше, ніж за аналогічний період 2005 року. ТЕС, підпорядковані Мінпаливенерго, за той самий період поліпшили свої показники всього на 4%.

Іншим вагомим аргументом на користь приходу в енергосектор приватного капіталу можна вважати те, що наднормативні втрати в приватних компаніях знижено до нуля, а починаючи з 2003 року, вони повністю оплачують куплену в «Енергоринку» електроенергію.

Про ефективність вертикально інтегрованих структур

Експерти висловлюють думку, що поновлення приватизації в енергетиці приведе до появи нових вертикально інтегрованих компаній — за типом створеної 2005 року «Донбаської паливно-енергетичної компанії». Остання являє приклад успішного впровадження європейських принципів реформування енергоринку, і це поки що єдина в Україні приватна вертикально інтегрована компанія (ВІК) в електроенергетиці. Привабливим цей приклад робить те, що ДПЕК об’єднує підприємства всього технологічного циклу — від видобування та збагачення вугілля до генерації і поставки електроенергії. З огляду на серйозні темпи зростання та амбіційність компанії, з часом вона може перетворитися на сильного гравця і на європейському енергоринку — приємний факт для України, яка прагне до інтеграції з європейським співтовариством.

Що ж робить вертикально інтегровані компанії настільки ефективними? ВІК вирізняє уміння швидко реагувати на зміни попиту на енергоринку. Наприклад, у першому кварталі 2006 року вуглевидобувні підприємства ДПЕК знизили обсяги видобування коксівного вугілля на 20% і водночас збільшили обсяги видобування енергетичного вугілля на 10%, тим самим зрівнявши баланс попиту на енергетичне вугілля.

Прикладом ефективності роботи ВІК також є низький рівень зольності видобутого вугілля — одного з найважливіших показників роботи вуглевидобувних підприємств. Приміром, у ДПЕК цей показник зменшується постійно. У компанії це пояснюють підвищеною увагою до якості своєї продукції, адже вона йде в основному на власні енергогенеруючі підприємства. Якість роботи яких, у свою чергу, залежить від попередньої ланки.

Якщо казати про використовуваний енергетиками природний газ, то його частка в структурі палива, споживаного приватним «Східенерго», мінімальна — у 2005 році вона становила 1,3%. З огляду на проблеми з імпортом блакитного палива, його мінімальне споживання є істотним внеском в енергобезпеку країни. Тим часом у держенергокомпаніях частка споживаного на електростанціях газу зберігається на рівні 15—29% (рис. 2, 3).

Вертикально інтегровані компанії також можуть дозволити собі застосовувати передові технології, які підвищують безпеку поставок електроенергії, що є однією із головних умов для інтеграції з енергоринком Євросоюзу. Відповідно, приватні компанії, подібні до ДПЕК, завжди будуть серед перших за право працювати на європейському енергоринку.

Загалом виходить, що вертикальна інтеграція дає змогу управляти енергетичним бізнесом ефективно та передбачувано, здійснювати розумну інвестиційну політику. У структурі ВІК кошти розподіляються між підприємствами з урахуванням їхніх потреб в інвестиціях.

«Саме в складі єдиного холдингу в «Павлоградвугілля» (об’єднання десяти шахт західного Донбасу, яке приватизоване в 2004 році та входить до ДПЕК. — Авт.) з’явилася можливість розвиватися, реалізовувати інвестиційні програми», — констатує генеральний директор ВАТ «Павлоградвугілля» Микола Тищенко. Керівництво цього підприємства також зазначає, що у разі вступу України до СОТ в країну буде відкрито дорогу вугіллю з Польщі та Росії, і тоді приватизація — єдиний шлях, який сприятиме розвитку паливно-енергетичного комплексу України.

Ще один приклад приватної вертикально інтегрованої структури — створений цього року «Метінвестхолдинг», який об’єднав ланцюжок підприємств гірничо-металургійного комплексу. Як зазначають власники холдингу, його створили для ефективного управління гірничо-металургійним бізнесом та підвищення його капіталізації.

Уряд визнає, що модель побудови бізнесу за прикладом цих компаній дуже ефективна, прозора та, крім іншого, відповідає європейським стандартам. Відносно енергоринку такі об’єднання дозволять енергетикам знизити ціну основної сировини — вугілля, а вуглярам — мати гарантований ринок збуту.

Глава Мінвуглепрому Сергій Тулуб, зокрема, повідомив, що в ході реформ на базі шахт і пов’язаних із ними енергооб’єктів будуть створені вертикально інтегровані компанії, після цього їх виставлять на продаж чи передадуть в оренду трудовим колективам. Міністр вважає, що, якщо окремі шахти роками поставляють вугілля на ту саму теплоелектростанцію, то шахти та станції слід об’єднати. «Ми створимо дві такі компанії і на прикладі їх продажу покажемо переваги такого об’єднання», — заявив він.

Енергетична стратегія та можливості
її реалізації

«Енергетична стратегія України на період до 2030 року» передбачає збільшення виробництва електроенергії в 2,3 разу, її експорту — в 3 рази, зниження енергоємності ВВП — у 2,6 разу і споживання імпортного природного газу — у 5,9 разу. Потреби в інвестиціях у електроенергетику до 2030 року оцінюють в 108 млрд. дол. Крім того, стратегія передбачає адаптацію законодавства України в сфері енергетики до законодавства Європейського Союзу, а з 2010 року заплановано спільну роботу з Європейською енергосистемою.

Для всіх очевидно, що виконати цю програму без залучення приватних інвестицій неможливо, і позитивні прогнози про майбутнє українського енергоринку можна будувати тільки після того, як на цьому ринку з’являться ефективні власники, готові модернізувати активи, грамотно ними управляти та відкрито конкурувати. Приватний капітал відіграв і продовжує відігравати в електроенергетиці України роль каталізатора ринкових процесів, отже, наближає її до європейських норм.

Для того, щоб енергетичний комплекс відповідав стандартам Євросоюзу, на думку глави директорату Єврокомісії з питань транспорту та енергетики Франсуа Ламурьо, цей ринок має бути відкритим для конкуренції, що не припускає монопольного диктату, особливо в ціноутворенні. Тому майже єдиним виходом із становища, що склалося, може бути реалізація ініціативи, яка вже пролунала з вуст міністрів — продаж держактивів енергосистеми, що сприятиме участі українських енергокомпаній в євроінтеграційних процесах.

Приватні інвестори в усьому світі забезпечують як найшвидший оборот грошей, так і зацікавленість в обкатуванні новітніх технологій, за якими майбутнє. В Америці, наприклад, штати Техас і Іллінойс суперничають за право володіти першою у світі вугільною електростанцією з нульовим рівнем викидів. У проекті вартістю 1 млрд. дол. задіяно консорціум із десяти енергетичних компаній США, Китаю та Австралії.

Україні до подібних проектів ще далеко, але необхідно об’єктивно оцінювати роль приватних капіталовкладень у цій сфері економіки. Якщо вітчизняний енергоринок відкриється інвесторам, це дасть йому можливість розвиватися. Більше того, аналітики не виключають, що в цьому разі бізнес підтримає державу в боротьбі за енергетичну незалежність країни.

Для держави було б нерозумним відмовлятися від таких перспектив. Водночас продаж держактивів у електроенергетиці може принести до скарбниці відразу 10 млрд. грн. (рис. 4).

Чи пустить влада приватний капітал в енергетику, або ж залишить ПЕК із безліччю невирішених проблем у держвласності — нині це питання для України є одним із пріоритетних. Хто й коли поставить у цій проблемі крапку, яка символізуватиме завершення старого та початок нового етапу в житті електроенергетики України?