РАПСодія кукурудзяної вигадки Хрущова

Енергетика світу стрімко змінюється. Нафта, звичайно, залишається поки що головним гравцем на паливному ринку, та чи надовго? Якщо зростання цін триватиме нинішніми темпами, то вже через п’ять-десять років чимало споживачів муситимуть поставити свої автомобілі на прикіл. Крім того, зрозуміло і те, що нафтопродуктів нам вистачить не більш як на 30—40 років. Стосовно двигунів внутрішнього згорання однією з можливих альтернатив традиційному паливу може стати біодизельне. Тим більше що ідея одержання біопалива з рослинної сировини була озвучена ще Рудольфом Дизелем, німецьким винахідником однойменного двигуна. У 1900 році він навіть продемонстрував двигун, який працював на пальному з арахісової олії.

Сучасні вчені невтомно займаються пошуком альтернативних джерел палива. У Бразилії, наприклад, практично всі машини їздять на спирті, а в Данії сільськогосподарську техніку перевели на біодизель. Уважна до здоров’я свого населення Європа розвиває альтернативу традиційним видам палива за всіма напрямами. Компанія «Мерседес» за власним рецептом виготовила «Сонячний дизель», який дає можливість значно скоротити кількість СО₂ у викидних газах автомобіля. Першу заправну станцію з цим біопаливом було відкрито для всіх бажаючих у Штутгарті.

Мені ж згадався випадок, що стався на одному з полів Мурованокуриловецького району Вінницької області. Трактор викинув з труби хмаринку диму, і замість неприємного чадного смороду відчули запах печеної картоплі…

— Наша сільгосптехніка працює на біологічно чистому паливі з рапсу (ріпаку), яке ми самі й виробляємо, — розповів «ДТ»» директор Мурованокуриловецького ТОВ «МТС-Агромаш» Володимир Симончук. — Крім того, що це паливо не завдає шкоди навколишньому природному середовищу, воно ще й набагато дешевше за звичайне дизпаливо, вироблене з нафти. І завдяки самостійному виробництву ми не залежимо від коливання цін на нафтопродукти.

На «Агромаші» установку з виробництва нового виду палива для дизельної техніки виготовляли самостійно. На ній переробляють олію з ріпаку, соняшнику, сої і кукурудзи. В окремо взятому районі проблему частково розв’язали. Але це крапля в морі порівняно з потребами країни.

У вартості палива тонуть прибутки

— Через відсутність нормативних документів нам не вистачає потужностей для власного виробництва рослинного дизельного палива, — каже заступник голови Вінницької облдержадміністрації Василь Черній. — Гадаю, причина цього — засилля лобі нафтотрейдерів, які стверджують, що біодизель для двигуна значно гірший, ніж нафтове паливо. Крім того, в усьому світі виробники біодизельного палива мають пільги, що робить їхню продукцію конкурентною. В Україні такі пільги не передбачено жодним документом. Хоча іншого виходу немає. На нафті ми протримаємося ще кілька років, а потім її ціна може стати надто високою. Європейці пропонують нам вирощувати ріпак і продавати його як сировину, а вже вони нам продаватимуть біодизель. Але ж нам самим вигідно створити весь ланцюжок виробництва — від вирощування до переробки. Ми не повинні бути сировинним придатком.

Здавалося, що справа зрушила з мертвої точки, коли в квітні 2007 року Верховна Рада прийняла в першому читанні проект закону України «Про розвиток виробництва та споживання біологічних палив».

Тема ця особливо актуалізується в сезон збирання врожаю, прикметою якого в останні роки стало різке падіння закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і подорожчання нафтопродуктів. За чотири роки вчетверо зросли ціни на пально-мастильні матеріали і удвічі впали ціни на деякі види сільськогосподарської продукції. Ще ніколи в структурі витрат на один умовний гектар частка палива не була такою високою, як торік, — до 40%.

— За різними підрахунками, сільськогосподарський комплекс України спалює в середньому за рік 2 млн. тонн дизельного палива і 700 тис. тонн бензину. У 2004 році при вартості літра солярки 1,30 грн. і бензину — 1,90 грн. сільгоспвиробники на ці потреби витратили близько 5 млрд. грн. 2006-го, коли дизпаливо коштувало 2,70 грн. за літр, бензин — 3 грн., на ці цілі знадобилося вже 9 млрд. грн. А 2008 року при ціні дизпалива і бензину по 7 грн. за літр агросектор на придбання тільки пального витратив 16 млрд. грн., — каже голова асоціації «Укрбіоенерго», ректор Вінницького державного аграрного університету Григорій Калетнік. — Із 16 млрд. грн. найбільша частина грошей витрачається навесні — у період посівної кампанії і восени — для фінансування оранки землі. І тільки в середині літа селяни можуть розраховувати на якусь суму грошей, коли з’являється зерно. Інших грошових надходжень, скажімо, від тваринництва, немає. Адже тваринницька продукція — це на 70% заслуга індивідуального сектора. Таким чином, агропромисловому комплексу потрібен кредит у розмірі близько 10 млрд. грн. на закупівлю палива. Цю суму ще треба збільшити на 26% — банківські відсотки для виробників сільгосппродукції і вийде понад 2 млрд. грн., що їх потрібно додати до офіційної ціни. Тож фактично для господарств дизпаливо обійдеться не в 6—7, а в 8—9 грн. за кілограм.

Ознайомившись із цими розрахунками, обізнані люди жахаються від розміру запрограмованих збитків.

Отже, Україна може забезпечити себе нафтою на 18%. Решту — або нафту, або нафтопродукти — купуємо. За рік необхідно імпортувати близько 6,5 млн. тонн світлих нафтопродуктів.

Чи є в Україні ресурси, щоб понад 6 млн. тонн імпорту замінити власним біопаливом і в такий спосіб якщо не перекрити відсутні обсяги, то хоча б згладити дефіцит? Є, стверджують фахівці. Якщо з 32 млн. га посівних площ 3 млн. засіяти ріпаком, то за врожайності дві тонни з гектара і з урахуванням того, що вихід паливного продукту з ріпаку становить 46%, можна розраховувати майже на 3 млн. тонн дизпалива.

Щоправда, ріпакова олія має властивість уже через три місяці псуватися. Але щоб почати працювати без кредитів, дизпаливо можна робити майже на ходу — навесні, з торішнього врожаю. Якщо, звичайно, не продавати майже весь врожай і ріпаку, і свіжої олії уже восени, як це було торік, та й позаторік. Адже поблизу українських кордонів уже давно побудовано заводи з виробництва біодизеля, які із задоволенням працюють на українській сировині.

Побоювання, звичайно, залишаються. Прибічникам вітчизняного виробництва дизеля доводиться вислуховувати чимало обвинувачень у виснаженні грунту «через повальне засівання ріпаком».

— Виснаження землі — це і правда, і неправда, — каже Григорій Калетнік. — В Україні посівні площі займають 32 млн. га. Науково обгрунтовані сівозміни передбачають відводити під ріпак від 10 до 20% площ — це 3—6 млн. га. Щоб замістити в Україні 10% світлих нафтопродуктів біопаливом, потрібно використовувати 2,5% посівних площ. Для порівняння: у країнах Євросоюзу для заміщення 10% бензину і дизпалива біопаливом необхідно переробити біосировину з 70% посівних площ. Інша річ, що в Україні вирощуванням культур для виробництва біопалива поки що хаотично займаються бізнесмени, а не аграрії, котрі не хочуть розуміти, що через десяток років за безграмотного поводження вони можуть знищити структуру грунту. Вони засівають не 10—20% наявних площ, а 50—80%.

У цьому разі необхідно ставити питання інакше, з прицілом на дер­жавну відповідальність: чому при такому роздутому штаті в Держкомітеті із земельних ресурсів ніхто не дасть цьому належної оцінки? Чим займаються відомства, що контролюють використання землі? Де екологічна служба? Адже якщо господар 80% своїх угідь засіває ріпаком, то це, звичайно, їх виснажує. І це не має нічого спільного з раціональним використанням земельного потенціалу України, де посіви ріпаку в цілому ще не сягають і 10%. Просто треба навести лад в окремих господарствах. Та й у всій країні.

Біопаливо виробляти легше, ніж самогон…

Отже, скориставшись досвідом окремих господарств і за умови законодавчої підтримки держави, ми теоретично «знайшли» понад 3 млн. тонн дизпалива, що допоможе заощадити валюту. Крім того, після переробки можна одержати ще й шроти — білкову добавку для кормів.

Тепер поговоримо про бензиновий напрям — біоетанол, або паливо з етилового спирту. Україна щороку експортує 10 млн. тонн фуражного зерна, причому за найнижчими цінами. Якщо ці 10 млн. тонн переробити в Україні на біоетанол, то можна одержати 3,5 млн. тонн добавки до бензину. За словами ректора Вінницького аграрного університету Григорія Калетніка, потужності, необхідні для виробництва потрібної кількості спиртового палива, Україна могла б наростити вже за три роки.

Найдешевший біоетанол — із патоки, одержуваної при переробці цукрового буряку. Це традиційна для України культура з роками відпрацьованими технологіями переробки і придатною структурою посівних площ. Із зібраного з одного гектара цукрового буряку можна виробити 4 тис. літрів біоетанолу. Десять років тому в Україні засівали цією культурою 1,4 млн. га, цього року — всього 370—380 тис. га. Раніше такі площі цукровим буряком засівала одна лише Вінницька область... Чому так відбувається? Причина в тому, що торік із виробниками не розрахувалися через відсутність реальної ціни на цукор. От і «вмирають» цукрові заводи...

Як відомо, біоетанол на основі спирту, або абсолютний спирт, використовують як добавку до будь-якого виду бензину. У Вінницькій області такі експерименти проводилися ще 1997 року за прем’єрства Валерія Пустовойтенка. Здійснивши реконструкцію двох заводів — Барського і Гайсинського, вінничани наочно показали, як можна компенсувати брак нафтового бензину в країні. У 1998—1999 роках Дрогобицький (Львівська область) і Одеський нафтопереробні заводи використовували понад 1,5 тис. тонн вінницького біоетанолу як добавку до стандартних бензинів. Якщо вірити експертам, скарг не було.

За ці роки в Україні з’явилися власні технології виробництва з біоетанолу так званого моторного біопалива. Це екологічний бензин, що відповідає європейським стандартам і в Європі відомий під назвою Е-85. Але суть у тому, що в моторному біопаливі можна використовувати не до 5% біоетанолу, а понад половину. Таке паливо придатне для некарбюраторних двигунів (кажуть, навіть без їхньої реконструкції) . В Україні компанії, які виробляли біодизель із ріпаку і бензин на основі спирту, ще в 2007 році були змушені припинити виробництво. На заваді став конфлікт між компаніями-виробниками і держконцерном «Укрспирт». Оскільки виробництво спирту в Україні є держмонополією, то виробництво біопалив довелося згорнути. Це торкнулося і Вінницької, і Чернівецької і Івано-Франківської областей.

Із законом щось не так?

Між життєвими потребами країни і реальною позицією держави щодо впровадження біотехнологій уже давно існують суперечності. І здебільшого несумісність інтересів. Цього року Верховна Рада знову повернулася до питання про біопаливо, проголосувавши в травні внесення змін до деяких законів України щодо сприяння виробництву і використанню біологічних видів палива. Практики такий половинчатий підхід до розв’язання проблеми не вітають. Вони переконані, що закон має бути цілісним від самого початку. Єдиний позитивний сигнал полягає в тому, що на цю тему почали звертати увагу.

Зацікавлений, але не обізнаний у темі біотехнологій читач ніде в прийнятих змінах не знайде визначальних для нас слів — «із сировини власного виробництва». А коли так, то, виходячи з досвіду роботи вітчизняних «ділків», неважко уявити собі можливу ситуацію. Наприклад, в Одеському порту якась фірма купуватиме дешевий бразильський, з тростинного цукру, біоетанол і азербайджанський дешевий бензин. Там же, у порту, організують виробництво зі змішування зазначених компонентів, продукт котрого і видаватимуть у результаті за біопаливо. І якщо іноземні бензин і біоетанол продаватимуться в Україні без акцизного збору, та ще й підприємство буде звільнене на десять років від податку на прибуток, то в чому тоді вигода держави? Адже власні потужності з виробництва біодизеля і біоетанолу в Україні розвиватися не будуть.

Виробництво біодизеля з ріпаку і біоетанолу — це перспективні біотехнологічні процеси. Проте, на жаль, ми в цій справі що далі, то більше відстаємо, здаючи навіть ті позиції, які колись займали. А треба, поки землю продовжують дірявити в пошуках нафти, сіяти ріпак на своїх полях. Тільки і сіяти, і переробляти по-розумному.