ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ: ГОТОВНІСТЬ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Енергетичний сектор має критично важливе значення для економіки Європи та є найвпливовішим чинником у підтримці стабільності, економічного зростання, соціального розвитку та активізації співробітництва в Європі.

Аналіз енергетичної політики Європейського Союзу (ЄС) свідчить про складні та досить важливі процеси; вони спрямовані, насамперед, на забезпечення енергетичної безпеки та завершення формування внутрішнього енергетичного ринку, що лібералізується та відкривається для створення умов вільного вибору постачальника будь-якому споживачеві при включенні в ці процеси країн–кандидатів на вступ до ЄС.

Враховуючи, що з розширенням ЄС його кордони наблизяться до України, а спільні енергетичні проекти з сусідніми країнами отримають «євросоюзівський» вимір, можна стверджувати, що поза питанням вступу України до ЄС, Україна буде змушена дотримуватися норм та стандартів ЄС при співробітництві в енергетичній сфері, а використання досвіду Євросоюзу є корисним.

Експерти Центру Разумкова в рамках спеціального проекту, який є черговим етапом проекту «Енергетична безпека України», здійснили дослідження основних складових енергетичної політики ЄС, вимог до країн-кандидатів в сфері енергетики та стан їх виконання і спроектували цю ситуацію на український паливно-енергетичний комплекс (ПЕК).

Матеріали Центру було надруковано в часописі «Національна безпека і оборона» (№9, 2002) й подано для обговорення на «круглому столі» «Паливно-енергетичний комплекс України: готовність до євроінтеграції», що відбувся 2 жовтня за сприяння представництва Фонду Фрідріха Еберта в Україні.

Узагальнені матеріали тематичного випуску часопису, «круглого столу» та результати обговорення цих питань на «круглому столі» за участю народних депутатів України, представників адміністрації Президента, апарату Ради національної безпеки і оборони, міністерств та відомств, експертів, представників нафтогазових компаній, неурядових організацій, іноземних посольств і представництв, журналістів покладено в основу цієї статті.

Основні риси енергетичної політики ЄС

У 1970-х роках було започатковано формування спільної енергетичної політики ЄС, що охоплює усі підсектори енергетики. До того часу спільна політика формувалася та здійснювалася лише у вугільній та ядерній енергетиці і не поширювалася на інші сектори ПЕК.

Безпосереднім поштовхом до формування власне енергетичної політики стала нафтова криза 1973—1974 рр., яка наочно засвідчила вразливість енергетики країн ЄС, зумовлену високим рівнем її залежності від імпорту енергоносіїв. Водночас, до теперішнього часу спільна енергетична політика ЄС не інституціалізована.

Енергетична політика ЄС грунтується на трьох загальних принципах, визначених ще в 1952 р. Паризьким договором про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі та покладених в основу об’єднання європейських країн: спільний ринок, спільні цілі та спільні інститути. Водночас конкретизація згаданих спільних цілей та, відповідно, визначення основних напрямів їх досягнення (власне, напрямів спільної політики) залежать від актуальних викликів енергетичній безпеці країн — членів ЄС.

Цілі та напрями енергетичної політики ЄС визначаються, перш за все, самим характером енергетичного сектора Євросоюзу та тенденціями змін у ньому, що можуть бути зумовлені розширенням. Аналіз розвитку енергосектора ЄС свідчить, перш за все, про високий рівень залежності енергетичного сектора ЄС від імпорту енергоносіїв. Входження до ЄС країн-кандидатів суттєво підвищить рівень імпортної залежності. За експертними оцінками, загальна залежність ЄС від імпорту енергоносіїв до 2030 р. може зрости до 70%. Це, за умови невжиття кардинальних заходів, може поставити енергетику ЄС у критично залежне становище.

Створення стратегічних запасів нафти та/або нафтопродуктів започатковано в Європі після згаданої вище нафтової кризи 70-х років. Загальне планування спільних стратегічних запасів та управління ними здійснює Міжнародне енергетичне агентство. Нинішній сумарний запас становить понад 500 млн. т нафти, що відповідає 114-денній потребі в імпорті.

Європейська комісія (ЄК) пропонує збільшити стратегічні запаси нафти до обсягу 120-денного споживання (з 90-денного рівня) та вперше — створити 60-денні стратегічні запаси газу, а також коригувати сировинний ринок шляхом продажу частини цих запасів.

Збереження доступу до вугільних резервів. Попри значну збитковість та екологічну шкідливість вугільної енергетики (порівняно з газом) на базі власного видобутку вугілля, з міркувань енергетичної безпеки субсидіювання шахт буде подовжене принаймні до кінця 2010 р. — але воно буде обмежене рамками необхідності: збереження доступу до вугільних резервів; підтримання обладнання в робочому стані; підтримання професійної кваліфікації шахтарів; збереження технологій.

Державна підтримка вугільної галузі ЄС регулюється регламентом Ради ЄС, який передбачає надання державної допомоги для реструктуризації вугільної галузі з урахуванням її соціальних та регіональних аспектів і значною мірою для скорочення діяльності в галузі.

Підвищення енергетичної ефективності (ЕЕ). Реалізація заходів з підвищення ЕЕ не лише зміцнює енергетичну безпеку, але й дає значний екологічний ефект. У цій частині ЄС здійснює послідовну політику, що передбачає як активізацію наукових досліджень, так і реалізацію конкретних заходів із залученням законодавчих та економічних механізмів її стимулювання. У результаті, переважно завдяки заходам з підвищення ЕЕ, країни ЄС мають один з найнижчих показників енергоємності ВВП — 0,16 т нафтового еквіваленту/$1000 ВВП (середнє значення). Для порівняння: аналогічний показник країн-кандидатів становить у 2—2,5 разу більше, України — у 3—4 рази більше.

Використання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ). Метою використання ВДЕ є збільшення внутрішнього енергетичного потенціалу ЄС і захист довкілля. Зараз у загальному енергетичному балансі ЄС ВДЕ складають лише 6%, з них 2% припадає на гідроенергетику. Водночас в енергетичних балансах окремих країн ЄС частка ВДЕ є значно більшою (переважно за рахунок використання гідроенергії і деревини): в Португалії — 15,7%; Фінляндії — 21,8%; Австрії — 23,3%; Швеції — 28,5%. ЄК ставить за мету до 2010 р. довести частку ВДЕ до 12% загального енергетичного балансу.

Водночас у країнах-кандидатах частка ВДЕ у структурі споживання не перевищує 3—4%. За окремими оцінками, до 2010 р. вона може зрости до 5%, тобто навіть до того часу країни-кандидати не досягнуть нинішнього рівня країн–членів ЄС (6%).

Використання ядерної енергії за умови забезпечення максимальної безпеки експлуатації АЕС. Зараз в ЄС не існує спільної політики розвитку ядерної енергетики, кожна країна — член ЄС самостійно визначає необхідність і масштаби її розвитку.

Частка АЕС у виробництві електроенергії в ЄС сягає приблизно 35% (коливається від 4,1% у Нідерландах до 76% у Франції); в експлуатації перебувають 145 ядерних енергетичних реакторів загальною встановленою потужністю 122757 МВт, що становить 23% сумарної встановленої енергогенеруючої потужності. На думку експертів ЄС, частка АЕС у виробництві електроенергії у короткостроковій перспективі не зазнає істотних змін.

Водночас у галузі спостерігається боротьба двох тенденцій. Істотна частка країн — членів ЄС є прихильницями подальшого розвитку ядерної енергетики, що диктується їх економічними інтересами (наприклад, Франція); в той же час, відчутно посилюється вплив, зумовлений, зокрема, приходом до влади «зелених» партій і рухів у Німеччині та Швеції і прийняттям у цих країнах політичних рішень про відмову в перспективі від використання ядерної енергії.

На фоні боротьби цих тенденцій ЄК прийняла рамкову дослідницьку програму Євроатома на 2002—2006 рр., що охоплює усі ключові напрями розвитку ядерної енергетики в Європі та визначає умови створення єдиного європейського дослідницького поля у сфері ядерної енергетики.

Формування внутрішнього енергетичного ринку ЄС. Договір про Європейський Союз визначає внутрішній ринок ЄС як «простір, позбавлений внутрішніх кордонів, у якому забезпечений вільний рух товарів, людей, послуг і капіталів...» та встановлює загальні засади його формування. Все це повною мірою поширюються на внутрішній енергетичний ринок ЄС.

Здійснення зазначених заходів уможливлює відкриття ринку — як для внутрішньої конкуренції, так і для зовнішніх постачальників і споживачів, що підвищує рівень конкуренції та перетворюється на чинник її самовідтворення та розвитку. Отже, результатом лібералізації ринків є створення конкурентного ринкового середовища, що, в свою чергу, призводить до зниження цін і тарифів та забезпечення права споживачів на вибір постачальника.

Правомірність цього висновку загалом підтвердила практика країн–членів ЄС, що з початку 90-х років лібералізували свої внутрішні енергетичні ринки, зокрема, в частині їх відкриття. Відкриття електроенергетичного ринку призвело до відчутного зниження цін як для крупних промислових споживачів, так і невеликих підприємств та населення, причому найбільше зниження відбулося в країнах, де досягнуто 100% відкриття ринку.

Ситуація на газовому ринку дещо складніша — падіння цін відбувалося між 1998 р. та 1999 р., коли ціни на нафту складали менше 73 дол. за тонну (ціни на газ на кордоні в Європі пов’язані із ціною на нафту), а надалі — ціни підвищувалися в усіх країнах ЄС — за винятком Великої Британії, де ринок відкритий на 100%. Проте, рівень конкуренції серед постачальників не є значним. Поки що лише обмежене число крупних споживачів газу отримали можливість вибору постачальників; повна реалізація положень базової Директиви гальмується рядом проблем, серед яких експерти ЄК вирізняють: високі транспортні тарифи, застосування неринкових режимів регулювання, неефективну реорганізацію ВІНК тощо.

Отже, навіть для країн, що мають міцні та тривалі традиції розвитку ринкової економіки, лібералізація енергетичних ринків не є безпроблемною. Ще більші проблеми виникають у країн з перехідною економікою, де лібералізація далеко не обов’язково означає зниження цін на енергоносії.

Вимоги до країн-кандидатів в енергетичній сфері та хід їх виконання

ЄК буде рекомендувати прийняти у 2004 р. до Євросоюзу 10 країн-кандидатів. Відповідний висновок міститься у спеціальній доповіді ЄК з аналізу ступеня готовності країн-кандидатів, що готується для оприлюднення найближчим часом. До переліку 10 країн, які можуть бути прийняті до ЄС у 2004 р. входять Словенія, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія. Естонія, Кіпр та Мальта. Румунія та Болгарія мають перспективу вступу в 2007 р. («друга хвиля» розширення ЄС). Проте, для Туреччини, яка раніш інших подала заявку на вступ до ЄС, ЄК не визначила конкретного терміну, що відкладає її прийняття на далеку перспективу (можливо, Анкарі складе компанію саме Київ і вони можуть утворити «третю хвилю»).

В якості критеріїв членства були вироблені певні загальні вимоги, що отримали назву Копенгагенських критеріїв вступу до ЄС. Ці критерії у загальних рисах визначають вимоги до країн-кандидатів і поділяються на три групи: політичні, економічні та «членські». Ключовим аспектом підготовки до членства в ЄС є досягнення саме «членських» критеріїв — вимоги імплементації до національного законодавства аcquis communautaire (досягнень Співтовариства) та забезпечення його дієвого застосування.

Отже, досягнення відповідності «членським» критеріям вимагає не лише наближення національного законодавства до норм і правил ЄС, але й структурних змін в адміністративній системі держави, а стосовно енергетичного сектору — і структурних змін у побудові ПЕК країни, в організації та функціонуванні її енергетичного ринку та системи управління ПЕК. Таким чином, імплементація аcquis є фактично процесом реформування енергетичної галузі країни-кандидата.

З метою конкретизації вимог до країн-кандидатів у частині досягнення ними відповідності «членським» критеріям аcquis був умовно поділений на 31 розділ, і процес переговорів стосовно вступу між ЄС і кожною країною-кандидатом відбувається окремо за кожним із цих розділів. Нормативно-правові акти ЄС стосовно енергетичного сектора зібрані в Розділі 14. У 1995 р. ЄК затвердила Білу книгу з підготовки асоційованих країн Центральної і Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок ЄС, у якій зібрані нормативно-правові акти ЄС за відповідними розділами, а також містяться рекомендації стосовно їх імплементації до національних законодавств країн-кандидатів.

Зміст вимог ЄС до країн-кандидатів в енергетичному секторі. З огляду на відмінності енергетичних секторів (та економіки загалом) країн-кандидатів, вимоги ЄС до кожної з них є гранично індивідуалізованими та передбачають винятки, встановлення перехідних періодів (протягом яких країна-кандидат може виконувати певну вимогу), вільний вибір національними урядами методів і засобів досягнення визначених цілей. Процес виконання вимог країнами-кандидатами постійно коригується — з урахуванням набутого досвіду (як позитивного, так і негативного) та нових нормативно-правових актів, що приймаються ЄС. Разом з тим, аналіз енергетичного аcquis, конкретних вимог до кожної країни-кандидата та змін, що вносяться до переліку вимог у процесі його коригування, дає можливість виокремити загальні основні вимоги до країн-кандидатів у частині виконання енергетичного аcquis (див. табл.).

Механізми виконання вимог. Переговорний процес розпочинається після підписання ЄС і країною-кандидатом Угоди про асоційоване членство (Європейська угода), що створює інституційну основу для політичного діалогу та економічної взаємодії. Європейська угода, зокрема, передбачає підтримку реформ у країні-кандидаті з боку ЄС, у т.ч. — фінансову, технічну, консультативну допомогу, яка в частині енергетичного сектора надається переважно через програму PHARE. Загальний обсяг щорічної фінансової допомоги протягом 2000—2006 рр. складе близько млрд. євро, половина з яких припадає на програму PHARE.

Рада ЄС розробляє для кожної країни-кандидата документ «Партнерство під час вступу» — що містить визначення пріоритетів, на яких має зосередити зусилля країна-кандидат у підготовці до вступу. На підставі зазначеного документа кожна країна-кандидат розробляє два документи: Національну програму імплементації — містить докладний перелік заходів з імплементації acquis та графік їх здійснення; Національну програму розвитку — містить план дій, стратегію, пріоритети та програму максимального наближення до стандартів ЄС в економічному та соціальному аспектах.

ЄК контролює перебіг виконання заходів, визначених у названих документах, та узагальнює результати контролю в Регулярних доповідях — документі, що містить оцінку прогресу країни-кандидата на шляху до ЄС і є елементом переговорного процесу з країнами-кандидатами та підставою коригування Національної програми імплементації і Національної програми розвитку.

Таким чином, імплементація відбувається в тісному співробітництві ЄС та країни-кандидата, передбачає обов’язкове врахування особливостей і рівня розвитку її енергетичного сектора, коригується з огляду на проблеми, що виникають у процесі імплементації, та на нові нормативно-правові акти ЄС.

Проміжні результати та проблеми імплементації країнами-кандидатами енергетичного acquis

Переговори з енергетичного розділу аcquis розпочаті з усіма країнами-кандидатами, крім Туреччини. Тимчасово призупинені переговори з 10 країнами (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта) — оскільки вони виконали більшість вимог в енергетичній сфері.

Аналіз перебігу імплементації країнами-кандидатами енергетичного acquis дозволяє: зробити висновок, що більшість країн-кандидатів, переговори з якими призупинені з огляду на виконання ними більшості вимог енергетичного acquis, насправді виконали ці вимоги далеко не повною мірою; виокремити та узагальнити найбільш складні проблеми, з якими вони стикалися в процесі досягнення вимог ЄС. Отже, проблеми імплементації енергетичного acquis країнами кандидатами зводяться до наступного.

В частині загальних вимог: розробка енергетичної стратегії. Вимога залишається актуальною для невеликої частини країн-кандидатів. Проте складність її виконання полягає не стільки у власне розробці енергетичної стратегії, скільки у дотриманні її положень — адже імплементація потребує водночас і практичної реалізації.

В частині забезпечення енергетичної безпеки: створення стратегічних запасів нафти. Вимога залишається актуальною для більшості країн-кандидатів (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія). Усім цим країнам надано перехідний період для виконання цієї вимоги (від трьох до восьми років). Значною мірою це є технічним питанням, хоча потребує прийняття відповідного законодавчого акту та створення спеціальної структури з управління запасами. Складність виконання вимоги полягає, головним чином, у необхідності залучення значних інвестицій на закупівлю нафти та будівництво ємностей великого об’єму.

Підвищення енергетичної ефективності. Вимога залишається актуальною для всіх без винятку країн-кандидатів Центральної і Східної Європи. Жодна з країн-кандидатів, згідно з експертними розрахунками, не досягне сьогоднішнього рівня показника ЕЕ в ЄС навіть до 2020 р. Складність виконання вимоги полягає у тому, що підвищення ЕЕ залежить від реформування всієї соціально-економічної структури країни, тому процес досягнення нормативів ЄС у країнах-кандидатах може розтягнутися на кілька десятиріч.

Підвищення рівня використання ВДЕ. Вимога залишається актуальною для всіх країн-кандидатів. І якщо взяти до уваги темпи впровадження ВДЕ в енергетику цих країн протягом останнього десятиріччя та потребу в значних інвестиціях в розвиток цього виду енергетики, то можна дійти висновку, що того рівня використання ВДЕ, який існує в ЄС зараз (6% енергобалансу), країни-кандидати не досягнуть навіть до 2010 р. Між тим, ЄС передбачає до 2010 р. досягти 12% частки ВДЕ в енергобалансі. Проблема полягає у тому, що опанування сучасними технологіями використання ВДЕ потребує значних інвестицій, а отже — прийнятного інвестиційного та податкового клімату.

Загальна вимога «надалі готувати внутрішній енергетичний ринок» до входження до спільного енергетичного ринку ЄС міститься в Регулярних доповідях ЄК стосовно кожної країни-кандидата. Це зумовлене як складністю самого завдання для країн-кандидатів, так і тією обставиною, що сам спільний енергетичний ринок ЄС перебуває у процесі становлення, не є усталеним, піддається постійному коригуванню. Формування внутрішнього ринку є комплексним і досить довготривалим процесом.

Водночас аналіз документів ЄС дає можливість виокремити наступні найбільш складні для виконання країнами-кандидатами вимоги стосовно формування внутрішнього енергетичного ринку: підвищення ефективності роботи регулюючого органу. Вимога залишається актуальною для всіх країн-кандидатів (за винятком Туреччини, яка лише має створити такий орган). Проблема полягає у відсутності в більшості країн-кандидатів досвіду у цій сфері та незавершеності процесу налагодження роботи таких органів у країнах–членах ЄС; створення або підвищення ефективності роботи регулюючого органу в секторі ядерної енергетики; створення незалежного оператора системи магістральних ліній електропередач; усунення викривлення цін. Вимога залишається актуальною для всіх без винятку країн-кандидатів; реструктуризація вугільного сектора. Вимога залишається актуальною для всіх країн-кандидатів (які мають ці сектори), найбільшої гостроти вона набула стосовно Болгарії (половина шахт є збитковими, а вугілля має низьку якість).

Таким чином, більшість проблем в імплементації країнами-кандидатами енергетичного acquis стосуються переважно складних і комплексних перетворень в окремих галузях ПЕК та в економіці загалом, здійснення яких потребує тривалого часу та значних інвестицій. Тому повне завершення виконання вимог такого рівня передбачається вже після вступу країн–кандидатів до ЄС.

Ядерна безпека країн-кандидатів

У семи країнах-кандидатах працюють 26 ядерних енергетичних установок шести різних конструкцій (проектів). Перебувають в експлуатації 10 дослідницьких реакторів і значна кількість установок, призначених для поводження та зберігання відпрацьованого ядерного палива та радіоактивних відходів. Ядерна енергетика посідає значне місце в енергозабезпеченні таких країн-кандидатів, як Болгарія, Литва, Словаччина, Угорщина, Чехія. Частка електроенергії, виробленої АЕС, складає у них від 7% до 73% загального виробництва електроенергії.

Хоч основні критерії членства в ЄС знаходяться в економічній площині, ядерна безпека стала одним із найважливіших факторів, без урахування якого вступ до ЄС буде для країн-кандидатів неможливим. Водночас, вимоги стосовно підвищення рівня ядерної безпеки є актуальними для всіх без винятку країн-кандидатів — оскільки йдеться про досягнення стандартів безпеки не лише роботи АЕС, а й обладнання з використанням радіаційного випромінювання.

Вимоги ЄС до рівня ядерної безпеки країн-кандидатів грунтуються на двох головних засадах: країни-кандидати мають досягти рівня ядерної безпеки, прийнятого в країнах-членах; вимоги до країн-кандидатів не повинні бути вищими, ніж вимоги до країн — членів ЄС. Вимога підвищення рівня ядерної безпеки конкретизується переважно на підставі положень Конвенції про ядерну безпеку. Рівень вимог до кожної країни є різним — від імплементації загальних рекомендацій стосовно ядерної безпеки до виведення з експлуатації АЕС.

Загалом, ЄС не ставить за умову вступу для країн-кандидатів відмову від ядерної енергетики, про що свідчить, наприклад, відсутність рекомендацій або вимог щодо закриття ядерних енергоблоків західного типу в Словенії та Румунії. Водночас існує ряд проблем, пов’язаних із підвищенням рівня ядерної безпеки. Так, наступним країнам запропоновано закрити свої АЕС (з деякими країнами підписано конкретні домовленості) внаслідок неможливості, на думку експертів ЄС, підвищити рівень ядерної безпеки: Литва має закрити всі два блоки Ігналінської АЕС типу РБМК (енергоблок №1 до 2004 р., №2 — до 2006 р.); Болгарія — чотири блоки АЕС Козлодуй (№1—2 ВВЕР-440/230 до 2003 р., блоки №3—4 ВВЕР-440/230/213 до 2006 р.); Словаччина — два блоки АЕС Богуніце (№1 до 2006 р., №2 до 2008 р.; обидва ВВЕР-440/230).

Проте уряд Болгарії прийняв рішення призупинити виконання обов’язків перед ЄС щодо зупинки до 2006 р. 3-го та 4-го енергоблоків АЕС Козлодуй, в разі якщо ЄС не надішле своїх експертів на АЕС для оцінки рівня безпеки блоків та перегляду вимог про їх зняття з експлуатації. ЄК дала згоду на цей запит, однак АЕС, скоріш за все, будуть закриті дещо пізніше.

Проблема реакторів ВВЕР-440-230. Проблема досить неоднозначна та пов’язана, зокрема, з різними точками зору МАГАТЕ та ЄС на безпечність роботи реакторних установок на АЕС країн-кандидатів. ЄС вважає, що реактори першого покоління типу ВВЕР 440-230 та РБМК («чорнобильського типу») мають бути зупинені; реактори другого покоління типу ВВЕР 440-213 та ВВВЕР-1000 мають бути модернізовані з метою доведення їх рівня ядерної безпеки до західних стандартів. Водночас МАГАТЕ не видано жодного документа, в якому б в категоричній формі ставилася під сумнів можливість подальшої експлуатації реакторів ВВЕР-440-230.

Закриття окремих АЕС у країнах-кандидатах буде відбуватися протягом 2002—2009 рр. і викличе потребу в будівництві заміщуючих потужностей та спричинить зростання залежності цих країн від імпорту електроенергії.

Головні проблеми із забезпеченням країнами-кандидатами вимог ядерної безпеки стосуються технічних питань модернізації реакторів радянського зразка, схем постачання ядерного палива та вимог до закриття АЕС, що мають не лише «енергетичне» підгрунтя, а й частково зумовлені політизацією питання («зелені» партії) та конкуренцією на ринку електроенергії.

Український ПЕК та енергетичний сектор ЄС:
від співробітництва до інтеграції

ЄС та Україна співпрацюють у рамках Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), більшість завдань якої ще не виконано. Попри те, що згідно з УПС, імплементація енергетичного законодавства ЄС визначена одним з 15 пріоритетів виконання угоди, зараз перед Україною завдання повної імплементації не стоїть — переважно через неготовність України до такого кроку: невідповідний стан ПЕК та енергетичного ринку; недостатність ресурсного забезпечення; невизначеність з пріоритетними сферами імплементації.

Власне, Україна перебуває на етапі підготовки до імплементації енергетичного законодавства ЄС — етапі адаптації (пристосування) законодавства до окремих нормативно-правових актів ЄС. Водночас, вже цей етап передбачає певні структурні зміни в енергетичному секторі України, зумовлені впровадженням норм і правил ЄС та передбачені УПС.

Виконання вимог та дотримання планів і графіків, визначених в УПС, ускладнюється значним скороченням економічного потенціалу України, зумовленим перебудовою економіки, дезінтеграційними процесами на пострадянському просторі, частковою неспроможністю економічної, адміністративної і правової систем ефективно функціонувати в умовах переходу до ринкової економіки.

У серпні 2001 р. підписана Угода між урядом України та ЄК стосовно виділення коштів на адаптацію українського енергетичного законодавства.

Енергетична стратегія України знаходиться на кінцевій стадії розробки. В галузі не визначені пріоритети, фактично відсутні ресурсно забезпечені комплексні довгострокові програми розвитку. Фінансування галузі та, зокрема, робіт з адаптації енергетичного законодавства до законодавства ЄС, є недостатнім. Вирішення перелічених проблем потребує значних ресурсів і гальмується через відсутність і невизначеність стратегічних напрямів розвитку ПЕК та енергетичного ринку України.

Створення стратегічних запасів нафти. В Україні прийняті відповідні законодавчі акти та створена структура з управління запасами (Державний комітет України з державного матеріального резерву). Закон передбачає створення стратегічних запасів енергоресурсів, проте з перевагою вугілля.

Підвищення енергетичної ефективності та використання ВДЕ. Українська економіка є однією з найбільш енерговитратних економік світу, хоча врахування «тіньового» сектора економіки значно скоригувало б показник енергоємності ВВП у напрямі зменшення. Водночас Україна має значний потенціал ВДЕ, економічно доцільний обсяг якого складає майже 10 млн. т н.е. (2002—2005 рр.), але частка ВДЕ в її енергобалансі не перевищує 0,2%. Зниження енергоємності та збільшення використання ВДЕ потребують новітніх технологій та значних капіталовкладень, яких зараз Україна не має.

Фактично, єдиним енергетичним ринком в Україні, який можна порівнювати із західними стандартами, — є ринок електроенергії. Однак він потерпає від «ручного» управління.

Перехід на повне ринкове регулювання, лібералізацію та відкриття енергетичного ринку потребує щонайменше 10 років — у випадку, якщо Україна хоче отримати динамічну економіку без соціальних потрясінь.

Ядерна безпека. За величиною встановленої потужності на АЕС Україна посідає восьме місце у світі та п’яте в Європі; ядерна енергетика є важливим елементом енергозабезпечення країни. На державне підприємство НАЕК «Енергоатом» покладена відповідальність за безпеку всіх АЕС країни, при цьому рівень безпеки ядерної установки має забезпечуватися на підставі міжнародно визнаних вимог.

Розгорнута характеристика ядерної енергетики та ядерної безпеки України наведена в Національній доповіді, представленій у 2002 р. на Другій нараді країн — учасниць Конвенції про ядерну безпеку. За підсумками наради були визначені головні досягнення та проблеми України у сфері ядерної енергетики. Ядерна енергетика України спроможна виконувати належним чином свої завдання та забезпечувати належний рівень ядерної і радіаційної безпеки — проте лише за умови вирішення ключової проблеми — поліпшення її фінансового стану. Фінансово-економічні показники «Енергоатому» далекі від нормальних — протягом тривалого часу «Енергоатом» потерпає від «ручного» управління шляхом прийняття постанов Національної комісії регулювання енергетики про зміни алгоритму розподілу коштів, що надходять до Енергоринку. Це унеможливлює будь-яке прогнозування фінансово-економічної діяльності суб’єктів ринку та дискредитує саму ідею прозорого пропорційного механізму регулювання товарно-грошових відносин в електроенергетиці і не дозволяє виконувати в повному обсязі заходи із забезпечення ядерної безпеки.

Україна значно відстала в реалізації заходів по підвищенню безпеки реакторів ВВЕР-440 (проекту 213, що працюють на 1—2-му енергоблоках Рівненської АЕС) від Словаччини, Чехії та Угорщини, де працюють аналогічні реактори і частина з яких відповідно до умов вступу цих країн до ЄС заплановано закрити. Неприйняття відповідних заходів може призвести в перспективі до політичного тиску на Україну з метою закриття цих енергоблоків.

Позитивним кроком для ЄС з боку України в сфері ядерної енергетики може стати завершення будівництва двох енергоблоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС із рівнем ядерної безпеки, що відповідає саме західним стандартам. Це буде найвагомішим внеском у співробітництво з ЄС у цій сфері та виключить у майбутньому необхідність модернізації.

Загалом, Україна сьогодні не тільки не наблизилася до рівня європейських стандартів в енергетичному секторі, а й значно відстає від країн-кандидатів. ПЕК потребує реструктуризації та модернізації; енергетичний ринок має бути сформований та поступово лібералізований. Здійснення заходів реформування потребує значних ресурсів, нових технологій, організаційних змін. Водночас український ПЕК залишається конкурентоспроможним, у його межах існує ряд проектів, що могли б становити предмет спільного інтересу України та ЄС.

Україні нічого не заважає, і вона має визначитися і в досить простих питаннях — конкретних енергетичних проектах: (а) яким шляхом підвищувати ефективність роботи ГТС — приватизувати її, як Словаччина та Чехія, залишивши контрольний пакет за державою, або завершити формування консорціуму з управління ГТС на паритетних засадах з Росією, а потім шукати реальних інвесторів на Заході, проте вже на третіх ролях; (б) за якими рівнями ядерної безпеки будуть добудовуватися енергоблоки Рівненської та Хмельницької АЕС — за західними чи російськими; (в) самостійно нарощувати експорт електроенергії, розширюючи територію Бурштинського «енергоострова», або об’єднати експортні зусилля з Росією; (г) якою нафтою заповнити нафтопровід Одеса—Броди та куди її спрямувати — качати каспійську нафту до Балтійського моря разом із Польщею, чи російську нафту до Чорного моря згідно зі старою пропозицією «ЛУКойлу».

Відсутність в Україні загальної стратегії економічного розвитку, навіть за наявності певних стратегій і програм у енергетичному секторі, значною мірою знижує ефективність останніх, збільшує економічні, політичні, соціальні ризики, що впливатимуть на їх реалізацію, перешкоджає концентрації зусиль і ресурсів, ускладнює створення сприятливого інвестиційного клімату.

Саме комплексний характер проблем в енергетичному секторі та відсутність системного підходу до їх вирішення ускладнюють рух до спільного європейського енергетичного ринку та зумовлюють складні економічні та соціальні наслідки реформування всередині країни. Незважаючи на це, Україна має певний потенціал, що, за умов усунення недоліків переважно в політичній та адміністративній сферах, міг би значною мірою сприяти просуванню енергетичного сектора України до європейського ринку, стати поштовхом до проведення ефективних економічних реформ.