Можна почекати

Одним із підсумків засідання комітету з економічного співробітництва російсько-української міждержавної комісії, що відбулося наприкінці червня у Києві, стало доручення Міненерго РФ і Міненерговугільпрому України розібратися в суперечці по «Укртатнафті». Доручення не нове, мляві консультації тривали й раніше, але в останні два роки Київ ставив вирішення цього питання в залежність від перебігу переговорів щодо газу. І хоча особливих зрушень на газовому фронті, як і раніше, немає, знову порушене питання щодо «Укртатнафти» можна використовувати як шанс вирішити відразу кілька питань у нафтовій сфері. З іншого боку, Київ може дозволити собі нічого не вживати: на відміну від ситуації з газом, проблем із поставками нафтопродуктів і цінами на них немає.

Найбільший (Кременчуцький) нафтопереробний завод країни було взято під контроль групою «Приват» у жовтні 2007 року в результаті класичного рейдерського захоплення. Надзвичайність розвитку подій полягала в тому, що вхід на підприємство та подальшу охорону нового «режиму» забезпечили внутрішні війська, які стримали натиск колег із міліції. У наступні два роки команда юристів на чолі з Геннадієм Корбаном переписала історію татарсько-українського підприємства, оскарживши в судах легітимність продажу 56% акцій «Укртатнафти», консолідованих «Татнефтью». У результаті власником цього пакета стали якісь ТОВ «Корсан» і «Вілоріс», засновники засновників яких прописані ледь не по всій планеті.

Паралельно «Приват» звив навколо заводу класичний кокон: із 2008 року офіційна звітність «Укртатнафти» показує лише збитки, кредиторська та дебіторська заборгованість контролюється дружніми структурами, не виключено, що обладнання й технологічні установки вже закладено за кредитами в «правильних» дніпропетровських та інших банках.

Не сиділи без справи й татари: вони швидко домоглися блокади поставок російської нафти в Кременчук, причому не тільки трубопроводом, а й морем, провівши відповідну роботу з трейдерами. У результаті переробка нафти на заводі впала вдвічі та фактично обмежилася українськими ресурсами. У 2009 році почалися поставки азербайджанської нафти морем. Проте «Приват» так і не вийшов на запланований обсяг в 2,4 млн. тонн, а в серпні 2011 року епохальну програму з диверсифікації джерел поставок енергоносіїв на цьому НПЗ було згорнуто. Принаймні уже скоро рік, як «каспійської» нафти в Кременчуці немає.

Одночасно «Татнефть» подала позов у міжнародний арбітраж, вимагаючи стягнути з України компенсацію збитків у розмірі не менш як 2,4 млрд. дол. У своїй звітності «Татнефть» указує, що рішення з даного питання очікується в 2013 році.

Даремні сподівання

Розворот ситуації по Кременчуку очікувався з приходом нової влади на початку 2010 року. І справді, буквально через кілька місяців після формування нового уряду Микола Азаров дав доручення всім відомим відомствам здійснити комплексну перевірку «Укртатнафти». Результат цієї перевірки точно невідомий, та це й не важливо, адже відтоді на цьому НПЗ так нічого й не змінилося.

Улітку 2010 року наглядову раду «Укртатнафти» очолив голова «Нафтогазу України» Євген Бакулін, кілька місць у цьому органі управління зайняли також представники НАК та Міненерговугільпрому. За минулі два роки виявити ознаки будь-якої, тим паче активної, діяльності чиновників на «Укртатнафті» не вдалося. Навіть трагікомічний проект з переробки нафти для наступних паливних інтервенцій Міненерговугільпром і «Нафтогаз» провели в 2011 році на Лисичанському НПЗ, а не в ближчому, здавалося б, Кременчуці («Нафтогазу» належать 43% акцій «Укртатнафти»).

Причини небажання допомагати російським нафтовикам стали відомі трохи пізніше. «Нам чітко заявили, що вирішення питання по «Укртатнафті» повністю залежатиме від перебігу газових переговорів», - згадує учасник одного із засідань у Міненерговугільпромі, яке відбулося влітку 2011 року.

Схоже, що цією «газовою» прив’язкою зумовлені неприємності й в інших російських нафтовиків в Україні. Так, уже два роки без нафти стоїть Одеський НПЗ «Лукойлу», хоча для його запуску достатньо включити непрацюючу трубу Одеса-Броди. У березні зупинився Лисичанський НПЗ компанії ТНК-ВР, не дочекавшись найменшої допомоги від профільного міністерства. (Характерно, що сьогодні саме Міненерговугільпром закликає терміново зайнятися підтримкою нафтопереробної галузі.)

Представники «Татнефти» у приватних розмовах визнають, що перспектив їхнього повернення на «Укртатнафту» не видно. «Навіть якщо буде політична воля, що робити з заводом, на який навішено збитки, кредити, застави? - запитує джерело, близьке до татарських акціонерів Кременчуцького НПЗ. - А як розкрутити клубок судових рішень щодо наших акцій?». Правда, досвідчені юристи кажуть, що певні зачіпки є. Так, небездоганним вважають юристи рішення АМКУ, прийняте в політично неспокійний період між першим і другим турами президентських виборів, про концентрацію «Укртатнафти» і «Укрнафти», що призвело до значної монополізації відповідних ринків нафти і нафтопродуктів.

Цим же рішенням фактично схвалено входження представників нових акціонерів до наглядової ради «Укртатнафти». Річ у тім, що цей список - Боголюбов, Коломойський, Корбан, Кіперман, Франчук - повністю відповідає переліку осіб, які перебувають в органах управління іншої напівдержавної галузевої компанії - «Укрнафти». Оскарження або перегляд цього досить сумнівного рішення АМКУ (яке видане під грифом «секретно» і досі не стало надбанням громадськості) може потягти за собою визнання відповідних угод недійсними, запустити примусові процедури з розділу групи «Укрнафта»-«Укртатнафта», накладання великих санкцій на учасників цієї концентрації та притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб АМКУ, які «дали добро» цьому суперутворенню.

Світло наприкінці лабіринту

Такий шлях може стати у пригоді й… Кабміну. Враховуючи ситуацію в нафтопереробці та очевидні причини її занепаду, де не обійшлося без політики росіян, оптимальним виходом зі складного становища в Кременчуці могло б стати встановлення держконтролю на підприємстві. Потенційно «Укртатнафта» може забезпечити 70-80% потреб країни в нафтопродуктах. Є можливість забезпечити диверсифіковані поставки сировини з Росії, Азербайджану плюс українська нафта, на якій завод тримається сьогодні.

Однак для цього необхідно врегулювати питання з «Татнефтью», яка очевидно змирилася з втратою заводу, але розраховує на сатисфакцію. За всієї поваги до татарських нафтовиків, їх оцінка збитку в 2,4 млрд. дол. виглядає завищеною мінімум удвічі. Це навіть беручи до уваги 450 млн. дол., у які компанія оцінює вартість сировини й нафтопродуктів, що належали їй та зберігалися на заводі в момент захоплення.

Інше питання: чому держава має компенсувати втрати, яких завдав татарам «Приват»? Розмова про це, а також про те, як далі житимуть «Нафтогаз» і «Приват» у Кременчуці, може вийти дуже змістовною. В арсеналі держави як юридичні важелі, включаючи вищезгадані, так й інші, наприклад, підвищення цін на українську нафту. Але, судячи з того, як Міненерговугільпром підкреслено цурається своїх прав державного акціонера в контрольованих «Приватом» нафтогазових підприємствах (включаючи «Укрнафту»), існує відповідне (швидше за все, усне) розпорядження згори.

Та якщо думати про майбутнє унікального кременчуцького підприємства, то обговорення програми його розвитку необхідно розпочинати негайно. Тим паче що, за даними джерел у Кременчуці, фінансування модернізації кілька місяців як зупинено, це при тому, що й раніше ці суми не вражали уяви.

Повернення в державну орбіту «Укртатнафти» виглядає бажаним ще й тому, що в іншому разі Україна віддасть росіянам останній НПЗ. А враховуючи, що провалено програми розвитку всіх приватизованих російськими компаніями заводів - Одеського, Лисичанського, Херсонського, доля Кременчуцького виглядає досить тривожно.

Та найбільша привабливість ситуації в тому, що Києву нікуди поспішати. На відміну від газу, де ціновий пресинг Москви дуже сильний (при цьому з країни вимиваються колосальні кошти), у справі забезпечення нафтою і нафтопродуктами роль Росії укладається в скромні 7-8% ринку. Проблем із поставками бензину чи дизпалива та з їхньою ціною теж немає, зате зберігаються вони з газом. Тому з вирішенням російських проблем в Україні Київ може, як і раніше, не поспішати.