Країна повинна негайно готуватися до світових цін на газ

Вартість тисячі кубометрів природного газу для домогосподарств України в нинішньому році становить близько 42 євро, що в 11 разів нижче за середньоєвропейський показник, розрахований Євростатом. Коли порівнюєш ці дані, розумієш закиди російської сторони про «субсидіювання» населення і економіки країни, яка до того ж змінює геополітичну орієнтацію. Без зміни цього становища російський «Газпром» і Кремль таки матимуть рацію і важіль для впливу на значну частину еліт і виборців. Це — по-перше. По-друге, російська сторона однаково доб’ється різкого підвищення ціни і разом з цим отримає політичні та економічні дивіденди від не підготовленої до такого шоку України.

Приїхали…

Перебуваючи з робочим візитом у Брюсселі, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко заявила про свій намір обстоювати у Москві на переговорах з газових питань встановлення перехідного періоду для України з метою адаптації до ринкових цін на газ.

Раніше відбулася зустріч представників нафтогазових компаній Туркменистану, Узбекистану та Казахстану з головою правління ВАТ «Газпром» Олексієм Міл­лером. За її підсумками представники «Казмунайгазу», «Узбекнафто­газу» і «Туркменгазу» у при­сутності російського колеги заявили таке: «Ви­ходячи з інтересів національних економік, вра­ховуючи міжнародні зобов’язання щодо забезпечення надійних і безперебійних поставок енергоносіїв, з 2009 року продаж природного газу здійснюватиметься за європейськими цінами». Зокрема, делегація «Турк­менгазу» повідомила про готовність підвищити ціни зі 130—150 дол. за 1000 кубометрів у 2008 році до 250—270 дол. — у 2009-му.

Уже через кілька днів, 14 березня, голова правління «Газпро­му» О.Міллер під час зустрічі із президентом Росії Володимиром Путіним розповів про «гарні новини». Він не виключив, що ціна на газ у Європі цього року може встановити новий рекорд — 400 дол. за тисячу кубометрів. «Зараз ціна газу в Європі перевищує 370 дол. При цьому ми вважаємо, що середня ціна 2008 року може становити 378 дол., а може навіть досягти межі 400 дол. за тисячу кубометрів», — процитували інформагентства заяву О.Міллера.

Отже, попри гарні наміри уряду, перед Україною постає реальна загроза зіткнення з такими цінами на газ, до яких ні населення, ні економіка не готові ні фізично, ні морально. З чим можна порівняти можливі наслідки? Найближчим прикладом автору видається ситуація в Аргентині після дефолту грудня 2001року. Неготовність дер­жави сплачувати за внутрішніми і зовнішніми зобов’язаннями (а в українському випадку — це як оплата за газ «Газпрому» за новими цінами, так і відсутність дієвих субсидій для населення) обернулася масовими заворушеннями і політичним паралічем, з якого країна вийшла лише через два роки, проте соціально-економічні наслідки не подолано й досі.

Чи все так безнадійно? Відпо­відь негативна. Вихід є, і за нього уряду і президенту України вар­то боротися та приймати рішення, які надто довго відкладалися.

Євростат — союзник «Газпрому»?

Згідно з даними звітів Євро­ста­ту за 2006 рік про середні ціни на газ у країнах — членах ЄС, середньоєвропейська ціна на початок 2007 року становила 498,5 євро за тисячу кубометрів. Нижчі тарифи на газ мають можливість сплачувати лише громадяни країн колишнього соцтабору, в яких держави здійснюють політику стримування соціально-чутливих цін. Так, вартість тисячі кубометрів газу поки що не перевищила 300 євро для болгар, угорців, литовців, латишів, румун, хорватів і естонців. Водночас найбільш економічно розвинені держави Східної Європи, а саме — Польща і Чехія, вже переступили позначку в 300 євро. Для поляків побутовий газ 2006-го коштував 377,7 євро, для чехів — 336,6 євро і в 2009 році ціни можуть наблизитися до 400 євро за тисячу кубометрів.

У середній ціновій групі — від 500 до 600 євро за тисячу кубометрів — розташувалася Цент­ральна і Південна Європа. Саме стільки за газ платять домогоспо­дарства Авст­рії, Бельгії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Словенії і Франції. Винятком із загальноєвропейського правила «що далі на схід, то дешевший газ» 2006 року була лише Великобританія, споживачам якої блакитне паливо обходилося в 413 євро за тисячу кубометрів. Однак це пояснюється успішною політикою як диверсифікації поставок газу, так і споживання енергоносіїв. Найвищу ціну за газ в ЄС сплачували споживачі Данії, де для домогосподарств тисяча кубічних метрів газу коштувала 1115,1 євро. Близько до Данії знаходяться споживачі Швеції та Ірландії — 904,8 і 869,4 євро відповідно. В Німеччині та Нідерландах за газ для домогосподарств платили близько 700 і 650 євро за тисячу кубометрів відповідно.

Вартість же природного газу для домогосподарств України цього року становить 339 грн. за тисячу кубометрів (близько 42 єв­ро), що в 11 разів нижче за середньоєвропейський показник, розрахований Євростатом. Це навіть у п’ять разів менше, ніж у Естонії 2006 року, де споживачам приходили рахунки за тарифом 219,2 євро за тисячу кубометрів.

Білоруський глухий кут

Ціна на газ для Білорусі в 2009 році перевищить 200 дол. за тисячу кубометрів, заявив днями заступник держсекретаря Союзу Білорусі й Росії Василь Хрол. У «Газпромі» підтвердили намір підняти ціни до цього рівня. Російська монополія ще в 2006 році вимагала від Мінська платити саме таку ціну за газ, але тоді Олександр Лу­кашенко втримав ціну, продавши «Газпрому» половину «Білтрансгазу».

Цю інформацію підтвердили у «Газпромі»: «200 дол. — це реальна ціна на 2009 рік». Разом з тим, анонімні топ-менеджери газового монополіста пояснили, що це лише нижня планка ціни, адже за формулою, зафіксованою у довгострокових угодах між «Газпромом» і «Білтрансгазом» на початку 2007 року, з 2009 року Білорусь буде зобов’язана платити 80% від вартості газу в Польщі (мінус транзит і експортне мито). Це означає, що керівництву країни доведеться робити справжні дива, аби отримати газ по 200 дол., а не 320 (виходячи з прогнозованої О.Міллером середньоєвропейської ціни 400 дол.).

Щоправда, у Росії вже прозоро натякають на ступінь бажаних поступок з боку Мінська. У «Газпромі» вважають, що підвищення ціни до 200 дол. неминуче, його можна стримати одним способом — вступом Білорусі до складу Росії на правах «конфедерації». Окремі депутати російської Держдуми фантазують на тему розміщення в Білорусі ядерної зброї у відповідь на появу елементів ПРО у Польщі та Чехії. Словом, якщо у 2006 році Лукашенку вдалося утримати ціну на рівні 100 дол. за тисячу кубометрів в обмін на продаж 50% акцій «Білтрансгазу», що по суті означало передачу контролю над газотранспортною системою країни, то у 2009 році ціна питання не вимірюватиметься в грошах.

Приклад Білорусі яскраво свідчить: коли політики починають керуватися мотивами збереження влади у своїх руках, бажанням сподобатися якомога більшій частині населення, вони приймають рішення, які нищать суверенітет.

Час діяти

Протягом 17 років незалежності, коли українські уряди ухвалювали численні «стратегії» і «концепції» економічного розвитку держави, в тому числі паливно-енергетичного комплексу (ПЕК), енергетична залежність України зростала. Формувалися два паралельні світи: агресивного споживання і слабкого відновлення ресурсів. До середини 1990-х ПЕК в цілому підтримував економіку та країну на плаву ціною власного розвитку. Штучна дешевизна газу вела до наростаючого дисбалансу між очікуваним зростанням попиту на цей ресурс і можливостями НАК «Нафтогаз України» забезпечити цей зростаючий попит. Інвестиції у видобуток і модернізацію газотранспортної системи (ГТС) при сформованих рівнях цін на внутрішньому ринку не мали жодного шансу окупитися.

Проте до 1 січня 2006-го багатьом здавалося, що таке становище може тривати вічно. Однак ілюзія розтанула, а натомість українці побачили жорстоку реальність: сидіння на «газовій голці» може не лише коштувати зупинки підприємств, а й загрожувати життю звичайних громадян. Символом цієї загрози стали мільярдні борги і фактичне банкрутство «Нафтогазу», який утримується на плаву лише завдяки прямим вливанням з бюджету. «Нафтогаз» мав заробляти на реекспорті і на продажі газу промисловим споживачам, але насправді виконував роль донора для всіх.

З чого потрібно починати, аби розірвати «зачароване коло» дефіциту і залежності? Це можливе лише в разі ухвалення стратегічного, хоч і вкрай непопулярного рішення про перехід на ринкові ціни на газ, який споживається на внутрішньому ринку, незалежно від його походження.

Історія економік розвинених держав показала, що енергозбереження — як цілісна підсистема енергетичної політики — можливе лише тоді, коли ціни на енергоносії не встановлюються державою чи диктуються монополією, а регулюються ринком. Саме цінові шоки змусили Європу та США на зламі 1970—1980-х років розробити більш заощадливі технології споживання енергії, задуматися над зміною структури споживання енергоносіїв.

Нині Україна, президент і уряд, бізнес, суспільство загалом стоять перед схожим вибором: або перехід на ринкові ціни на газ і початок пошуку шляхів скорочення його споживання, або свідомий вибір на користь енергетичної залежності, а відтак, і економічної та політичної від потужної сусідньої держави.

Звісно, виникає потреба в політичних рішеннях, спрямованих на пом’якшення соціальних та економічних ризиків. Зокрема, поряд із встановленням реальних цін на енергію має запроваджуватися система адресних субсидій для найменш захищених громадян. Та це потребує жорсткого аудиту системи соцзахисту. Забезпечення платоспроможності вимагає вже структурних змін в економіці — ставки на інновації, стимулювання розвитку підприємств і галузей з високою доданою вартістю та низькою енергоємністю.

Ці питання неодноразово піднімалися і обговорювалися фахівцями. Є відповідні напрацювання як у науковців, так і в корпоративному секторі. Початкове завдання уряду — звести ці напрацювання в єдиний документ, на основі якого запропонувати механізм переходу на ринкові ціни та компенсаторні заходи лише для тих верств населення, які справді цього потребують, для тих підприємств, які покажуть зрозумілий бізнес-план радикального скорочення споживання дорогого палива.

Далі перехід на реальні ціни на блакитне паливо стане позитивним сигналом і для європейських партнерів України. Варто уваги зізнання Володимира Путіна на одній з прес-конференцій про те, що майже під час кожної зустрічі з європейцями він розповідає, як Росія з власної кишені субсидує Україну. А якщо ті хочуть обмежити тиск Москви на Київ, пропонує сплачувати за українськими рахунками і у відповідь отримує очікувану негативну відповідь.

Врешті-решт, лише перехід на ринкові ціни на газ дасть змогу оздоровити НАК «Нафтогаз України» і допоможе йому нарешті зібрати кошти для оновлення як магістральних, так і розподільчих газопроводів, що перебувають у дер­жавній власності. Бо, як показала трагедія в Дніпропетровську, питання модернізації, як ніколи раніше, стоять поряд з питанням безпеки українців.

Звісно, такий перехід має супроводжуватися видаленням з ринку посередників, які використовували важіль поставок газу для впливу на підприємства. Уряд України повинен продемонструвати, що селянин і мільйонер-киянин платять відповідно до свого споживання, і ніхто не має можливості надурити державу за рахунок іншого. Словом, запровадження нових цін на газ має відбуватися одночасно з продовженням боротьби з корупцією. Це таке ж непопулярне, але стратегічне рішення, без прийняття якого з Україною перестануть рахуватися у світі.