Газовий транзит: що рік прийдешній нам готує?

Сьогодення завжди чревате майбутнім.

Готфрід Лейбніц

Причин цього багато. Але глобальне запитання: що буде з газотранспортною системою (ГТС) України, якою мірою вона буде затребувана? Чи продовжиться транзит російського природного газу через українську ГТС, і якщо так, то в якому обсязі та на яких умовах?

Нагадаю коротенько, як виглядає ця проблема станом на травень 2019-го. Контракт "Нафтогазу" та "Газпрому" на транспортування газу через територію України закінчується 31 грудня 2019 р. По суті, переговори про новий "транзитний" договір не ведуться. "Газпром" пов'язує подальші переговори з відмовою України не тільки від вимог за новим позовом "Нафтогазу України" до "Газпрому" у Стокгольмському арбітражі, а й з результатами вже виграного НАКом арбітражного спору.

Вимога категорична. Але якщо зіставити розмір виграного в Стокгольмському арбітражі (2,5 млрд дол.) і розмір можливого, на мій погляд, нового виграшу в 1–2 млрд із щорічними надходженнями впродовж десяти років хоча б по 1,5 млрд дол. за можливим новим "транзитним" контрактом із "Газпромом", то над цією пропозицією варто задуматися. Хоча, звичайно, проблема гарантій стоїть досить гостро.

Так, 13 червня 2019 р. віце-президент Європейської комісії Марош Шефчович планує провести переговори з цього питання з російською стороною. Але, судячи з усього, очікувати кардинальної зміни позиції з боку Росії після цього не варто.

Водночас, за даними цілого ряду джерел, російський монополіст серйозно готується до загострення відносин із Україною в газовій сфері. Активно накопичується газ ПАТ "Газпром" у газових сховищах Європи, розглядається питання заміщення російського трубопровідного газу скрапленим газом ("Ямал-СПГ" та ін.). Тобто "Газпром" реально готується до припинення транзиту, можливо, до короткострокового - тільки на опалювальний сезон 2020-го (січень-квітень). Розрахунок досить простий, але по-своєму ефективний: змусити Україну прийняти переговірні умови "Газпрому" і попутно вирішити проблеми завершення будівництва "Північного потоку-2".

Як необхідно вчинити Україні в такій ситуації? Розглянемо два аспекти. Короткостроковий - на 2020–2022 рр. і довгостроковий - як мінімум на десять років.

Короткостроковий аспект. Очевидно, що в цей період, до повного завершення будівництва "Північного потоку-2" і його сухопутного продовження - газопроводу Eugal, до їхнього виведення на проектну потужність, потреба "Газпрому" в українській ГТС буде критичною. Російська компанія не зможе навіть у межах одного року зберегти свою частку в європейському експорті без ГТС України і добре це розуміє. Тому для нас це справді козир.

У довгостроковому плані, після введення в дію всіх газопроводів, що обходять Україну, потреба "Газпрому" у нашій ГТС знижуватиметься. Насамперед наша система буде затребувана для реагування на так звані пікові потреби в природному газі (через збільшення частки відновлюваних джерел електроенергії газ потрібен для електростанцій у період зниження, тобто "провалу", вироблення електроенергії відновлюваними джерелами), для компенсування у зв'язку з низькими температурами сплесків газоспоживання в різних регіонах Європи тощо.

Розрахунки, виконані ТОВ "Нафтогазбудінформатика", показують, що в цей довгостроковий період можна говорити про мінімальний обсяг транзиту в 30–40 млрд кубометрів на рік.

Як Україні використати наші переговірні переваги та згладити вразливі місця?

Насамперед логічне запитання: хто наші союзники в переговорах про транзит? Йдеться про реальних союзників, до думки яких дослухається "Газпром". А ми всі розуміємо, хто по суті приймає рішення в Росії з усіх газових питань.

На мій погляд, найдієвішим нашим союзником з цього питання можуть бути тільки покупці російського газу. Наприклад, італійські - до Італії через українську ГТС транспортується близько 23 млрд кубометрів на рік - зацікавлені саме в українському маршруті: він вбачається їм найдешевшим. Але що кажуть нам ці покупці? У багатьох із них немає довіри до надійності нашої системи, багато хто ще пам'ятає "розповіді" "Газпрому" про нібито "несанкціонований відбір" російського газу з української ГТС. Інакше кажучи, нам потрібний партнер, який був би досить значущим (шанованим) для таких покупців. От чому вже неодноразово порушувалося питання про залучення партнерів для управління, а саме - спільного управління українською ГТС. Охочі є. Це насамперед оператори словацької та італійської ГТС - Eustream і SNAM відповідно. Це питання, на мою думку, має бути вирішене урядом і Верховною Радою негайно.

Друге питання стосується конкурентних переваг. Ми маємо запропонувати такі тарифи, щоб витрати на транспортування газу, наприклад до Італії, через українську ГТС були на 10–15% меншими, ніж через "Північний потік-2" або "Турецький потік".

Це вже питання до регулятора (НКРЕКП) і "Укртрансгазу". Хотілося б сподіватися, що такі об'єктивні, обґрунтовані розрахунки "Укртрансгазом" виконано, причому з урахуванням гнучкої структури таких тарифів (замовлення потужності на кілька років, на рік, квартал, місяць).

І, нарешті, дуже важливе питання - анбандлінг. Хочеться вірити, що 22 травня Кабінет міністрів України прийняв остаточне рішення щодо варіанта поділу транспортування газу та інших напрямів діяльності "Нафтогазу". На мою думку, це правильне рішення. Як зазначив голова наглядової ради нового оператора ГТС - компанії "Магістральні газопроводи України" (МГУ) пан Больтц, існують механізми захисту інтересів "Нафтогазу" у новому позові до "Газпрому" у Стокгольмі й при повному поділі, тобто передачі газотранспортних активів у МГУ. Тут хотілося б зазначити одну цікаву обставину. Згадалася приказка "на тобі небоже, що мені негоже". Операторську структуру, що має влитися в МГУ, переводять із приміщення "Укртрансгазу" (Кловський узвіз, 9/1) у менш респектабельне приміщення "Київтрансгазу" (проспект Комарова, 44), звільняючи місце на Кловському узвозі для компаній групи "Нафтогаз".

Останнє із сукупності питань, яких я хотів би торкнутися в цій статті, - це склад переговірної групи від України. На мою думку, не можна в питаннях переговірної політики з таких важливих для держави питань, як транзит газу, покладатися лише на думки та оцінки суб'єктів господарювання, навіть таких важливих і системоутворюючих, як "Нафтогаз". Річ у тім, що не завжди інтереси компаній і держави збігаються. Тому дуже важлива присутність, а може, і керівництво цією групою підготовленою людиною - державним службовцем. Наприклад, представником президента з міжнародних питань енергетичної безпеки. Такий досвід мені видається позитивним, в Україні він застосовувався. Також у складі переговірної групи обов'язково має бути представник компанії МГУ - нового оператора газотранспортної системи України.

Разом із питаннями транзиту, більш повному завантаженню нашої ГТС можуть сприяти й інші проекти. Наприклад, транспортування азербайджанського природного газу з газопроводу TANAP вільною системою газопроводів Болгарії та Румунії (якщо вона на той час буде ще вільною, оскільки потужності замовляють наперед) до України й далі, новий інтерконектор Польща-Україна, перемичка між газопроводами України, яка дає можливість оперативно перекидати обсяги газу із західного на південний напрямок і навпаки (як альтернатива частини системи Eastring) та ін.

Усі ці проекти зародилися ще в 2010–2013 рр., але результатів їхньої реалізації поки що не видно.

До нового року залишилося сім місяців - мізерно мало для вирішення таких складних проблем. Ми не можемо чекати та довго розгойдуватися. Дуже не хотілося б у січні 2020-го сказати собі: "Ми зробили, що могли, але обставини сильніші за нас".