Підтримати
Газова шахівниця Євразії: чи знайдеться місце Україні?
Позаминулого тижня Міністерство енергетики та вугільної промисловості України оприлюднило для громадського обговорення проект оновленої Енергетичної стратегії України на період до 2030 року. Значну увагу в цьому документі приділяється питанням стратегії розвитку нафтогазової галузі, у тому числі питанням диверсифікації джерел імпорту газу.
І хоча автори нового варіанта Енергостратегії виходять із того, що «Україна знаходиться на перехресті «нафтогазових» шляхів на Євразійському континенті», поза увагою стратегії залишилися процеси активного формування азіатського газового ринку (та їхній вплив на нашу країну).
У географічному центрі азіатського ринку газу опинилися головні експортери цієї сировини - Росія, Туркменистан, Іран. На цьому ринку також розташовані потужні імпортери - Китай, а в найближчій перспективі - Індія, Пакистан. Активним гравцем-інвестором виступають Сполучені Штати Америки.
Перебіг подій у газовій сфері на Євразійському континенті свідчить про появу в України конкурентів, які також прагнуть - і їхні зусилля чимдалі ефективніші - отримати доступ до туркменського газу. Азіатський газовий ринок потенційно здатен поглинути весь туркменський газ, а також стати серйозним конкурентом для традиційних споживачів російського газу.
Зважаючи на це, для України мають становити інтерес «газові» стратегії азіатських держав, їхній досвід у реалізації масштабних газових проектів, включаючи диверсифікацію джерел газопостачання та визначення цінових параметрів газового співробітництва.
З іншого боку, активний розвиток азіатського ринку газу є складовою формування нової архітектури світових газових ринків, розвитку міжрегіональної та міжконтинентальної торгівлі природним газом, що під впливом чинників глобалізації може призвести до стирання кордонів між регіональними газовими ринками та, зокрема, до формування транс’євразійського газового ринку, який охоплюватиме країни Європи та Азії. На цих тенденціях наголошував, зокрема, заступник голови правління «Газпрому» Олександр Медведєв у своїй нещодавній доповіді на ХХV Світовому газовому конгресі.
З огляду на зазначене вище, офіційному Києву слід було б не обмежуватися процесами в Європі, а дивитися ширше - на весь Євразійський континент.
Оновлена Енергетична стратегія України: газові аспекти
Оновлена Енергетична стратегія спирається на той факт, що Україна є і надалі залишатиметься одним із найбільш значущих споживачів природного газу в Європі, використовуючи загалом від 57 млрд. кубометрів газу у 2010 році до прогнозованих 49 млрд. - у 2030-му (з урахуванням впровадження заходів для підвищення енергоефективності).
Забезпечити свої потреби власними ресурсами газу у період до 2030 року Україна зможе (за рахунок видобутку традиційного та нетрадиційного газу) на річному рівні від 30 млрд. кубометрів - за песимістичним сценарієм та до 47 млрд. - за оптимістичним. Найбільш імовірно, що першочергово розвиватимуть (навіть за песимістичним сценарієм) видобуток газу зі щільних порід і з глибоководного шельфу.
За базовим сценарієм Енергетичної стратегії очікується, що Україна зможе забезпечити близько 90% внутрішнього попиту на газ за рахунок власного видобутку до 2030 року. При цьому, однак, для досягнення таких показників у названий період потрібні інвестиції загальним обсягом від 290 до 345 млрд. грн. (!) у цінах 2010 року.
Це свідчить про високу ймовірність збереження у довгостроковій перспективі залежності України від імпорту природного газу. Як зазначається в Енергостратегії, «дисбаланс між внутрішнім споживанням і можливостями власного видобутку робить економіку Україну залежною від імпорту - при песимістичному сценарії розвитку… в 2020 і 2030 роках… необхідний обсяг імпорту газу для задоволення потреб держави становитиме 28 і 17 млрд. кубометрів, або 54 і 36% його сукупного споживання».
У свою чергу це означає, що для забезпечення необхідного рівня енергетичної безпеки України офіційний Київ має приділяти значну увагу питанню диверсифікації джерел імпорту газу.
Серед можливих шляхів диверсифікації оновлена Енергетична стратегія України визначає такі:
- імпорт зрідженого природного газу (ЗПГ, англ. - LNG) з країн, які традиційно експортують LNG до Європи (наприклад, Єгипту, Алжиру або Катару);
- імпорт газу з Азербайджану через газопровід «Білий потік» або у зрідженому вигляді через LNG-термінали;
- поставки газу з Європи шляхом використання наявної інфраструктури в реверсному напрямку (Німеччина-Чехія-Словаччина або Туреччина-Болгарія-Румунія).
Водночас можливість ефективної диверсифікації поставок газу до України значною мірою залежить від поточних процесів і від тих, що відбуватимуться на газовому ринку Азії, де розташовані основні експортери газу Євразійського континенту.
Проте оновлена Енергетична стратегія України практично не приділяє уваги цим аспектам.
Питання використання та розвитку газотранспортної системи (ГТС) України розглядаються в оновленій Енергостратегії в основному під кутом максимізації обсягів транзиту у довгостроковій перспективі.
Цілями функціонування та розвитку ГТС України визначені:
- максимізація довгострокової вигоди для економіки України;
- забезпечення надійності поставок газу внутрішнім і зовнішнім споживачам із мінімальними витратами;
- забезпечення можливості диверсифікації поставок імпортного газу.
Для досягнення цих цілей Енергостратегія як одне із можливих рішень передбачає «створення консорціуму за участі стратегічних інвесторів і збереження стратегічного контролю над ГТС із боку держави».
«Газові апетити» Азії
Динамічне економічне зростання держав Азії, прогнозована поява нових «драконів», «тигрів» та інших економічних див у цьому регіоні цілком обґрунтовано перетворили його на один із центрів світової економіки. Враховуючи колосальний потенціал зростання ринків Китайської Народної Республіки, Індії та інших азійських держав, їхня економічна і політична вага у світі зростатиме і надалі. Звичайно, за умови належного забезпечення природними ресурсами і, чи не насамперед, природним газом - важливою сировиною для багатьох галузей промисловості: енергетики, комунального господарства тощо. Нафту інколи називають «чорним золотом» і «кров’ю економіки». З огляду на це, напевно, не буде перебільшенням стверджувати, що для зростання сучасної економіки природний газ потрібен як повітря.
Якщо подивитися на карту трубопроводів Євразії, то виникає думка про освоєну Європу і «цілинну» Азію. Втім, ситуація змінюється дуже швидко - прикладом ефективного розвитку є, звісно, Китай. Стала уже крилатою фраза туркменського чиновника: «Євросоюз за 14 місяців устигає тільки підготувати проект меморандуму, тоді як Китай за ті ж таки 14 місяців устиг побудувати трубопровід». Йшлося про одну з перших «ластівок» розвороту газових потоків у східному напрямку - про відкритий у грудні 2009 року трубопровід довжиною 7 тис. км з Туркменистану через Узбекистан і Казахстан у Китай, яким уже поставлено
25 млрд. кубометрів газу, а до кінця 2013 року щорічний обсяг поставок планується збільшити до 30 млрд. Більш того, під час останнього візиту президента Туркменистану до КНР досягнуто домовленості про збільшення в перспективі поставок до 65 млрд. кубометрів на рік.
Загалом експерти прогнозують, що потреби Китаю у блакитному паливі, що сьогодні становлять понад 120 млрд. кубометрів на рік, у найближчі п’ять років подвояться.
Знаковим є також затвердження Російською Федерацією Східної газової програми, реалізація якої доручена «Газпрому». Програма РФ спрямована на налагодження поставок російського газу в КНР та інші держави Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Чи є шанс у ТАПІ?
Нині можна спостерігати енергійні заходи з метою реалізувати інший мегапроект - газопровід Туркменистан-Афганістан-Пакистан-Індія (ТАПІ).
ТАПІ передбачає поставки газу з Туркменистану до Афганістану, Пакистану та Індії трубопроводом завдовжки близько 1800 км в обсязі 33 млрд. кубометрів на рік. Витрати на реалізацію проекту оцінюються в 10-12 млрд. дол. Ідея побудувати цей трубопровід виникла понад десять років тому, однак лише сьогодні вдалося досягти прогресу у переговорах, підготувати базу для практичної реалізації проекту.
Партнери взялися за справу енергійно. На початку 2012 року під час переговорів в Ашгабаті представники Туркменистану, Пакистану, Індії та Афганістану досягли домовленостей щодо обсягу поставок газу (по 38,65 млн. кубометрів на день, або по 14,1 млрд. на рік закуповуватимуть Індія та Пакистан; відповідно 14,16 млн. і 5,17 млрд. кубометрів - Афганістан) і принципів ціноутворення. Ціни переглядатимуть кожні п’ять років. Хоча всі деталі переговорів не розголошуються, але було оприлюднено інформацію про прив’язку ціни на газ до ціни на нафту марки Brent.
Туркменистан також озвучив пропозицію збільшити обсяги поставки сировини в Пакистан до 56,63 млн. кубометрів на день, або 20,7 млрд. на рік, якщо сторони домовляться про можливість продажу туркменського газу, у тому числі у скрапленому вигляді, в пакистанському порту Гвадар. А вже на початку червня президент Пакистану Асіф Алі Зардарі заявив про готовність забезпечити вихід туркменського газу на світові ринки через пакистанські порти.
У квітні 2012 року, за результатами переговорів в Ісламабаді, Пакистан, Індія та Афганістан погодили та підписали документи щодо тарифу за транспортування, який становитиме 49,49 цента за 1 млн. британських термальних одиниць. А вже 23 травня 2012-го в курортному містечку Аваза поблизу м. Туркменбаші в Туркменистані компанія «Туркменгаз» підписала угоди про купівлю-продаж газу з пакистанською Inter State Gas Systems Limited та індійською GAIL. Водночас між Афганістаном і Туркменистаном проект такої угоди ще не узгоджено, і сторони підписали лише меморандум про співробітництво у газовому секторі. Підписання документів відбулося за участі представників Азіатського банку розвитку, США та інших зацікавлених сторін.
З урахуванням нинішньої ринкової ситуації, на думку експертів, туркменський газ коштуватиме для Індії близько 417 дол./тис. м3 (з них 323,3 дол. - плата Туркменистану за газ, 16,5 дол. - плата за транзит Афганістану та Пакистану, 61 дол. - витрати на транспортування). Ця ціна значно вища від ціни газу, що видобувається в Індії, - 140 дол./тис. м3, однак значно менша за ціну імпортованого у чималих обсягах скрапленого газу - 533,3 дол./тис. м3.
Цілком задоволені ціною і в Пакистані, високопосадовці якого заявили, що порівняно з собівартістю сировини з іншого планованого трубопроводу - Іран-Пакистан (ІП), поставки газу з Туркменистану коштуватимуть на 1 млрд. дол. на рік дешевше, ніж імпорт аналогічних обсягів з Ірану.
Профінансувати проект ТАПІ готові Експортно-імпортний банк США та Корпорація приватних закордонних інвестицій США. Ці організації не новачки на ринку Азії і відомі своїми проектами у сфері розвитку інфраструктури для скрапленого газу, у тому числі портових терміналів. Повідомляється й про готовність Росії долучитися до проекту. Хоча це і виглядає дещо несподіваним, втім, можливо, є одним із елементів Східної газової програми РФ.
Також нещодавно стало відомо про консультації представників Бангладешу з Туркменистаном та Азіатським банком розвитку щодо можливості приєднання до проекту ТАПІ. Схоже, така перспектива справді існує у разі, якщо Бангладеш домовиться з Афганістаном, Пакистаном та Індією про транзит. Примітно, що одночасно Бангладеш веде переговори про газові поставки і з сусідньою М’янмою та вживає заходів для освоєння родовищ на морському шельфі поблизу своїх кордонів.
Причини реанімації ТАПІ
Чому до проекту ТАПІ повернулися саме зараз? Можливо, певну роль відіграла думка тих експертів, які стверджують, що запаси родовищ Туркменистану обмежені і їхня оцінка значно перебільшена. Тому Пакистан та Індія поспішають, щоб увесь туркменський газ не законтрактували інші, зокрема Китай, а також Європейський Союз для свого проекту «Набукко». Врешті-решт, ресурси природного газу вичерпні, і, можливо, проект ТАПІ відображає початок боротьби між Сходом і Заходом за напрямок руху газу з Ірану та Туркменистану. А може, активні практичні заходи щодо реалізації проекту Іран-Пакистан спонукали його противників активізувати зусилля на альтернативному напрямку, яким є ТАПІ.
Не слід забувати й про економічну доцільність, точніше, навіть гостру економічну необхідність, що змусила двох давніх суперників - Індію і Пакистан примиритися і розпочати співпрацю. Індо-пакистанське протистояння, що виникло ще наприкінці 40-х років XIX століття, практично відразу після утворення цих держав, кілька війн між цими країнами, здавалося б, ніколи не примирять два народи. Однак здоровий глузд, політична воля лідерів, міжнародне сприяння, особливо США та Великобританії, зробили, здавалося б, неможливе. Всього за рік, починаючи з 2011 року, між двома країнами налагоджено активний політичний діалог, що вже матеріалізувався у впровадження режиму найбільшого сприяння в торгівлі. Черговим кроком стала реанімація проекту ТАПІ. Індія та Пакистан уже відчувають гострий дефіцит природного газу, і прогнозується, що їх потреби до 2017 року значно збільшаться щонайменше вдвічі (сьогодні Індія споживає щороку близько 65 млрд. кубометрів газу, Пакистан - понад 40 млрд.).
З боку продавця цей проект також оцінюється як ключовий. Туркменистан, який за запасами природного газу (за різними оцінками, від 7,5 до 26 трлн. кубометрів) входить до першої десятки країн, нині має обмежені можливості з його експорту (сьогодні туркменський газ експортується переважно до КНР і Росії, всього близько 50 млрд. кубометрів). З огляду на це газопровід ТАПІ є важливим елементом туркменської стратегії щодо збільшення експорту газу до 180 млрд. кубометрів до 2030 року.
Втім, попри дуже привабливі економічні викладки, у проекту є велике «але», через що економічні міркування відходять на задній план, а на передній виходять військові та політичні. Це проблема війни в Афганістані, територією якого має пройти 735 км планованого трубопроводу ТАПІ. Нині на цій території (провінції Герат і Кандагар) розміщуються американські та британські військові контингенти Міжнародних сил сприяння безпеці, які теоретично можуть бути застосовані для забезпечення безпеки ТАПІ, але вже у 2014 році іноземні війська планують вивести. Хто гарантуватиме безпеку тоді? Мабуть, багато чого залежить від того, що відбудеться за наступні два роки. Чи стане афганська влада достатньо ефективною за цей час, щоб на ділі довести реальність своїх заяв про гарантії безпеки? Хто виграє вибори в США і якою буде політика переможця з цього питання? Чи зможуть великі країни світу і регіону - США, Великобританія, Індія, Пакистан, Туркменистан - вибрати правильну стратегію в боротьбі з головною загрозою проекту: незаконними озброєними формуваннями, бандами і терористами. Здається, що сили на боці миру і процвітання, однак затяжна війна в Афганістані може внести свої корективи.
Іран-Пакистан: конкурентний проект
Газопровід Іран-Пакистан є по суті альтернативним ТАПІ проектом. Адже за певних умов до нього також можуть приєднатися Індія, Бангладеш і навіть Китай. Ірансько-пакистанську угоду щодо будівництва газопроводу було підписано ще у 1995 році. Трубопровід розрахований на прокачування 22 млрд. кубометрів газу на рік із можливістю збільшення до 55 млрд. Газ планується поставляти з родовища Південний Парс (Іран). Існує кілька варіантів маршрутів. Вартість одного із сухопутних проектів завдовжки 2,7 тис. км оцінюється у 7,5 млрд. дол. Прогнозовані терміни реалізації проекту - три-чотири роки.
Головною перешкодою для реалізації проекту ІП називають протидію США та відсутність коштів для його фінансування. Втім, Пакистан, співпрацюючи з США в рамках ТАПІ, паралельно продовжує досить системну роботу для реалізації проекту ІП. Врешті-решт, незважаючи на протидію опонентів, вдалося реалізувати проекти газопроводів Іран-Вірменія та Іран-Туреччина.
Нині Ісламабаду потрібно 500 млн. дол. для початку реалізації проекту ІП, тож він активно шукає ці кошти. Зокрема, під час нещодавнього саміту в Пекіні Шанхайської організації співробітництва відбулася зустріч на найвищому рівні лідерів Пакистану та Китаю, де останній висловив принципову згоду щодо можливості залучення китайських компаній до проекту ІП як підрядників проектування, матеріально-технічного забезпечення і будівництва.
На цьому ж саміті президент Пакистану А.Зардарі обговорив проблеми газопроводу ІП і з іранським колегою. Іран також висловив готовність прокласти трубопровід пакистанською територією в кредит. Він може надати 250 млн. дол. як міждержавний кредит, решту можуть надати іранські банківські структури. Хоча, схоже, з політичних міркувань іранські компанії навряд чи стануть головними підрядниками.
Нещодавно було отримано пропозиції і від Російської Федерації. «Газпром» готовий долучитися до проекту також як головний підрядник проектування, матеріально-технічного забезпечення і будівництва та надати 1,5 млрд. дол. кредиту для будівництва газопроводу ІП.
Україна: необхідність стратегічного бачення
На нинішньому етапі розвитку світової економіки, частиною якої є й Україна, наша держава не може і не повинна залишатися осторонь цих глобальних процесів. Україна є одним із найбільших споживачів природного газу, отримала у спадок потужний нафтогазовий комплекс, хімічну та інші пов’язані галузі промисловості. Зрештою, Бангладеш, який розраховує на туркменський газ, розташований від Туркменистану географічно далі, ніж Україна.
Нині перед Україною виникає багато запитань, і вони зовсім не риторичні, крім того, виходять за суто «газові межі».
Яке місце України у стратегії Туркменистану щодо збільшення експорту природного газу і чи може Україна втратити Туркменистан як альтернативного партнера для поставок газу?
Як вплине збільшення поставок газу до Китаю, Індії, Пакистану тощо на світовий ринок готової продукції, зокрема ринок добрив, де в нашої держави є свої інтереси?
Чи є шанс у флагманів української нафтогазової промисловості долучитися до проектування, поставок обладнання тощо в рамках реалізації азіатських газових проектів? Чи будуть тендери прозорими, або ж вибір залежатиме виключно від пайщиків проекту?
Куди буде спрямовано величезні фінансові ресурси Туркменистану, які будуть отримані від експорту енергоносіїв і тільки зростатимуть? Який шанс в України одержати туркменські інвестиції або взяти участь у їх освоєнні на території Туркменистану?
Чи призведе поява у Туркменистану альтернативних експортних шляхів і вигідних споживачів газу до зменшення газового експорту до Росії і чи вплине це на поставки російського газу до України?
Яким чином цінова політика, що зароджується на азійському газовому ринку, може вплинути на ціну туркменського газу для України, і чи буде така ціна (враховуючи довжину і вартість транзиту) конкурентною навіть порівняно з тією, яку Україна нині сплачує за російський газ?
Чи може Україна у своїх переговорах щодо приведення нинішньої ціни на російський газ до справедливих параметрів скористатися ціновою ситуацією на азіатському газовому ринку, що може стати важливим і значним ринком збуту для російського газу?
Загалом же при доопрацюванні оприлюдненого проекту Енергетичної стратегії України до 2030 року було б, зокрема, доцільно:
1. Розглядати питання диверсифікації поставок газу в Україну та, відповідно, забезпечення енергетичної безпеки України (тим більше у довгостроковій перспективі) у контексті формування нової архітектури світових газових ринків загалом і тенденцій розвитку азіатського ринку газу (який може стати потужним альтернативним джерелом поставок газу в Україну), зокрема.
2. Забезпечити участь України (у тих чи інших формах) не лише на європейському, а й на азіатському ринках газу. Україні потрібно не залишатися осторонь, а прагнути впливати на процеси на тих регіональних газових ринках (європейському та азіатському), від яких залежить забезпечення її енергетичної безпеки.
Додатковим інструментом у цьому напрямі могла б стати участь України у проектах з видобутку газу і нафти на територіях Єгипту та ОАЕ (про які, до речі, чомусь не згадується в оновленій Енергостратегії).
3. Розглядати питання подальшого розвитку і використання унікальної газотранспортної системи України не лише з погляду максимального використання транзитного потенціалу України, а й як елемент та інструмент впливу України (з метою забезпечення її національних інтересів) на процеси розвитку та інтеграції на регіональних газових ринках.
Просувати роль української газотранспортної системи як своєрідного «газового» мосту між Європою та Азією, тобто як важливої ланки розвитку міжрегіональної та міжконтинентальної торгівлі природним газом та як невіддільного елементу формування (інтегрованого) транс’євразійського газового ринку.
Зокрема, саме у цьому контексті слід розглядати питання «створення консорціуму за участі стратегічних інвесторів і збереження стратегічного контролю над ГТС із боку держави», забезпечуючи можливість участі у такому консорціумі не одного (монопольного) постачальника газу в Україну, а й інших основних гравців на європейському та азіатському ринках газу.
4. Передбачити вжиття конкретних заходів (не лише законодавчого, а й практичного характеру) з метою створення в Україні правового «газового» простору на європейських засадах (лібералізація та рівний доступ до газотранспортної інфраструктури). Йдеться передусім про побудову на північних та східних кордонах України газовимірювальних станцій і пунктів приймання-передачі природного газу, а також про укладення інтерконнекторських угод з газотранспортними операторами прикордонних держав ЄС.
При цьому слід враховувати, що створення в Україні лібералізованого (на європейських засадах) «газового» простору - разом із використанням української ГТС як ланки розвитку міжрегіональної торгівлі природним газом - буде потужним чинником формування (інтегрованого) транс’євразійського газового ринку саме на європейських засадах лібералізації, що матиме позитивний вплив на забезпечення енергетичної безпеки України. І навпаки, створення консорціуму з управління ГТС з одним монопольним постачальником природного газу в України (навіть за номінальної участі інвестора з ЄС) призведе до входження України де-факто до євразійського газового ринку, що розвиватиметься на засадах монополізації.
5. Звернути увагу на активне контрактування газу державами Азії, більший прогрес у реалізації проекту «Набукко» порівняно з «Білим потоком»та у цьому контексті визначитися щодо практичних кроків з реалізації проекту «Білий потік»: якою є позиція щодо нього експортерів, транзитних держав, імпортерів, потенційних інвесторів (Експортно-імпортний банк США, Корпорація приватних закордонних інвестицій США, інвестори ЄС). Схоже, вже в найближчі п’ять-сім років одним із таких інвесторів міг би стати і Туркменистан. Зрештою, якщо підрахунки українських експертів правильні, проект «Білий потік» значно дешевший (6-8 млрд. євро) за «Набукко» (12-15 млрд. євро).
У ширшому контексті реалізація проекту «Білий потік» дає Україні шанс зберегти статус «нафтогазового перехрестя Євразії».
6. Врахувати досвід держав Азії, який свідчить, що імпорт ЗПГ виявляється дорожчим, ніж трубопровідні поставки (особливо з огляду на географічні обмеження поставок ЗПГ до України внаслідок особливостей транспортування через протоки Босфор і Дарданелли). У будь-якому разі це питання має бути детально опрацьоване та включене до можливої програми диверсифікації. Доцільно також порахувати, чи буде будівництво ЗПГ-термінала в Україні і ціна імпортованого через нього газу вигіднішими порівняно з «Білим потоком» або з будівництвом гілки на Україну з турецької газотранспортної системи, яка вже здатна розширити (а у разі успішної реалізації «Набукко» - ще більше розширить) географію альтернативних постачальників (Азербайджан, Іран, Туркменистан).
7. До розділу «Програми та документи, необхідні для реалізації Енергетичної стратегії» включити програму диверсифікації імпорту природного газу.
У рамках такої програми варто врахувати викладені вище питання, а також вивчити можливі альтернативні варіанти імпорту газу в Україну, іноземний досвід ціноутворення на регіональних рівнях, можливі варіанти реалізації політики диверсифікації з урахуванням тенденцій на регіональних газових ринках.
***
За останні 20 років Азербайджан, Казахстан, Туркменистан реалізували ефективні газові стратегії та вже пожинають щедрі плоди освоєння власних природних багатств. Грузії вдалося стати успішною транзитною державою азербайджанського газу і нафти. Туреччина перетворилася на світове перехрестя нафтогазових потоків, Китай став одним із найбільших імпортерів і, по суті, конкурентів ЄС у закупівлі газу. Росія збудувала і продовжує будувати прямі трубопроводи до імпортерів, у тому числі дном Чорного і Балтійського морів, та активно інвестує в європейські та азіатські трубопроводи навіть далеко за межами своєї території. Забезпечити свої національні інтереси перелічені держави змогли, вибудовуючи та реалізовуючи свою стратегію при розумінні і з урахуванням світових і регіональних систем «газових» координат.
В українських інтересах - використати такий досвід, реалістично оцінити останні тенденції розвитку (з урахуванням чинників глобалізації) на регіональних ринках газу, насамперед в Євразії, які мають значний потенційний вплив на інтереси України, та побудувати на їхній основі сучасну й ефективну українську газову стратегію.
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google