ГАЗОТРАНСПОРТНИЙ КОНСОРЦІУМ ВИГІДНИЙ УСІМ

Наступного тижня на нас, швидше за все, чекає продовження серіалу під робочою назвою «Міжнародний газовий консорціум».

Як відомо, політичне рішення про його створення прийняте президентами України та Росії і підтримане канцлером ФРН під час тристоронньої зустрічі 9 квітня 2002 року. Але цьому передувало кілька етапних подій. До того ж, до й після цього рішення вже було задано алгоритм відносин у сфері транспортування газу потенційними учасниками «газового» консорціуму. І хоча в Україні тривають дебати про те, чи потрібен цей консорціум, логіка подій останнього десятиліття змушує шукати відповіді на більш прагматичні запитання: у якій формі, на якій законодавчій базі й у якому складі може створюватися такий консорціум?

Зовнішньоекономічна політика держав і вагомих у цьому контексті компаній, а саме: «Нафтогазу України» й «Газпрому», визначається багатьма чинниками, які часто важко розділити на суто політичні й економічні. Та навіть якщо абстрагуватися від політичних аспектів, економіка газового балансу надає масу підстав для роздумів.

Погляньмо для початку на обсяги експорту російського газу через територію України (табл.). У міру того, як ВАТ «Газпром» серйозно зайнялося диверсифікацією газоекспортних маршрутів і паралельно відпрацюванням чіткої стратегії відносин з Україною як з основним транзитором свого газу в Європу й на Балкани, Україна, у свою чергу, спробувала закріпити за собою статус основного транзитора російського газу, і закріпити цей статус надовго.

У результаті вельми складних переговорів російська й українська сторони уклали низку угод, які забезпечують Україні досить рентабельну роботу її газотранспортної системи. Зокрема 5 червня в Москві підписано протокол на 2002 рік й угоду між урядами України та Росії про співробітництво в розвитку паливно-енергетичних комплексів.

21 червня 2002 року підписано довгостроковий контракт між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» про обсяги й умови транзиту російського природного газу через територію України на період із 2003 по 2013 рік. 1 липня підписано контракт на 2003 рік між газовими компаніями двох країн і довгостроковий контракт про обсяги й умови закачування природного газу в підземні газосховища, збереження відбору та його транспортування на період до 2013 року, а також додаткову угоду до цього контракту на 2002—2003 роки. Сьогодні йдеться вже про коригування газових балансів двох країн.

Підписані контракти й угоди між НАКом та «Газпромом» гарантують стабільне завантаження газотранспортної системи України й потужностей зі зберігання газу, створюючи цим основу, зокрема фінансову, для їх подальшого розвитку.

Логічним продовженням транзитного бізнесу НАКу є проект створення міжнародного консорціуму з управління й розвитку ГТС України, спрямований на створення додаткового прибутку в процесі експлуатації української ГТС за рахунок включення в її роботу країн-експортерів і країн-імпортерів природного газу. Міжнародний статус проекту дозволить активніше залучати в газотранспортну систему додаткові об’єми газу, прискорити її модернізацію та розвиток з урахуванням потреб як постачальників, так і покупців палива. Тож цілком зрозуміло, що 7 жовтня 2002 року глави урядів Російської Федерації й України підписали угоду про створення ТОВ «Міжнародний консорціум з управління й розвитку газотранспортної системи України». Як юридична особа цей консорціум зареєстровано в Києві в січні 2003 року. І вже у квітні відбулося перше засідання ради учасників вищезгаданого ТОВ. На той момент не йшлося про створення самого консорціуму. Експерти розглядали технічне завдання консультантам, яке стосується оцінки й аналізу технічного стану ГТС України, перспектив розрахунку потоків газу, інвестицій, потрібних для модернізації та розвитку української ГТС, а також розробки концептуальних моделей функціонування консорціуму. Зокрема обговорювалися й такі моделі, як передача ГТС України в концесію, оренда, приватизація. Але тоді було тільки запропоновано розглянути ці моделі.

Згодом учасники робочої групи зі створення «газового» консорціуму, до речі, вже з участю третьої сторони — Німеччини, а точніше — компанії «Рургаз», виявили безліч юридичних і законодавчих нюансів, які не дозволяють досить швидко виконати це завдання, а точніше — головоломку. Тож наступне засідання призначили на 20 серпня. І сторони сподіваються, що принципової домовленості буде досягнуто.

І якщо колись «Газпром» наполягав на якнайшвидшій реалізації цього проекту, то тепер уже й в Україні замислилися: адже росіяни, а вони основні газопостачальники, можуть і передумати щодо своєї участі в «газовому» консорціумі.

Безумовно, «Нафтогаз України» керує другою за величиною в Європі системою магістральних газопроводів (першість належить російському «Газпрому»). І, природно, ефективність використання української газотранспортної інфраструктури безпосередньо впливає на стан компанії. Усвідомлюючи це, НАК протягом останніх п’яти років, наскільки міг, модернізовував і розширював транспортний комплекс України. Приміром, 2002 року введено в експлуатацію найсучаснішу прикордонну газовимірювальну станцію «Гребеники» на газопроводах Ананьєв—Тирасполь—Ізмаїл і Шебелинка—Кривий Ріг—Ізмаїл. Нинішнього року планується завершити аналогічну реконструкцію газовимірювальної станції «Орловка» й розпочати роботу на аналогічній станції «Ужгород». Триває створення метрологічного центру НАК «Нафтогаз України» під Києвом. Центр, проект будівництва якого реалізується в рамках програми TACIS-Inogate, стане центром упровадження стандартів ISO в Україні, СНД і Східній Європі.

Та, попри це, «Газпром» не може не тривожити нинішній стан ГТС України, від якого безпосередньо залежить виконання зобов’язань росіян перед імпортерами їхнього газу. А технічні аспекти української ГТС явно дають підстави для стурбованості. За різними оцінками, від 60% до 80% усіх труб потребують заміни найближчим часом. На компресорних станціях ГТС України працює понад 800 агрегатів, 60% із яких уже відпрацювали свій ресурс. А понад 190 агрегатів потребують повної заміни. Тільки на короткострокові ремонти й реконструкцію НАКу щороку потрібно не менше 2—2,5 млрд. дол. Торік НАК зміг запланувати на це 180 млн. дол. Запланувати... Цього року ситуація не набагато краща, оскільки «Нафтогаз України» об’єктивно став дійною коровою для бюджетів усіх рівнів та неплатників. Відповідно, коштів для серйозної реконструкції української ГТС просто немає. Нині НАК намагається взяти для цього кредити. Але поки що це тільки спроби.

Розв’язанням цієї проблеми міг би зайнятися міжнародний консорціум. Але його створення зволікається, що вкотре змушує і «Газпром», і європейських покупців його газу звернутися до тимчасово відкладених проектів і прискорити реалізацію найактуальніших. Побудували ж «Голубий потік» — газопровід, рівних якому практично немає у світі. Тепер «Газпром» може поставляти в Туреччину до 16 млрд. кубометрів газу на рік. А при введенні в експлуатацію другої нитки цього газопроводу його річна пропускна здатність збільшиться до 30 млрд. кубометрів. Раніше весь цей газ ішов через територію України й балканські країни. Тепер від посередників російські поставки газу не залежать.

Восени 1999 року розпочалося постачання російського газу по 1-й нитці газопроводу Ямал—Європа. Сьогодні продуктивність цього газопроводу становить 20,4 млрд. кубометрів на рік. Інакше кажучи, на такий самий об’єм «схуднуть» українські газоекспортні магістралі. 2005 року планується добудувати другу чергу цього газопроводу. Тож поки між Україною та Росією діють довгострокові угоди, першій слід усерйоз замислитися над наповненням своїх газомагістралей експортними потоками газу. Тим паче що росіяни серйозно готуються до реалізації ще одного проекту — будівництва Північно-Європейського газопроводу, щоб поставляти свій газ у Німеччину й далі у Західну Європу, залежно від попиту. «Газпром» розраховує, що цей газопровід стане принципово новим маршрутом поставок газу в Європу, а досвід будівництва магістралей під водою росіяни вже мають («Голубий потік»). До того ж, не за горами реалізація проекту експорту російського газу в країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, що не тільки забезпечить «Газпрому» нові дедалі більші ринки збуту газу, а й зміцнить політичну вагу Росії в цьому регіоні.

Можна поки що, залишаючись певний час основним транзитором російського експортного газу, безтурботно сидіти на «газовій» трубі. Але тоді дуже швидко може виявитися, що, крім такої «високоінтелектуальної» праці, більше робити буде нічого. А коштів, навіть мінімальних, ця труба вже не приноситиме. То чи не краще справді з усіма зацікавленими компаніями (експортерами й імпортерами російського газу) подбати про взаємну вигоду газотранспортного бізнесу, приміром у рамках міжнародного «газового» консорціуму?