Українська інтелігенція і політика

З відстані рівновіддаленості від партійних пристрастей і кольо­рів видається доволі непривабливою картина політичного дійства, за яким не видно життєвих інтересів пересічного українця і яке ігнорує людський вимір втрат сьогодення і майбутнього. Олек­сандр Шнипко, кандидат економічних наук, віцепрезидент Укра­їн­ського союзу промисловців і підприємців. У різні періоди обіймав посади першого заступника представника президента України і водночас першого заступника голови Київської міської державної адміністрації, першого заступника міністра Кабміну України, заступника секретаря РНБО. Сьогод­ні він працює в громадській організації.

— Олександре Сергійовичу, як ви оцінюєте політичну ситуацію в Україні з позиції свого нинішнього статусу? Які, на ваш погляд, перспективи нас очікують?

— Гостра політична боротьба, свідками якої сьогодні є всі ми, не завжди виправдана з погляду не лише загального інтересу, а й просто здорового глузду. Протисто­яння в парламенті та за його межами, яке доволі часто доходить до брутальних фізичних сутичок, не стільки відображає нестабільність у суспільстві (народові немає чого ділити, на відміну від політиків і олігархів), скільки провокує небезпеку розколу нації з корінних питань існування.

Кожна політична сила має «свою правду». Але чи можна у такій спосіб захищати демократичні цінності, гармонізувати духовне життя суспільства, розвивати у громадян любов до своєї країни і відповідальність за її долю? Усі ми сьогодні так захопилися небезпечними політичними забавами, що й не помічаємо, як помалу втрачаємо моральне здоров’я.

Саме через втрату почуття реальності і нестримне прагнення до «університезації» освіти ми вже випередили Болонський процес і опинилися перед перспективою... загострення проблем безпритульності і малограмотності нового покоління. Наші локальні досягнення приватної охорони здоров’я супроводжуються наступом середньовічних епідемій і ознаками демографічної кризи. Заяви щодо необхідності поліпшення інвестиційного клімату відбуваються на тлі масштабного відтоку капіталів за кордон. А хвалебні звіти про еко­номічне зростання сором’яз­ливо замовчують «інвестиційні» внески у вітчизняну економіку мільйонів громадян і громадянок України, які через злидні змушені шукати кращої долі за кордоном. На жаль, деякі політики, котрим бракує інтелігентності, вважають, що такий стан справ у державі — то є виправдані «витрати ринкових реформ».

— Думаю, цей перелік можна було б продовжити. Але що ви пропонуєте? Апелювати до сумління наших політиків?

— Не тільки апелювати, а й публічно соромити. Сьогодні для багатьох чинних політиків їх «справа служіння народові» перетворилася на цілком прибутковий бізнес. На наших очах відбувається деградація доволі неординарних особистостей. Спочатку «засинає» совість, потім, як заявив один із депутатів Верховної Ради, «кури тягнуться до кнопки», а далі «держава перетворюється з країни на територію для отримання зиску».

Усупереч існуючим негараздам і несправедливості, представники науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, промислової і бізнес-еліти працюють на майбутнє українського народу. Їхня заслуга полягає у тому, що наша держава все ще зберігає якусь частку науково-технічного, технологічного та інтелектуального потенціалу.

Такі люди не часто на виду у загалу. Вони й не домагаються цього. Але, на мій погляд, варто було б, щоб ЗМІ та соціологічні центри через опитування громадських організацій, трудових колективів започаткували традицію складання списків найбільш шанованих у суспільстві персон. А щоб це не перетворилося на чергове шоу, яких у нас і так забагато, потрібно дотримуватися жорстких умов та об’єктивних неполітичних критеріїв за досвідом європейських країн.

У цьому є своя логіка. Вважаю безсумнівною роль інтелігенції у забезпеченні гармонійного входження України до світової економічної системи, а також європейського наукового, культурного та освітнього співтовариства.

— Ви вважаєте, що Україна має перспективи вступити най­ближчим часом до Європейського союзу?

— Україна була, є й буде європейською державою. Але наша «європейськість» і відповідне самовідчуття українського громадянина залежить виключно від нас самих. Це стосується не лише досягнення відповідних економічних стандартів життя, а й опанування гуманістичних надбань цивілізованих суспільств, насамперед у сфері забезпечення прав і свобод людини, поваги до її особистості та самовираження.

На жаль, наш науковий інтелект майже не має безпосереднього впливу на концентрацію матеріальних ресурсів держави для пріоритетних фундаментальних та прикладних наукових досліджень. Держава в особі недалекоглядних чиновників так і не спромоглася подбати про формування в країні відповідного інноваційного середовища. Вітчизняні «кулібіни» блукають у бюрократичних лабіринтах, із яких часто знаходять єдиний вихід — за кордон. І це при тому, що Україна посідає одне з провідних місць у світі за кількістю сертифікованих спеціалістів з програмування та інформаційних технологій.

За інших обставин можна було б пишатися досягненнями міжнародного співробітництва у сфері сучасних технологій. Але й тут державне сприяння часто-густо обмежується черговими деклараціями. Наприклад, у червні 2005 року була підписана угода про стратегічне співробітництво між українським урядом і французсько-німецьким консорціумом ЕАВС, який є провідною компанією в аерокосмічній галузі. Характерно, що іноземний партнер провів ґрунтовне дослідження можливостей співпраці з Україною у різних сферах і визначив пріоритетні напрями, але так і не спромігся, за власним визнанням, «залучити підтримку відповідних посадових осіб з українського боку».

— То, може, великий бізнес візьме на себе провідну роль у сприянні розвиткові вітчизняної науки?

— Українські великі гроші мають зовсім іншу природу, ніж капітали, наприклад, Гейтса, і тому їх спрямованість на розробку та впровадження наукомісткої продукції залишатиметься проблематичною доти, доки не запрацюють закони сумлінної конкуренції і стане неможливим заробляти тільки на різного роду преференціях. Тобто нам не обійтися без утвердження цивілізованої бізнес-культури і формування відповідних умов для мотивації капіталовкладень. Особ­ливо, коли йдеться про такий стратегічний напрям, як створення національної інноваційної системи, що базувалася б на інтеграції освіти, науково-технологічної сфери та виробництва високотехнологічної, конкурентоспроможної продукції.

Маємо великі сподівання на ініційований президентом України діалог «влада — бізнес». Головний його підтекст — організація ефективної взаємодії органів дер­жавної влади з суб’єктами господарювання, залучення громадських організацій до розробки та впровадження ефективної економічної політики та ін. На жаль, продуктивні пропозиції промисловців, підприємців, бізнесменів, гуманітаріїв, висловлені під час діалогу, зависли у повітрі. А між тим, прикро констатувати, що Україна в міжнародному рейтингу економічної свободи за підсумками 2006 року з’їхала з 99 на 125 місце, опинившись між Нігером та Мавританією.

— В інтелектуальних колах побутує думка, що багато наших негараздів пов’язано з відсутністю стратегії розвитку. Чи поділяєте ви таку думку?

— Не тільки поділяю, а й стверджую, що це саме так. З власного досвіду мені відомо, як важко реалізуються вимоги президента України щодо розробки та втілення у життя Стратегії національної безпеки. На виконання Указу глави держави і розпорядження чинного на той час секретаря РНБО А.Кінаха проект цього важливого документа підготовлений робочою групою (у складі якої я відповідав за гуманітарну складову) ще у квітні 2006 року. Проект стратегії справді став інтелектуальним продуктом компромісу громадсько-політичних поглядів, існуючих у нашому суспільстві. Його відповідність сучасному правовому полю, а головне — цілеспрямованість щодо гарантування національної безпеки у прогнозованому майбутньому (до 2010 року), майже ніким не заперечувались. Пропонувалося довести принципові положення цієї стратегії до нового складу ВР України. І якби це відбулося, то, можливо, не знадобилося б вести виснажливі переговори між політичними силами щодо створення коаліції та підписання Універсалу національної єдності.

Але сталося не так, як перед­бачалося. Президентові України довелося видати ще два розпорядження щодо опрацювання і подання йому на розгляд проекту стратегії. І причина тут, на мій погляд, не стільки в якості документа, скільки у відображенні загальної тенденції «кадрової кадрилі», що відбувається в держструктурах, а також у відповідній виконавській дисципліні.

— Як, на ваш погляд, слід виправляти ситуацію?

— Потрібне усвідомлення персональної відповідальності, яке завжди було визначальною рисою інтелігентної людини. І не має ваги, стосується це буденних питань чи державних інтересів. На жаль, за роки незалежності цей принцип не був покладений в основу функціонування українського владного олімпу, в культуру його управлінської діяльності, що значною мірою зумовило безсистемність стратегічного прогнозу і планування в дер­жаві.

Ось і сьогодні вирують пристрасті навколо закону про мораторій на продаж землі. Нашій незалежності вже 15 років, а питання усіх часів і народів так і не вирішено. Доречним буде нагадати, що у Стародавньому Єгипті ще за часів Геродота був земельний кадастр. І відповідно до нього, зважаючи на родючість земельних угідь, визначалися податки.

— Якщо ми вже торкнулися цієї теми, ви «за» чи «проти» мораторію на продаж землі?

— Я за те, щоб ми спочатку обґрунтували необхідність продажу нашого національного багатства — українських чорноземів. А вже потім ухвалювали відповідні законодавчі акти, проекти яких до речі, вже декілька років «ходять по колу» у ВР. Невже сертифікатна приватизація 90-х років, від якої переважна більшість громадян України не мала ніякого зиску, нас нічого не навчила?

— В Україні вже діє «чорний» ринок продажу землі. І чи не трапиться так, що до часу ухвалення закону продавати вже буде нічого?

— Ніхто не відміняв мораторій на продаж українських земель сільськогосподарського призначення. Тому всі відповідні оборудки слід би визнати недійсними. Для декого таке рішення може бути болючим, але ж колись потрібно починати шанобливо ставитись до законодавства. Закон має виконуватися, незалежно від того, добрий він чи недосконалий. Якщо є розуміння необхідності внесення змін, зокрема й до Конституції, — це треба робити спокійно й обдумано. Насамперед це стосується Основного Закону — загальносуспільної угоди організації життя людей, ставлення до якого не можна підміняти кон’юнктурними домовленостями політичних сил.

— Чи вважаєте ви за потрібне, щоб якомога більше інтелектуалів йшли у Верховну Раду, владні інституції?

— Це був би ідеальний варіант. Проте інтелект нації у нас не затребуваний. Як кажуть, і «фізики» і «лірики» в загоні. Опинившись на межі виживання, вони здебільшого змушені були йти на вітчизняні та закордонні ринки дешевої робочої сили і на ринки в прямому розумінні цього слова. Вагома частина інтелігенції набула статусу середнього класу, проте не може змагатися з великим капіталом, який визначає сьогодні технологічний зміст українського політичного життя. Це неприховані речі. Є і не зовсім очевидні тенденції.

Справжня інтелектуальна еліта, яка ще не перевелася в Україні, дистанціюється від влади, вважає неприйнятним для себе брати участь у політичному вітчизняному «армреслінгу» і не дуже претендує на те, щоб змінити справу свого життя на депутатство або чиновницький портфель. Розумні люди, як і належить інтелігентам, схильні робити саме ту справу, у якій вони є професіоналами і до якої лежить їхня душа, у чому вони бачать можливість самовираження та свою суспільну корисність.

А от підвищення рівня інтелігентності тих, хто репрезентує сьогодні владу, було б доречним. Принаймні це сприяло б оздоровленню моральної атмосфери в країні.

Вітчизняна інтелектуальна еліта має усвідомити необхідність своєї участі в гуманізації вітчизняної політичної сфери. Вона могла б сприяти, по-перше, формуванню в суспільстві демократичного мислення, утвердженню в політиці легітимних, коректних процедур діяльності гілок влади, насамперед судової, на умовах чіткого визначення їх гуманістичної орієнтації; по-друге, впровадженню в національні стратегії та політичну практику сьогодення елементів нової етики, яка розглядає людину як осереддя гармонійного поєднання пріоритетів суспільних та державних інститутів; по-третє — відходу правлячої еліти від схем домінування держави у сфері регулювання суспільних відносин через розвиток громадянського суспільства, у якому громадянин усвідомлював би себе не лише об’єктом, а й повноцінним суб’єктом політики; по-четверте — опануванню громадянами базовими знаннями щодо суті та специфіки функціонування політичних інститутів в умовах демократії; і, нарешті, по-п’яте, засвоєнню політикумом норм цивілізованої поведінки та культури спілкування між політичними організаціями і державою, уникненню надмірної політизації, підміни аргументів одновимірними ідеологічними кліше у перманентному процесі партійних суперечок.

Упевнений, що серед науковців, та й інтелігенції в цілому, є багато тих, хто замислюється над нашим сьогоденням і майбутнім, а головне — вболіває за долю людей, які живуть на українській землі.