Газотранспортна система України: на роздоріжжі

На перше з двох найпоширеніших у нас запитань - «хто винний?» і «що робити?» - відповідь знаходиться завжди, а от із другим набагато складніше. У цьому випадку - що робити з українською газотранспортною системою (ГТС)? Залишити все, як є, і чекати розвитку подій або ж продати, а якщо продати, то повністю чи частково, як оцінити вартість продажу, приватизувати чи залишити в держвласності, управляти нею самим чи створити СП на двох або консорціум на трьох, реконструювати чи обійтися підтримкою функціонального призначення на якийсь час, виходячи з загрози нульового транзиту, і де взяти гроші й для того і для іншого?

Ми не ставимо завдання знайти відповіді на всі ці запитання, це просто неможливо в нинішній ситуації невизначеності. Спробуємо проаналізувати, чим є ГТС для країни: елементом її енергетичної безпеки та однією з визначальних складових національної економіки, яка забезпечує серйозні надходження в держбюджет і тим самим сприяє підвищенню життєвого рівня людей, чи ж предметом піару різних політичних груп, об’єктом обговорення для різних експертів або таких, що вважають себе такими. А може, це символ незалежності, як вважає дехто? У цьому разі слід було б зрозуміти, яку роль в утвердженні незалежності відіграв факт наявності ГТС. А якби не було ГТС, то що, й незалежності не було б?

Отже, спробуємо розібратися, чим же для нас є газотранспортна система Украї­ни, або, якщо точніше, системи газопроводів, якими російський газ транспортується в євро­пейсь­кі країни.

Чотири так звані транзитні газопроводи: Долина-Ужго­род-Західний кордон-2 (або «Братерство»), Оренбург-Західний кордон (або «Союз»), Уренгой-Помари-Ужгород, «Прогрес» (або Уренгой-Уж­город ІІ) споруджувалися Ра­дянським Союзом у період з 1967-го по 1989 рік. У будівниц­тві брали участь країни Ради економічної взаємодопомоги. У ті часи широко використовувалося словосполучення «газ-труби», тобто в обмін на поставлені в Радянський Союз труби в країни Європи надходив природний газ. Разом з тим для забезпечення транзиту газу на західному кордоні було побудовано унікальні підземні сховища газу (ПСГ) загальною потужністю близько 25 млрд. кубометрів газу. Впродовж усього цього періоду та до нинішнього часу наша газотранспортна система забезпечує надійний транзит газу в європейські країни. Не слід забувати, що українська ГТС створювалася як частина Єдиної системи газопостачання Союзу та не є лише транзитною системою, а включає цілу мережу газопроводів-відводів для газифікації всієї території України.

Що це дає нашій країні? Так, у 2011 році транзит 92,9 млрд. кубометрів газу приніс дохід в 25,86 млрд. грн. (при тарифі на транзит 2,8-2,9 дол. за 1000 кубометрів на 100 км). Дохід від внутрішньої роботи (транспортування газу українським споживачам і зберігання в ПСГ) у 2011 році для ДК «Укртрансгаз» становив приблизно 8,77 млрд. грн., тобто 25,3% від загального доходу (транзит газу та внутрішня робота). Тільки від рентних платежів за транзитне транспортування природного газу територією України до бюджету держави у 2011-му надійшло близько 2,2 млрд. грн. На експлуатаційні потреби самої системи, її модернізацію та ремонт було використано близько 19,63 млрд. грн., що становить 56,7% від загального доходу.

Багато це чи мало? Якщо виходити з того, що ВВП країни в 2011 році становив приблизно 1,314 трлн. грн., то дохід від транзиту - це близько 2% від усього ВВП України.

Безумовно, можна й потрібно говорити про вигідність послуг із транзиту газу для економіки України, але аж ніяк не про їхню винятковість. Наприклад, дохід від експорту продукції металургійної промисловості в 2011 році, за даними Національного інституту стратегічних досліджень, становив 134,399 млрд. грн.

Треба перестати ставитися до ГТС як до фетиша, уособлення нашої незалежності. Це лише актив, який за певних умов може бути високоприбутковим. Реальна вартість цього активу визначається тим доходом, а точніше, прибутком, який він може дати. Цей прибуток необхідно розподілити на дві складові: від транзиту та від внутрішньої роботи. Очевидно, що на ці величини прямо впливають обсяги транзиту газу та обсяги газу, поставленого українським споживачам.

Перейдемо до іншого виміру - енергетична безпека країни. Безумовно, ГТС є важливим елементом забезпечення такої безпеки. Система здійснює не тільки транзит газу, а й внутрішнє транспортування та імпорт в Україну приблизно 40-45 млрд. кубометрів природного газу на рік.

Уявімо на хвилину, що українська ГТС перейшла в приватні руки. Добре це чи погано? Усе залежить від того, в якому законодавчому середовищі функціонує цей об’єкт. Якщо в умовах законодавчого середовища Європейського Союзу (а Україна приєдналася до Європейського енергетичного співтовариства з його вимогою обов’язкової імплементації в нашій країні європейського енергетичного законодавства), то ми не бачимо в цьому нічого катастрофічного; якщо ж за умов монопольного диктату власника, то результати справді можуть бути досить мізерними.

Основним завданням нафтогазового комплексу є забезпечення потреб країни у вуглеводневому паливі. Саме це є головним у системі енергетичної безпеки. Звідси виникає наступне запитання: скільки ж газу потрібно Україні та в який спосіб його можна одержати?

На нашу думку, у середньостроковій перспективі (2014-2015 роки) навіть при збільшенні внутрішнього видобутку газу до 25 млрд. кубометрів на рік (це оптимістичний варіант, більш реальний - 22,6-23,0 млрд. кубометрів на рік) не вдасться уникнути необхідності імпортувати щороку 25-30 млрд. кубометрів газу. У 30-х роках поточного століття, навіть при початку видобутку природного газу з нетрадиційних джерел, ця цифра буде на рівні близько 15-20 млрд. кубометрів. При цьому необхідно буде - саме з міркувань енергетичної безпеки - диверсифікувати джерела його імпорту.

Одним із варіантів диверсифікації є будівництво LNG-термінала. Водночас диверсифікація значною мірою буде визначатися станом і можливостями нашої ГТС. Ми знаємо, що система потребує докорінного поліпшення її енергетичної ефективності. Це стосується як газоперекачувальних агрегатів (ГПА), так і підземних сховищ газу. Якщо для ГПА необхідно замінити зношені агрегати з підвищенням їх коефіцієнта корисної дії, то для ПСГ - це підвищення пікових темпів відбору газу з нинішніх 220 млн. кубометрів на добу до хоча б 350-400 млн. Наприклад, Німеччина, маючи сумарні потужності підземного зберігання в обсязі близько 20,4 млрд. кубометрів, може в піковому режимі відбирати до 370,7 млн. кубометрів на добу.

Слід зазначити, що поки за питомими показниками економічної ефективності наша система програє «більш молодому» газопроводу Ямал-Європа, який проходить територією Білорусі. Водночас говорити про реконструкцію ГТС без гарантій її завантаження досить складно.

Розрахунки, виконані ТОВ «Нафтогазбудінформатика», показують, що з урахуванням прогнозу імпорту природного газу в країни Європи, частки російського газу в цьому імпорті мінімальне завантаження української ГТС становитиме у 2020 році приблизно 40-50 млрд. кубометрів. Багато це чи мало? Для забезпечення рентабельності всіх чотирьох транзитних газопроводів, звичайно ж, мало. Але цілком вистачає для рентабельної роботи двох із них. Ця оцінка може служити, на нашу думку, початковим положенням для прийняття рішень щодо реконструкції ГТС.

Є підстави припускати, що обсяг транзиту газу через українську ГТС перевищуватиме мінімальний. Це зумовлено наявністю потужних ПСГ на західному кордоні України з можливістю зберігати до 25 млрд. кубометрів товарного газу. Досвід зими 2011-2012 років показав, що без достатніх обсягів зберігання досить складно забезпечити пікові сплески споживання газу (звичайно, з урахуванням реконструкції ПСГ). Ні «Північний потік», ні «Південний потік» навіть у середньостроковій перспективі не матимуть таких можливостей.

Усі країни далекого зарубіжжя (у термінології ВАТ «Газпром»), тобто європейські країни, за даними Gas Storage Europe (GSE), мають підземні потужності зі зберігання всього близько 85 млрд. кубометрів газу. Навіть просте порівняння цих цифр показує, яку перевагу має українська ГТС. З іншого боку, що ж робити за мінімальних обсягів транзиту в 40-50 млрд. кубометрів на рік з двома газопроводами, що залишаються? У цьому разі з’являється можливість реверсу, тобто поставки природного газу не з України в країни Європи, а навпаки, з країн Європи в Україну.

Газ із української ГТС подається, зокрема, до Словаччини. Словацька транзитна газотранспортна система складається з чотирьох газопроводів із максимальною добовою пропускною здатністю відповідно 81,5; 81,5; 85,0 і 45,0 млн. кубометрів (сумарно 293 млн. кубометрів на добу, або близько 107 млрд. на рік).

Із 2013 року «Газпром» зменшує резервування пропускних потужностей словацької системи газопроводів. Адже зниження транзиту природного газу через Україну прямо стосуватиметься й Словаччини. Це дасть можливість уже в 2013 році «розвернути» одну трубу потужністю 45 млн. кубометрів/доба у зворотному напрямку, тобто для подачі газу зі Словаччини в Україну.

Представники компанії Eustream, оператора словацької ГТС, також стверджують, що в середньостроковій перспективі (2014-2015 роки) із ГТС Словаччини в Україну може транспортуватися близько 85 млн. кубометрів/доба (20 млрд. кубометрів на рік). Тобто виникає реальна можливість поставки природного газу в Україну по цьому напрямку.

Це, до речі, прямо загрожує інтересам «Газпрому», адже в Україну російська компанія поставляє поки що найбільші експортні обсяги, і втрата навіть частини такого ринку для неї досить болюча.

Це також говорить про те, що ВАТ «Газпром» дуже серйозно ставитиметься й до рішень про зниження транзиту через українську ГТС.

Дана ситуація, хоч як це парадоксально, свідчить про те, що зниження обсягів транзиту через українську ГТС має й позитивний аспект. Ми це маємо розуміти.

Реверс відкриває для України ще одну перспективну можливість, а саме - входження в європейську систему спотової (біржової) торгівлі природним газом. Для цього доцільно, з використанням українських ПСГ на західному кордоні, створити в перспективі «східноєвропейський газовий хаб», що об’єднує операторів ГТС України, Угорщини, Словаччини і, можливо, Польщі. Тобто включити ПСГ України в систему спотової торгівлі природним газом у Європі.

Цій меті, на нашу думку, служить ухвалення Закону України №10305 «Про здійснення державних закупівель» (щодо закупівель природного газу), який дозволяє «Нафтогазу України» уже нині прямо або опосередковано розпочати роботу із закупівлі природного газу на європейських торговельних майданчиках, а після лібералізації українського внутрішнього ринку забезпечить роботу держкомпаній на газовому майданчику (хабі), який, ми сподіваємося, буде створений в Україні.

Очевидно, що організація газового хабу на території України дасть змогу газовим трейдерам, спираючись на можливості українських ПСГ, розпочати торговельні операції в рамках європейських регіональних газових ринків.

Щоб створити умови для зберігання газу європейськими газотрейдерами в наших ПСГ, було б доцільно, на нашу думку, виділити зберігання в окремий бізнес, створивши акціонерну компанію, можливо, як дочірню в тристоронньому консорціумі.

Слід зазначити, що «Газпром» активно працює на європейському ринку. В Європі створена й працює дочірня компанія групи «Газпром» Gazprom Marketing & Trading Switzerland AG. Нині «Газпром» намагається сконцентрувати у своїх руках і спотову торгівлю російським газом. Це може створити певні труднощі для України.

Якими ж мають бути конкретні дії для реалізації вищевикладених можливостей?

Усе ще актуальним, на наш погляд, є створення тристороннього консорціуму з ВАТ «Газпром» і європейськими компаніями на базі наших транзитних газопроводів і ПСГ на західному кордоні країни. Це забезпечить умови для технічного вдосконалення, полегшить можливість залучення коштів із зовнішніх джерел (кредити, випуск акцій), посилить позиції компанії на зовнішньому та внутрішньому ринках, підвищить рівень менеджменту, а головне - виключить можливість політичного тиску на прийняття комерційних рішень. Присутність іноземних партнерів посилить позиції країни в переговорах про міжнародні поставки газу.

Саме присутність європейських компаній і допоможе забезпечити реальне виконання в Україні європейського енергетичного законодавства, залучить для роботи на вітчизняних ПСГ європейських газотрейдерів.

Безумовно, реалізація цих заходів потребує внесення змін до законодавства, прийняття ряду нормативних актів, а також певних капіталовкладень для відокремлення транзитних газопроводів від внутрішньої газопровідної мережі. Але вигоди від цього, на нашу думку, значно перевищать витрати.

Необхідно розуміти, що для забезпечення успішної реалізації завдань реверсу та зберігання природного газу в українських ПСГ європейськими компаніями слід провести велику підготовчу роботу, причому не тільки технічну, а й законотворчу. Слід внести зміни до низки законодавчих і нормативних актів. Як першочерговий захід потрібно розробити концепцію створення в Україні газового хабу. Для цього знадобиться підтримка на вищому державному рівні, напружена, відповідальна та, що особливо важливо, узгоджена робота всіх зацікавлених міністерств і відомств.

На нашу думку, створення тристороннього консорціуму відіграє визначальну роль для ефективного функціонування української ГТС, і не слід пов’язувати його створення з переговорами про зниження ціни на імпортований у країну російський газ.

Не беремося судити, наскільки необхідним було підписання злощасних контрактів у 2009 році, але формула ціни на імпортований з Росії природний газ нам і досі аговкається.

Річ у тім, що в більшості європейських компаній у довгострокових контрактах ціна природного газу спрощено визначається за формулою y = а + b•x, де у - ціна природного газу, х - ціна сирої нафти (ціни на газойль і мазут можуть бути виражені через ціну на нафту), а, b - коефіцієнти.

У контракті ж «Газпрому» із «Нафтогазом» використовується формула y = а•b•x, де при досить великому а (а = 450 - базова ціна) навіть за незначного збільшення ціни на нафту відбувається різке збільшення ціни природного газу. Це твердження можна проілюструвати на таких прикладах. Якщо в 2012 році прогноз середньорічної ціни на російський газ для далекого зарубіжжя, за даними Мінекономрозвитку РФ, підвищиться порівняно з 2011 роком на 5%, то для України це підвищення становитиме приблизно 28%. У таблиці наведено оцінки вартості імпортованого російського газу при прогнозованих у 2015-му і 2019 роках цінах на нафту.

На наш погляд, наведені міркування показують обґрунтованість, у разі провалу переговорів про зниження ціни, звернень української сторони до Стокгольмського суду.

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що Україна має достатньо підстав, важелів і можливостей для того, щоб домогтися як рівноважної угоди з Росією, так і входження в європейський конкурентний газовий ринок. Для цього потрібні лише політична воля та цілеспрямовані, узгоджені на всіх рівнях державного управління системні дії.