Енергетичний сепаратизм

У Донецькій області неозброєним оком можна бачити сплеск ін­тересу до нетрадиційної енергетики. «Я планов наших люблю гро­мадье», — писав Маяковський про масштабні й гарні задуми. Нинішня регіональна еліта Донбасу, енне покоління вихованих на радянській виробничій романтиці управлінців, приблизно так собі все це й уявляє. Далечінь, як звичайно, — світла, обрії — неосяжні, майбутні звершення — епохальні, героїзм — трудовий. Щоправда, існує можливість, що хвиля ентузіазму схлине, а в сухому залишку знову залишаться «проекти», «наміри» і перманент­но вирішувані «питання».

Час від часу займатися пошуком дешевших видів електро­енергії чи енергозберігаючих техноло­гій, які дадуть змогу істотно знизити споживання, регіональну бізнес-еліту та представників вла­ди змушує важкий спадок «антинародного режиму» — система управління енергетичною галуззю України за моделлю, впровадженою екс-президентом України Леонідом Кучмою. Сьогодні управління енергетикою монополізовано дер­жавою. Причому якоюсь дуже абстрактною державою, настільки абстрактною, що навіть «свій» прем’єр-міністр не є захистом від чергового підвищення відпускних цін на електро­енергію. Або не гарантує повного завантаження теплових електростанцій, які розташовуються на території регіону та є власністю місцевих бізнесменів.

Фактично роботою енергетич­ної галузі управляє державне під­приємство «Енергоринок», яке купує продукт у генеруючих станцій та роздає «наряди», кому і скільки електрики потрібно виробити, аби забезпечити потреби дер­жави. Хоч би яким великим, могутнім і впливовим був Віктор Фе­дорович, а скаже диспетчер «Енер­горинку»: «Стояти», і всі сто­ять. Скаже: «Коптити», — коп­тять. Тарифною політикою цілком і повністю завідує Національ­на комісія регулювання електроенергетики (НКРЕ) і контролює свою сферу впливу дуже жорстко.

Також не нагадуватимемо про банальні й усім відомі речі — про складносурядну і складнопідрядну систему взаємозалежних між собою структур, які визначають ціну на природний газ. На той самий газ, який спалюють потім у топках теплоелектростанцій або котлах об’єктів комунальної теплоенергетики.

Тому в Донецькій області періодично виявляється тенденція до енергетичного «сепаратизму», а в необхідності диверсифікації виробництва електроенергії вже мало хто сумнівається.

Особливо потерпає від такого стану справ житлово-комунальне господарство. Усі пам’ятають, що зростання цін на енергоресурси змусило уряд Віктора Януковича починати «покращання жит­тя» із підвищення комунальних тарифів по всій країні. Великі про­мислові об’єднання викручуються просто: купують теплову станцію, включають у свій виробничий цикл і «продають» електрику самим собі за якою завгодно ціною. Аби кінцевий продукт, наприклад, металопрокат, був рентабельним. У тарифах же на подачу води (холодної та гарячої) й тепла до наших будинків енергетична складова сягає інколи 60—70%. Причому в енергетиків із підприємствами-боржниками розмова коротка: немає грошей — «вимикаємо». Керівники водоканалів і тепломереж проводять дуже багато часу в приймальнях енергетичних компаній, намагаючись випросити чергову відстрочку чи розстрочку.

Тож недивно, що в Донецькій області нові ідеї почали з’являтися стосовно саме ЖКГ. За принципом — «що голіший, то мудріший», може, щось і вигадаємо.

У комунальній теплоенергетиці підхопили ідею когенерації. За задумом авторів ідеї, на кожній великій котельні потрібно встановити газопоршневу установку, у народі відому як когенераційна (приблизно така сама працює на Алчевському металургійному комбінаті в Луганській області, тільки як паливо використовується коксовий газ). Установка працює на тому самому газі, що й котельня, і виробляє електроенергію, яку нині не треба буде купувати в обленерго. Ще можна утилізувати залишкове тепло, щоб зайвий раз не гріти котлів. У перспективі, за оцінками фахівців, є можливість котельні на літо зупиняти повністю, а гарячу воду подавати за рахунок роботи газопереробної установки (ГПУ).

Поки що в усій Донецькій області запрацювала лише одна така установка — у самому Донець­ку, на котельні мікрорайону «Мирний». Перші результати обнадіюють — собівартість енергії власного виробництва виявилася набагато нижчою, ніж в обл­енерго. За словами мера Донецька Олек­сандра Лук’янченка, уже розпочали монтаж ще двох таких установок.

Щоправда, у місцевих тепловиків ще була ідея виробляти електроенергію не тільки для себе, а й на продаж, щоб у такий спосіб частково компенсувати збитки від неплатежів населення — традиційної проблеми вітчизняного ЖКГ. Проте тут надто багато адміністративних перешкод: ліцензію на цей вид діяльності отримувати складно, обтяжливо й довго. Отже, наразі забезпечують тільки себе.

За всіх вигод когенерації в неї є один істотний недолік: установки, м’яко кажучи, шумлять. По суті, когенераційна установка — це величезний газовий двигун внутрішнього згоряння розміром з одноповерховий будинок. Причому без будь-яких глушників. Спробуйте подумки завести такий двигун і уявити рівень спричиненого ним шуму. Та­ким чином, можливість використання когенераційних установок на об’єктах, розташованих посеред густонаселених житлових масивів, практично дорівнює нулю. А майже всі об’єкти комунальної теплоенергетики саме там і розміщуються — котельні спеціально будують поближче до споживачів, щоб зменшити втрати тепла при транс­портуванні. Тому залишається можливість того, що в пакеті з економією електро­енергії комунальники одержать пікети обурених досягненнями інженерної думки городян.

Водночас влада шахтарської столиці демонструє надзвичайну ідіосинкразію до участі в когенераційних проектах приватних інвесторів — як вітчизняних, так і іноземних. Нещодавно одна з енергокомпаній звернулася до муніципалітету з подібною ініціативою, кажучи про готовність сво­їм коштом купити, привезти й змонтувати установки на донецьких котельнях, вклавши в такий спосіб у довгостроковий проект понад 40 млн. євро. Проте Олександр Лук’янченко заявляє, що бізнесмени ще не зробили йому пропозиції, від якої він не зміг би відмовитися. «Приватні інвестори виявляють інтерес, але тільки в питаннях зняти пінку і залишити комунальні підприєм­ства біля розбитого корита. Це рівнозначно тому, щоб когось сто­роннього впустити до своєї оселі. Не було комплексних пропозицій, а були такі: дайте мені котельню, а я тут зароблятиму. Та­кого не буде», — сказав мер До­нецька, коментуючи свої відносини з приватним капіталом, які допоки ще не склалися.

Когенерацію, судячи з усього, у регіоні збираються використовувати широко. В обласному об’єднанні «Донецьктеп­локомуненерго» заявляють, що теж мають намір найближчим часом розпочати монтаж газопереробних установок у кількох містах області. Тим паче, що в когенерації на Донеччині є простір для зростання: наприклад, використання коксового газу з металургійних заводів чи шахтного метану як палива дасть змогу ще більше здешевити електроенергію власного виробництва.

Серед інших фантастичних і не дуже можливостей розв’язати енергетичні проблеми регіону розглядають і традиційні види відновлювальної енергетики — вітрові та сонячні електростанції. Проте очікувати бурхливого розвитку цієї сфери, певне, ще зарано. На думку Юрія Жабського, генерального директора ВЕО «Вітроенергопром» (дер­жавна компанія, яка управляє єдиною в До­нецькій області вітровою станцією в Новоазов­ську), за всіх екологічних переваг фінансова привабливість вітряків залишається досить низькою. Крім почесної грамоти від «Гринпісу», іншої очевидної вигоди вітрова енергетика запропонувати інвесторам не може. «В Україні завжди, традиційно, з огляду на те, що країна в нас небагата, державний регулятор прагнув установлювати соціальні тарифи, щоб це не було болісно для споживачів. Досі поки що так і відбувається», — зазначив Ю.Жабський. Відпо­відно, вітрова електростанція може принести своєму власнику дохід, достатній тільки для обслуговування самої себе.

Сьогодні Новоазовська ВЕС віддає вироблену енергію все тому ж «Енергоринку» по 0,32 грн. за 1 кВт. При цьому собівартість виробництва енергії коливається (разом із трояндою вітрів) від 0,32 до 0,5 грн. за кіловат. Керів­ник «Вітроенергопрому» переконує, що дати поштовх розвитку вітроенергетики може тільки прийняття законопроекту про так званий зелений тариф, який давно припадає пилом у Верхов­ній Раді. Цей документ передбачає, що екологічно чисті види енергії «Енергоринок» закуповуватиме за вищою ціною, ніж іншу електрику. За словами Юрія Жабського, на ціні для споживачів це практично не позначиться: у загальному балансі країни вітрова енергетика займає значно менше за 1%, тому загалом тариф зросте на частки відсотка.

Державних зусиль вистачає лише на те, щоб вітрова енергетика не зникла як клас, не більше. Та приватні інвестори в нинішніх умовах до перспективи витратити гроші на «вітер» ставляться досить скептично.

Співробітники однієї з приватних енергокомпаній, яка свого часу подумувала про освоєння цього ринку, показали кореспонденту «ДТ» свої розрахунки: при використанні довгострокового банківського кредиту термін окупності витрат практично дорівнює терміну експлуатації самих вітроагрегатів. Крім того, вітер — стихія непостійна та примхлива, тому вітрові електростанції впродовж року використовують свої потужності в середньому на 20—21%. Є і приємний подарунок природи: найсильніші вітри бувають, як правило, у періоди пікового споживання енергії, отже, піклуватися про збут своєї продукції не доводиться.

Наразі ж іноземні інвестори переважно вкладають кошти в традиційні теплові станції. На­приклад, нині з участю іноземців реконструюють Слов’янську ТЕС. Попри те, що теплові станції за екологічними параметрами дуже брудні й надто залежні від дуже примхливої останнім часом ціни на паливо — газ чи вугілля.

Губернатор Донецької області Володимир Логвиненко зазначає, що фахів­ці Академії наук вважають регіон досить перспективним і для розвитку вітрової енергетики, і для виробництва електрики з допомогою сонячних батарей. «Донецька область можливості для цього має, хоча є проблеми із собівартістю», — вважає голова облдержадміністрації.

Фахівці поділили Донецьку область на дві частини: на південь від Донецька та на північ. У міру наближення до узбережжя Азовського моря можливості з використання енергії вітру збільшуються. На півночі області особливих перспектив немає, але й там зустрічаються цікаві ділянки, наприклад, у районі міста Селідова, де могутність стихії поки що використовують тільки дельтапланеристи.

На берегах Азовського моря також виявлено шість тисяч точок, де можна використовувати сонячні батареї. За кількістю сонячних днів у році Приазов’я не поступається Криму, тому тут є перспектива розвитку сонячної енергетики.

Найголовніше, вважають екс­перти, що вигідно відрізняє До­нецьку область від того самого Криму в плані можливостей використання відновлювальної енергетики, — це наявність практично безмежного ринку споживання. Промислові гіганти Донбасу з руками відірвуть кожну іскру, особливо якщо вийде висікти цю іскру хоч трохи дешевше за галузеву ціну. Перспективним вважають і проект обладнання вітроагрегатами великих об’єктів водопостачання в містах області — водопровідних вузлів і очисних споруд. Проте обережний інвестор, вочевидь, чекатиме того моменту, коли екологічно чисті галузі енергетики дозволять заробляти екологічно чисті гроші. А доти можна й небо покоптити.