Ціна газової незалежності

Я хочу присвятити цю статтю одному з найболючіших аспектів реформування українського газового ринку - ціноутворенню. Або, якщо простішими словами, цінам на газ для українських споживачів, тобто для нас із вами.

Одразу попереджаю - це не єдина проблема на шляху до створення повноцінного ринку газу в Україні, про який так часто і так багато говорять. Є багато інших: диверсифікація джерел і напрямків імпорту, впровадження Третього енергопакета, приведення умов транзиту російського газу до стандартів газового ринку, лібералізація та приватизація. Але я глибоко переконаний, що ключ до початку газової реформи - це ціна. Ми повинні чесно зізнатися самим собі в кількох неприємних речах, про які я напишу трохи нижче. Двадцять третя річниця незалежності країни, яка де-факто перебуває в стані війни, - вагомий привід бути чесними перед самими собою.

Я також упевнений, що пропонована реформа не просто своєчасна, а неминуча, якщо ми хочемо зберегти економічну життєздатність нашої держави.

Дещо про філософію суспільного ладу

За останні десять років в Україні відбулися дві революції, причому друга, як на мене, ще не завершилася.

Суспільний лад нашої країни тяжіє до патерналістської моделі (див. довідку), коли більшість населення в обмін на гарантований обсяг благ, одержуваних з боку держави, відмовляється від ряду прав і свобод. Ця модель також передбачає певну форму соціального договору між "верхами" і "низами": перші одержують певний набір гарантованих благ, другі - право витрачати на свій розсуд надлишок благ, що залишився після розподілу між "низами", тобто, по суті, індульгенцію на корупцію.

Ми всі спостерігали цю модель у дії на прикладі режиму Януковича.

Довідка

Патерналізм, у значенні опису форми державного устрою, має такі особливості:

1. Підлеглий перебуває в ресурсній залежності від патерналіста, можливо, добровільній. Оскільки багато ризиків, пов'язаних із видобутком ресурсів, бере на себе патерналіст, це може бути вигідно для підлеглого.

2. Патерналіст зазвичай є окремою особою, тоді як його підлеглі розглядаються як колектив. Можливе також виникнення ієрархічних структур, за якого патерналіст делегує частину своїх повноважень.

3. Ідеологічний аспект патерналізму пов'язаний із виправданням підпорядкування, що підкреслює турботливу роль патерналіста. Наголошується, що підлеглі не мають достатньо самостійності, щоб оцінити можливі наслідки своїх вчинків і рішень. Таким чином, вони можуть завдати собі необоротної шкоди, і за ними необхідний контроль для їхнього ж блага. Водночас із підлеглих знімається частина відповідальності за це.

4. Патерналізм зазвичай є поширеним ставленням, що охоплює всі аспекти життя підлеглих, і стосується особистості в цілому, не обмежуючись окремими видами діяльності індивіда.

Класичні приклади патерналізму - ресурсні економіки. Адже перерозподіляти між можновладцями надлишки доходів від продажу природних ресурсів, а не виробленої продукції значно простіше і безпечніше. Так живуть багаті на природні ресурси держави, наприклад, та ж Росія. Основна проблема такої моделі - її низька економічна ефективність, що, як правило, і призводить до її краху, коли доступних ресурсів стає недостатньо для задоволення потреб усіх охочих (див. рис. 1).

Протилежністю патерналізму є лібералізм, який, крім кардинально більшої кількості свобод і прав, передбачає і більший ступінь відповідальності кожної людини за саму себе. Тобто мінімальний пакет благ також присутній, але в меншому обсязі. Він може варіюватися між різними групами населення, наприклад, даючи певний ступінь підтримки соціально незахищеним категоріям. Але такий перерозподіл відбувається в рамках іншого соціального договору, що базується на принципах справедливості, де компонент корупції мінімальний (в ідеалі - зовсім без нього, але це поки що в теорії).

Я вважаю, що події останнього десятиліття вказують на кардинальну трансформацію нашого суспільства, що дрейфує (або навіть упевнено рухається) від моделі патерналізму у бік ліберального устрою. Події, що відбувалися в центрі Києва з грудня 2013-го по лютий цього року, є очевидним підтвердженням того факту, що стара модель суспільства неприйнятна. Нам потрібен більший ступінь свободи, і ми готові відповідати за самих себе. Пропонований командою "Нафтогазу України" пакет реформ по своїй суті є продовженням або, якщо хочете, похідною цього цивілізаційного вибору, який ми вже зробили в лютому 2014 р.

Який зв'язок між ціною газу і суспільним ладом?

На жаль, газ став однією з основних опор патерналізму в Україні. По-перше, це ресурс, який прив'язує споживача до постачальника. Така його природа, і з цим складно щось вдіяти. Це дає змогу можновладцям активно спекулювати на темі газу в добре всім нам відомому популістському жанрі, фактично купуючи виборців обіцянками дешевого газу, можливістю його неоплати тощо. По-друге, газ - ідеальний інструмент для корупції. Добре відомий усім приклад з компанією Курченка: з'явилася з нізвідки, взяла ресурс газу у "Нафтогазу", продала його споживачам, не розрахувалася з "Нафтогазом", одержала мільярди гривень. Увесь набір інструментів цього бізнесу - юридична особа, документообіг і зв'язки з можновладцями.

У ширшому сенсі, якщо подивитися на відносини України і Росії, газ виступає інструментом патерналізму і на міждержавному рівні - він став "наркотиком" нашої економіки. А вмілий продавець наркотику завжди знайде спосіб не лише вилучити з клієнта надприбуток, а й підкорити його волю своїм бажанням, особливо якщо у клієнта закінчуються гроші на оплату нової дози. Використання Росією газової "голки" стосовно України завжди добре працювало, але за період нашої незалежності ми майже нічого не зробили, аби змінити цю ситуацію на нашу користь.

Якщо подивитися на економіку України, то ми вже давно не в змозі оплачувати узвичаєну патерналістську модель існування. Іншими словами, ми не можемо субсидіювати всіх без винятку дешевими ресурсами (див. рис. 2) і миритися з корупцією на всіх рівнях. Ми не стоїмо перед вибором зберегти чи не зберегти стару систему, спробувавши навіть поліпшити деякі її елементи, - наша економіка цього просто не витримає. Останні кілька років українська економіка трималася, залучаючи зовнішні кредити, які здебільшого використовувалися неефективно. З початку 2010 р. загальний борг України збільшився на 505 млрд грн. Основну частину цих грошей було спрямовано на проїдання (наприклад, на субсидії в цінах на газ для теплокомуненерго), ще частина розкрадалася (наприклад, на будівництві об'єктів інфраструктури під Євро-2012). Нині цей ресурс майже вичерпаний, і ми залишилися сам на сам з об'єктивною реальністю.

Мені запам'ятався монолог одного російського високопосадовця на черговому раунді газових переговорів: "Ми як Росія оцінили торік, скільки коштує утримання вас як країни - понад 15 млрд дол. за рік. Це та сума, яку треба було б виділяти з нашого бюджету в той чи інший спосіб (у тому числі й низької ціни на газ), щоб підтримувати вашу модель функціонування держави. У нас і щодо інших країн є подібні розрахунки витрат на їх утримання "в орбіті Росії". Але ви - найдорожчий утриманець. І ви вибрали шлях на Захід. Тепер нам цікаво: а Захід готовий оплачувати цей "квиток"?" (див. рис. 3).

На моє глибоке переконання, філософія цивілізованого західного світу не передбачає оплати подібних "квитків". Принаймні на довгостроковій основі. Тому у нас не залишається іншого виходу, як навчитися самим платити за себе. Тобто бути самодостатніми, що є обов'язковою (хоча не завжди єдиною) умовою будь-якої незалежності. Тим більше що нам уже 23 роки - прекрасний вік для самостійних рішень і дій.

Перший компонент ліберальної моделі газового ринку - приведення цін на газ до ринкового рівня. Має бути єдина оптова ціна для всіх категорій споживачів - промисловості, населення і бюджетної сфери. Ця ціна має визначатися ринковою ситуацією і не може бути нижчою, ніж рівень, який платить промисловість. Наявна модель крос-субсидування, коли населенню продається газ власного видобутку за заниженою ціною (а ця ціна нижча не тільки, ніж у Росії, а й нижча за повну економічну собівартість), неправильна, несправедлива і нежиттєздатна. Ми банально дискримінуємо власних виробників газу. Тут, перефразовуючи Наполеона, можна сказати, що народ, який не бажає платити своїм добувачам газу, невдовзі муситиме платити чужим. Де-факто у нас зараз це й відбувається.

Згодний, пропонована реформа непопулярна. Але вона неминуча. Рано чи пізно нам доведеться це зробити, але що довше ми зволікаємо з визнанням цього факту, то більше втрачаємо. Ми схожі на людину, яка топить піч грошовими купюрами. Їх у неї залишилося дуже мало, вона з сумом дивиться на останню валізку, але зупинитися не може і продовжує підкидати нові пачки у вогонь у надії на диво. А могла б значно розумніше використати ці гроші, щоб забезпечити себе теплом. Що довше ми будемо тупцювати на місці, то більше цінного ресурсу втратимо марно, а нас тим довше сприйматимуть як країну з неефективною економікою - як "газозалежного" наркомана.

Особисто я переконаний, що запропонована "Нафтогазом" реформа газового ринку відповідає тому цивілізаційному вибору, який ми зробили в лютому цього року і який нам ще треба буде захистити. Відповідно, ми зобов'язані такий важливий аспект нашого життя, як споживання газу, привести у відповідність зі стандартами нового ліберального суспільства. Існуюча модель нам не лише не по кишені, а й робить нас банально неконкурентоспроможними в тому світі, де ми хочемо бути повноправним членом.

Улюблене запитання українських газових "експертів": куди подівся наддешевий український газ?

Його ніколи не було. Дешевий український газ - це міф, створений для виправдання високого рівня корупції в минулому житті нашої країни. "Ми вам ПОДАРУЄМО газу на 100 грн, а ви зробите вигляд, що не помічаєте, як ми ВКРАДЕМО 100 дол." - така от патерналістська угода.

У радянський час на території України справді було побудовано потужну газовидобувну інфраструктуру. Ми протягом усіх років незалежності її експлуатували, не особливо переймаючись її розвитком, оплачуючи лише поточні витрати на її утримання і роблячи мінімум вкладень у розвиток. Хочу провести просту аналогію з орендою будинку. Ваші батьки залишили вам у спадок побудований ними будинок, а ви вирішили здати його в оренду своєму другові за ціною, що дорівнює вартості комунальних послуг плюс витрати на мінімальний ремонт, пофарбувати-побілити. Років через двадцять цей будинок потребуватиме капітального ремонту, а у вас на це не буде коштів. Та й банк не дасть вам кредиту на ремонт - за такої вартості оренди ви не тільки не зможете його повернути, вам навіть не вистачить на оплату відсотків. У результаті вам доведеться продати будинок задешево (якщо покупець знайдеться), а друга відправити шукати інше житло. Можливо, ви навіть подаруєте йому гроші, виручені від продажу будинку. Але він усе одно в остаточному підсумку залишиться на вулиці, тому що доведеться орендувати житло за ринковою ціною, а він до цього, на жаль, не звик.

Те саме відбувається і з газовою свердловиною: продаючи газ за ціною нижчою за повну економічну собівартість (головна та єдина 100-відсотково державна газодобувна компанія "Укргазвидобування" продає газ для потреб населення за ціною приблизно 30–40 дол. за тисячу кубометрів), ми виробляємо ту частину ресурсу, яка є легкодобувною. Коли цей ресурс закінчується й експлуатація свердловини стає економічно нерентабельною, "Укргазвидобування" передає цю свердловину в "спільну діяльність", а по суті віддає в управління приватному оператору. Приватний оператор має право продавати газ, який видобуває з цієї свердловини після її ремонту, за ціною для промисловості - приблизно 400 дол. за тисячу кубометрів. Нехитрий, але дуже рентабельний бізнес. А "Нафтогаз" іде купувати газ у "Газпрому" чи в Європі за ринковою ціною, щоб замістити дефіцит газу власного видобутку.

За період правління Віктора Федоровича з фонду державних свердловин у категорію "спільна діяльність" перекочували сотні газових свердловин. Хочу відразу дати відповідь на стандартну реакцію багатьох "прогресивних" чиновників: "НЕГАЙНО ЗАБЕРІТЬ УСЕ НАЗАД!". Щоб "забрати", а, кажучи цивілізованою мовою, "повернути", треба виконати дві умови: 1) компенсувати приватному інвестору вкладені кошти, 2) переконатися, що зможеш сам утримувати ці свердловини в майбутньому при ціні реалізації газу 30 дол. Першу умову виконати практично неможливо через відсутність коштів. А при такій ціні реалізації газу друга умова теж нездійсненна.

Для довідки: у ПАТ "Укргазвидобування" є величезна кількість родовищ, де необхідне буріння на великі глибини (понад 5 км). Нині з майже 2,5 тис. свердловин компанії "глибоких" лише 42. Це досить дороге задоволення: повна економічна собівартість газу з такої свердловини становитиме не менш як
200 дол. за тисячу кубометрів. Коштів на це не вистачає, тому ми імпортуємо газ за ціною понад 300 дол., створюючи робочі місця та наповнюючи бюджет інших держав, переважно РФ.

Скільки має коштувати газ для українського споживача

Ми пропонуємо ввести єдину оптову ціну на газ для всіх категорій споживачів - населення, теплокомуненерго (ТКЕ), бюджетних підприємств і промисловості. Ця оптова ціна має дорівнювати середньозваженій ціні імпорту газу в Україну плюс нормальна маржа оптового торговця газом (приблизно +10% від ціни імпорту). Вирівнювання тарифу дасть можливість внутрішнім добувачам розвиватися, вкладати в буріння, більше видобувати, заміщаючи імпорт, і відмовитися від передачі свердловин з державного фонду в приватний. Одночасно це усуне корупцію на рівні облгазів, які навчилися вміло користуватися "перетоками" дешевого газу від населення до промисловості.

З макроекономічної точки зору, приведення ціни на газ власного видобутку до обґрунтованого рівня відразу додасть до нашого ВВП 5%.

Другий момент - створення тисяч нових робочих місць для фахівців у сфері газовидобутку. Потрібно усвідомити просту річ: Україна не найбільш обділена запасами газу країна. У нас понад 1 трлн кубометрів підтверджених запасів традиційного природного газу та ще 4,3 трлн кубометрів потенційних ресурсів. Ми повинні видобувати цей газ самі. При цьому на нашому ринку достатньо місця і для державних, і для приватних підприємств.

Як переконатися, що отриманий державними компаніями прибуток
не буде розкрадений

Державні компанії, а особливо нафтогазові, в усьому світі є об'єктами високого ризику в частині корупційних можливостей. Я не бачу альтернативи загальноприйнятому та перевіреному рецепту: приватизація видобувних підрозділів "Укргазвидобування" та "Укрнафти" після того, як буде піднято до ринкового рівня ціни на газ, який вони видобувають, що автоматично збільшить вартість цих компаній у рази. Спочатку підвищення прибутковості, потім приватизація. Як кажуть, головне - не переплутати. Для прикладу: поточна ринкова вартість "Укргазвидобування" становить близько 1,5–2 млрд дол., після приведення ціни на газ власного видобутку до ринкового рівня вона становитиме понад 12 млрд дол. Ми шукаємо гроші на модернізацію економіки - от вони: +10 млрд дол.

Чим це обернеться
для споживача

"Не такий страшний чорт, як його малюють". А малюють усі, часто та багато.

Розглянемо за категоріями. Що стосується населення, то ціни в цьому сегменті споживання в нас залишаються рекордно низькими. Дешевше, ніж у Росії, не кажучи про країни Східної Європи, які давно пройшли цей шлях. Особливо показове порівняння ціни на газ та інші енергоносії. Наші споживачідавно звикли до ринкової ціни бензину та пропан-бутану, але метан (той самий природний газ, що йде по трубах) відстає кардинально (див. рис.1).

Інший приклад. В Україні майже 5 млн домогосподарств, які в містах споживають газ із конфорок, оплачуючи близько 30 грн на місяць. Це кожен третій споживач газу, призначеного для населення. Якщо реалізувати наші пропозиції, то витрати одного домогосподарства на газ зростуть до 134–162 грн на місяць (див. рис. 4). Це менше, ніж витрати середньої сім'ї на такі статті, як мобільний зв'язок, алкоголь чи тютюн. Є аспект соціальної справедливості: в Україні чимало домогосподарств у віддалених негазифікованих районах - не найбільш заможне населення. Вони змушені використовувати скраплений газ, пропан-бутан, та їхні середньомісячні витрати на купівлю газу в балонах на приготування їжі вже давно перевалили за 170 грн на місяць. Виходить, що низькими тарифами на природний газ із труби ми дискримінуємо цю категорію споживачів, котрі, як правило, і є найменш захищеними. При цьому решті, включаючи й небідне населення міст, ми цей газ практично даруємо. Недозволена марнотратність.

Тут доречно буде згадати про механізм пільг і субсидій, який компенсує всі витрати малозабезпечених споживачів вище за певний рівень. Ми усвідомлюємо, що після зростання цін кількість звернень за субсидіями збільшиться й витрати бюджету зростуть. Проте бюджет перестане витрачати десятки мільярдів гривень на підтримку "Нафтогазу" і почне, навпаки, одержувати гроші. За нашими розрахунками, якщо всі, хто має право на субсидію, звернуться по неї, то бюджет все одно залишиться із прибутком. Йдеться про додатне сальдо для бюджету на 36 млрд грн на рік (!) (див. рис. 5). Ці гроші держава одержить у вигляді додаткових податків (ренти, ПДВ, податку на прибуток) і зможе витратити на фінансування енергоефективності, що в результаті приведе до зниження обсягів споживання газу, а відповідно, до подальшого зменшення витрат споживачів.

Тепер про мої улюблені генератори теплової енергії (а ще трохи, у кого виходить, і електричної) - про підприємства комунальної теплоенергетики. Ми пропонуємо поставляти всім ТКЕ газ за єдиною оптовою ціною, а розподіляти субсидію через місцеві бюджети. Спочатку така зміна не вплине на загальні витрати держави на субсидування цієї галузі, зміниться лише механізм субсидування: замість комбінації субсидій (різниця в ціні газу - з держбюджету, а різниця в тарифах - з місцевого) весь обсяг субсидій розподілятиметься через місцеві бюджети.

Це важливий компонент децентралізації влади в Україні та потужний інструмент для підвищення економічної самостійності регіонів (про яку так популярно сьогодні говорити). На кожну область виділятиметься певна сума грошей для компенсації витрат на субсидії. І нехай на місцях вирішують, спрямувати субсидію на компенсацію тарифу чи вкласти в енергозбереження та, відповідно, зменшити необхідність субсидій у майбутньому. Сьогодні ж, субсидіюючи просто різницю в ціні з центрального бюджету, ми абсолютно не стимулюємо людей на місцях до будь-якої економії. ТКЕ з погляду ефективності споживання газу - найбільша проблема в Україні.

По сектору ТКЕ необхідно розглянути кожне з міст окремо та прийняти об'єктивне рішення. Що ми бачимо, наприклад, на досвіді Польщі? Там паралельно почали підвищувати енергоефективність будинків і прокладати нові сучасні тепломережі. У підсумку падіння споживання тепла в будівлях було настільки велике, що потужність прокладених мереж виявилася надлишковою. У результаті поляки витратили зайві гроші на модернізацію мереж і радять нам починати тепломодернізацію з будинків. Найбільші втрати тепла (близько 70%) - на шляху від входу у ваш будинок до вашої квартири. У мережах втрачається 25–40%, ще близько 30% - у процесі генерації на ТКЕ. Тому починати найлогічніше саме з будинків.

Потрібно врахувати польський досвід, зрозуміти, в яких містах слід робити ставку на централізоване опалення, а де краще акцентувати увагу на автономному. Хороший приклад - Ужгород. Там люди самі перейшли на автономне опалення. Поступово відплив споживачів центрального опалення досягнув критичного рівня, і тарифи ТКЕ зросли настільки, що автономне опалення стало ще вигіднішим. Інша ситуація у Львові. Там, з одного боку, адміністративно було обмежене використання автономного опалення, а з іншого - у ТКЕ вкладалися гроші, тому сьогодні для міста доцільно зберегти централізовану систему. У випадку Ужгорода централізоване опалення повернути вже навряд чи можливо.

Глобально централізоване тепло завжди більш доцільне, ніж автономне. Наприклад, в Англії централізовано опалюють більш як 97% квартир. Якби ми зараз будували місто з нуля, то, звичайно, вибрали б таку модель. Але в нас є те, що є, - міста зі старими мережами, від яких перманентно, у швидкому темпі йдуть абоненти. У деяких містах слід намагатися повернути цих абонентів, утримати їх і залишити на централізованому опаленні, в інших же це вже неможливо, там треба приймати індивідуальне рішення.

У такій ситуації логічне інше запитання: що можна зробити для зменшення рахунку за газ при новій ціні?

Відповідь знову-таки очевидна: енергозбереження. Нині уряд, міністерства та "Нафтогаз" активно розробляють і впроваджують комплекс конкретних заходів. Розглянемо на прикладі. У нас є взаєморозуміння з Ощадбанком та Укрексімбанком про те, щоб запустити програму цільового дешевого кредитування під механізми енергозбереження - утеплення будинків, підвищення енергоефективності обладнання, його заміни тощо.

У "Нафтогазі" створено департамент енергоефективності, для якого зниження споживання газу через енергозбереження на рівні ТКЕ та населення - основне завдання. У цього департаменту такі функції: розробка конкретних кроків із термомодернізації, створення програми енергозбереження, організація фінансування цих ініціатив через державні та приватні банки, розробка необхідних законодавчих актів, доведення інформації про можливості енергозбереження до споживачів.

Нам треба прийняти ще один неприємний, але об'єктивний факт: наші обсяги споживання газу не відповідають жодним нормам енергоефективності. Нам потрібно вчитися заощаджувати. Роль держави та частково "Нафтогазу" у тому, щоб розповісти людям, як можна заощаджувати, що для цього потрібно зробити, і допомогти профінансувати перехід до цієї економії.

На завершення хочу звернути увагу на ще один аргумент на користь запропонованої реформи: описаним вище шляхом пройшли всі європейські країни. Цим шляхом, випереджаючи нас, іде Росія. Нам теж настав час прагматично подивитися на реальність і розпочати цей рух - ринкові ціни, цільові субсидії лише тим, кому це справді потрібно, енергозбереження. Це єдиний спосіб стати по-справжньому незалежними та зберегти нашу економіку в працездатному стані. Інших альтернатив просто немає.