ЧОМУ В УКРАЇНІ НЕ ВРАХОВУЮТЬ ВІТЧИЗНЯНІ ЕНЕРГОЗБЕРІГАЮЧІ ТЕХНОЛОГІЇ?

Серед криз, які можуть спіткати людство, найбільш небезпечною є енергетична, що відрізняється надзвичайною тривалістю і здатна одночасно вразити всі галузі діяльності держави аж до повного їх розвалу. Саме така криза, на мій погляд, набирає обертів в нашій державі.

Ми маємо, а точніше мали, потужний, але стрімко старіючий енергетичний комплекс, який створювався протягом більш як півстоліття. Але останніми роками його вкрай зношене устаткування працює на межі граничних технічних можливостей. З 36 млн. кВт.годин встановлених потужностей теплових електростанцій (ТЕС) тільки 17 кВт.годин можуть нести навантаження. Але ж у зв’язку з різким спадом промислового виробництва в поточному часі енергетичні потужності ТЕС завантажені тільки на 35%. Якраз це і створює у керівництва країни ілюзію про достатність генеруючих потужностей.

Одночасно при цьому тануть і ілюзії, пов’язані з надіями на атомну енергетику. Обумовлено це двома причинами: по-перше, деградуючий теплоенергетичний комплекс не в змозі забезпечити її необхідними обсягами маневрових і пікових потужностей; а, по-друге, значна частина блоків АЕС введена в експлуатацію ще в 1980—83 роках і наближається час виводу їх з експлуатації. А заміна на нові пов’язана з гігантськими капітальними витратами.

Значно погіршує ситуацію і технічна політика енергозабезпечення країни, спрямована на роздільне виробництво теплової і електричної енергії, для чого все більше теплоелектроцентралей (ТЕЦ) перетворюється в котельні. При цьому розробляються і здійснюються на практиці проекти теплозабезпечення окремих міст і навіть крупних районів від котелень, які використовують як паливо природний газ (як у проекті «Реабілітація і розширення централізованого теплозабезпечення Києва», проекті теплозабезпечення Севастополя та ін.). Крім того, виникають котельні в різних організаціях і підприємствах, в житлових кварталах і окремих багатоповерхових будівлях, а в країну широким потоком пливе котельне обладнання закордонного виробництва. Але ж таке вирішення проблеми теплозабезпечення країни не тільки прив’язує її до закордонного виробника, а й призводить до значного зростання витрат палива.

Все викладене вимагає негайних і рішучих дій як в організаційному, законодавчому, так і в технічному напрямах, бо подальше зволікання призведе до прискорювання темпів виходу з ладу генеруючого обладнання, а відповідно і до зростання дефіциту енергії. За оцінкою фахівців, подальша бездіяльність призведе до того, що вже 2020 року практично всю електроенергію Україна змушена буде імпортувати.

До цього слід додати, що якраз законодавча неврегульованість і жалюгідний стан обладнання енергокомплексу і лякає можливого інвестора, бо він приходить тільки тоді, коли починає відчувати аромат прибутків та прогнозованість майбутнього.

Для призупинення подальшого посилення енергетичної кризи і здійснення руху в зворотному напрямку необхідно перш за все створити ефективне законодавче забезпечення паливно-енергетичного комплексу (ПЕКу), яке б визначило його технічну політику та стратегію розвитку і не змінювалось би разом з урядами.

Проект відповідного закону вже підготовлений і знаходиться у ВР вже понад вісім місяців, але поки що його не розглядають. Замість нього на останніх парламентських слуханнях розглядався проект концепції енергетичної стратегії, яка повинна стати основою розвитку енергетичної галузі України на наступні 30 років. Але розробляти стратегію без визначення енергетичної політики — не що інше, як спроба поставити віз попереду коня. І тому не дивно, що згадана концепція обмежилась розглядом стану й основних напрямів розвитку окремих сегментів ПЕКу, а також побажань на кшталт: поліпшити, розширити, виділити кошти і т.ін., а стрижневі питання залишились поза увагою.

Такий підхід посилює впевненість у тому, що ми не тільки сьогодні, а й в невизначеному майбутньому не будемо здатні працювати в умовах ринку, а управління ПЕКом буде здійснюватись за допомогою адміністративних важелів.

До сказаного слід додати, що однією з причин невизначеності енергетичної стратегії ПЕКу є невизначеність щодо технічних рішень (програм), які б забезпечили ефективну і маловитратну реанімацію енергокомплексу країни.

Традиційні паротурбінні і парогазові технології на органічному паливі не тільки дорогі, але мають і відносно низький коефіцієнт корисної дії. Нова бінарна газопаротурбінна технологія (БГПТ-технологія), з якою світова спільнота пов’язує своє забезпечення енергією, хоча і має високий ККД, але як паливо використовує тільки природний газ, а за своєю вартістю вона близька до традиційних технологій, ціна яких складає близько 1000 дол. за кВт встановленої потужності. Якщо модернізацію енергетичної галузі здійснювати за допомогою згаданих технологій, то фінансові витрати складуть майже 50 млрд. дол., про що свідчать попередні розрахунки, виконані фахівцями відділення проблем енергетики НАНУ. У разі ж застосування БГПТ-технології виникнуть ще й соціальні негаразди, пов’язані з додатковим безробіттям в шахтарських районах, зумовлені закриттям шахт. Але ж час не чекає, він байдужий до наших потрясінь. Тому, на мій погляд, всі зусилля необхідно спрямувати на розробку і відпрацювання такої енерготехнології, яка б відповідала високій термодинамічній ефективності (високому ККД), високій екологічній чистоті і низькій вартості кіловата встановленої потужності.

Як показує аналіз, таким вимоги найбільш відповідає газопаротурбінна технологія «Водолій», котра створена вперше в Україні і не має аналогів у світовій науці та практиці. Вона реалізується газотурбінними установками «Водолій» (ГПТУ «Водолій») і виконується у двох варіантах: виробництво тільки механічної або електричної енергії; спільне виробництво електричної та теплоенергії. Зараз ГПТУ «Водолій» потужністю 16 МВт вже монтується на компресорній станції «Ставищенська» магістрального газопроводу.

Крім високого ККД, технологія «Водолій» є екологічно чистою (забруднення навколишнього середовища у 2,5 разу нижче світових норм), а вартість кіловату встановленої електричної потужності складає 300—320 дол. При цьому експертні оцінки показують, що підвищення одиничної електричної потужності до 200—300 МВт зменшує вищевказану вартість до 180—200 дол. проти аналогічної вартості БГПТ-технології у 750—850 дол. і більше 1000 дол. Тобто технологія «Водолій» здатна зменшити вищезгадані 50 млрд. дол. до 10—12 дол., що ставить їх у ряд досяжних.

Варто наголосити на можливості ефективного використання технології «Водолій» для подовження термінів експлуатації діючих блоків АЕС. Конструктивні розробки на рівні ескізних проектів доводять, що застосування технології «Водолій» дозволяє не тільки утримати потужність АЕС, а навіть збільшити її на 30%, а питомі витрати палива зменшити на 18,5%. До цього ж з’являється можливість при сталій роботі реактора маневрувати потужністю АЕС, хоча і в обмежених обсягах.

Перелічені позитивні властивості технології «Водолій» доповнює її здатність працювати на комбінованому паливі (кам’яному вугіллі і природному газі, або торфові і природному газі). Причому складова вугілля або торфу сягає 60 — 65%. Це не тільки дозволяє зберегти кам’яне вугілля як основне паливо, що є джерелом додаткової економії паливних ресурсів, яка досягається регулюванням складової палива.

Отже, Україна володіє новітньою екологічно чистою і ресурсозберігаючою технологією, яка потребує низьких капітальних витрат (у 4—5 разів менших, ніж у кращих світових зразків) і здатна працювати на комбінованому паливі, і завдяки своїм властивостям спонукати реконструкцію енергогалузі в усіх її напрямах. Але, на жаль, до цього часу вона не тільки не знайшла застосування на практиці, а і не включена до жодної із розроблених енергетичних програм, хоча створена вона понад шість років тому, і за її допомогою передано в електромережу більш як 50 млн. кВт.годин електроенергії.

В чому причина? На мій погляд, проблема пов’язана з тим, що енергетичну стратегію країни формують фахівці паротурбінного напряму, які не обізнані зовсім, або обізнані недостатньо з технологією «Водолій». А тут потрібен експлуатаційний досвід. А де ж його набути, коли, крім згаданої КС «Ставищенська», жодної такої енергоустановки в експлуатацію не передано? Уряд коштів на це не передбачає, і звернення до нього щодо фінансової підтримки не тільки марні, а й вважаються безтактністю, бо коштів не вистачає навіть на заробітну плату. За відсутності законодавчого забезпечення ПЕКу і постійної зміни діючих урядових нормативних актів, як і самих урядів, не вдається залучити до цієї справи і інвесторів. Саме нестабільність в правовому забезпеченні енергетичної галузі більше всього страшить інвестора як закордонного, так і вітчизняного. Це наглядно видно на прикладі Білорусі, яка хоча і вважається недемократичною державою, але має стабільно діюче законодавство (добре чи не дуже), а тому інвестор саме їй віддає перевагу перед Україною і навіть Росією (демократичними країнами).

Зважте на це, панове законодавці й урядовці, бо час не чекає і коли вдарить грім, буде непереливки.