Чи потрібні газові лічильники?

Для тих, хто опалює житло газовими котлами, це питання навіть не стоїть — у 99% таких сімей давно встановлено прилади обліку. У ще 94% домогосподарств, які мають газові підігрівачі води, також є лічильники. Решта 1 і 6% відповідно не те що не встановили їх, вони або відключені за борги, або не отримують газу з інших технічних причин.

Отже, питання газових лічильників актуальне для тих домогосподарств, що користуються лише газовими плитами. Станом на 1 січня 2019 року, за даними Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), таких близько 1,4 млн, при цьому у 43% вони вже є у квартирі чи власному будинку, 26% мають загальнобудинковий лічильник, а в 31% — не мають. Постає запитання: чи потрібні їм прилади обліку, тобто чи не можна обійтися платою за нормативами споживання газу, а якщо потрібні, то які саме — квартирні чи загальнобудинкові?

Удійні нормативи та подвійні ціни

У СРСР не було не лише сексу, а й нормативів споживання газу. Жодних їх слідів на поверхні Інтернету немає: в комунальних платіжках у графі «газ» стояла певна сума, що розраховувалася залежно від кількості мешканців у квартирі, і не було ні вартості газу, ні нормативів його споживання. Ті, хто мав лічильники, платили за кубометр 4 коп., але це були переважно приватні помешкання.

Ймовірно, перші в незалежній Україні нормативи на споживання газу без лічильників (у кубометрах) запровадив уряд Євгена Марчука далекого 1995 року. Вони становили 6,8 кубометра на газову плиту при наявності централізованого гарячого водопостачання, 11,4 кубометра — при його відсутності та 19,7 кубометра — при наявності водогрійного котла. Спочатку їх ухвалили як тимчасові, потім уряд подовжив їх дію, а через рік до керма Кабінету міністрів став Павло Лазаренко (чутливий до газового питання), й норми злетіли — до 9,8, 18,3 і 23,6 кубометра відповідно! Ці норми протрималися понад вісім років, поки уряд (слід розуміти, під тиском експертів і громадськості) дещо не урізав апетитів газовиків.

У чому був інтерес газовиків? Під цим терміном, звісно, розуміємо власників облгазів, які займалися ритейлом, себто поставкою газу населенню та непобутовим споживачам. Найбільшим їх власником є «віденській заручник» Дмитро Фірташ, його «Регіональна газова компанія» контролює 24 обл- і міськгази та займає близько 70% цього ринку. 

Є два фактори, які підігрівають інтереси газовиків. Перший — це наявність до останнього часу двох цін на газ: відносно низької для населення й підприємств теплокомуненерго та суттєво вищої для бізнесу. Другий фактор — це відсутність лічильників газу у переважної більшості домогосподарств, які користуються лише газовою плитою, а значить, плата їм нараховується за нормативами. Вони все життя досить справно платили за «нормативний» газ, але насправді споживали його не в нормативному обсязі, адже порівняно з 1996 роком сьогодні на кухнях чимало електроприладів, і багато хто гріє їжу не на пательні, а в печі НВЧ. Як наслідок, у газовиків завжди залишалися невраховані обсяги, які з роками збільшувалися в розмірах і які (six!) можна було вигідно перепродати бізнесу.

ZN.UA детально описувало цю схему ще 2010 року. На той час за нормативами населення споживало 2,9 млрд кубометрів газу. Якщо припустити, що з них залишалися неспаленими «мізерні» 0,9 млрд, то мінімальний річний навар газовиків (прибутком його назвати складно) становив від 200 до 300 млн дол.

Таким чином, «схема Онищенка» була секретом лише для Генеральної прокуратури України часів Юрія Луценка, а насправді наварював на цінах і нормативах кожен притомний обл- і міськгаз. Тепер стає зрозуміло, чому після скасування 2014 року явно завищених нормативів в обсязі 9,8–18,3–23,6 кубометра навколо них розгорнулася справжня судово-адміністративна війна — у наступні п’ять років їх скасовували та знову встановлювали п’ять разів!

Боротьба за газові нормативи

Першим скоротив нормативи споживання газу уряд Арсенія Яценюка — до рівня 6–9–18 кубометрів відповідно (див. табл.). 2015 року було ще одне скорочення: 3–4,5–9 кубометрів; 2016-го зростання: 4,4–7,1–14 кубометрів, а 2018 року знову скорочення: 3,3–5,4–10,5 кубометра. Наступного 2019 року нормативи змінювалися ще двічі: 3,29–5,39–10,49 та 3,28–5,39–10,49 кубометра. «Какая разніца?» — спитаєте ви, дивлячись на два останні набори, а вона таки є!

Люфт у 0,01 кубометра, а це 10 літрів газу, які коштують копійки, але саме за них розгорнулася боротьба всіх газовиків України з власним урядом. У судах — відкрита, в інших місцях — гібридна. Першими ще 2015 року звернулися до Київського окружного адміністративного суду ображені урядом приватні особи І.Мензак і Н.Лісаветченко. Вони вимагали визнати незаконною та скасувати постанову КМУ від 29 квітня 2015 року №237 (якою скасовувалися нормативи 6–9–18 кубометрів і встановлювалися 3–4,5–9 кубометрів) і виплатити їм з державного бюджету України 146,16 грн як втрати, понесені через сплату судового збору. 

Крім Київського окружного адміністративного суду, справу розглядали ще й Київський апеляційний адміністративний суд і Вищий адміністративний суд, усі вони задовольнили вимоги позивачів. Але прикметно інше: проти власне розміру нормативів у позивачів і суду заперечень не було, вирок ґрунтувався на тому, що було порушено процедуру ухвалення постанови КМУ.

Щодо самих позивачів, то від скорочення нормативів вони особисто не постраждали, бо… мали газовий лічильник! (Елегантно спрацьовано, чи не так?) Однак позивачі страждали від того, що уряд ставить їх «у нерівні умови зі споживачами газу, які не мають лічильників, що вони змушені сплачувати за спожитий газ значно більше порівняно з ними». Це твердження не можна поширити на всіх, хто має лічильник, оскільки, цілком імовірно, є мільйони інших сімей, які платять менше, ніж за нормативами. Докази того, що нормативи некоректні, що всі домогосподарства з лічильниками платять більше, в ухвалах усіх трьох судів відсутні, отже, погано не те, що корова здохла, а те, що у сусіда жива…

Шлях у глухий кут

Так само визнано протиправними та нечинними інші постанови КМУ, що встановлювали нормативи споживання газу, — №203 від 23 березня 2016 року, №63 від 30 січня 2019-го. Нарешті, останню постанову КМУ №143 від 27 лютого 2019 року, що встановлює газові нормативи, 13 лютого 2020-го тим самим Київським окружним адміністративним судом також визнано «протиправною та нечинною».

Виходить, що Україна вже півроку живе без нормативів і плату за газ нараховують зі стелі? Ні, на сайті Верховної Ради остання постанова перебуває в розряді чинних, нормативи діють, дякувати Богу, а справа, ймовірно, перебуває в судах вищих інстанцій.

Чому подяка Всевишньому? Та тому, що в іншому разі облгази мають виставити населенню рахунки за недоплачений газ за останні 14 років за нормативами 9,8–18,3–23,6 кубометра, бо усі наступні нормативи скасовано. Уявляєте, які це суми!

Деякі облгази вже намагалися таке робити в попередні роки. Мабуть, їхні юристи не пояснили їм, що скасування чинних нормативів не означає автоматичного відновлення попередніх. За законом встановлення будь-яких нормативів і тарифів потребує окремої процедури, тим не менш загроза появи велетенської заборгованості населення перед облгазами нікуди не поділася.

Як мріють це зробити газовики? Є два шляхи: або стягнути гроші з населення явно чи приховано, заховавши їх у нові збільшені нормативи, або стягнути заборгованість з уряду через державний бюджет. Фактично це означає, що витягнуть їх, знову-таки, з кишень народу, але тихцем, себто приховано. Інтуїтивно зрозуміло, що стягнути заборгованість за 14 років нереально, у народу просто нема таких грошей, отже, глухий кут?

Вихід з глухого кута

До 2014 року, коли стрімко почала зростати вартість блакитного палива, виключно газовими плитами користувалося 4,7 млн сімей, ще 1,2 млн мали до того ж газові водогрійні котли. Отже, понад третина всього населення України стали заручниками у грі уряду в кішки-мишки з газовими олігархами. Спочатку здавалося, Кабмін був кішкою й вигадував дедалі нові й нові нормативи, аби не повертатися до старих, але під кінець перетворився на мишку — дедалі нові вигадки буде рано чи пізно скасовано судами.

Здається, за п’ять років, з 2014-го до 2019-го, можна було сформулювати юридично бездоганну постанову уряду, яку неможливо було б скасувати в судах. Чому цього не зробили? Логічне пояснення лише одне: хтось в уряді та в дотичних до справи міністерствах грає на боці газовиків. Прямо проти зменшення нормативів ці газові агенти впливу піти не могли, але підігрували газовикам вдало та результативно.

У підсумку всі разом — уряд, газові олігархи та агенти впливу — зайшли у глухий кут: уряд не може зупинити процес установлення нових нормативів (за газ треба якось нараховувати плату!), газові олігархи не можуть перестати мірятися з урядом деякими органами, а агенти — перестати впливати, адже це їхній хліб. Закінчити цю війну в законний спосіб не може ніхто, навіть усесильний Зе…

Один із можливих варіантів припинення бойових дій запропоновано законопроєктом №3800-1. Його автори хочуть по-простому розрубати гордіїв вузол, а саме — порахувати, скільки заборгувало населення за єдиними чинними на сьогодні (на думку авторів) нормативами 1996 року. Просумувати всі недоплати за постачання, розподіл і транспортування газу, а потім взяти та… списати всі борги за всі 14 років! Незрозуміло лише, навіщо рахувати, коли все одно усе спишуть?

Як варіант таке можливо, особливо в угарі передвиборного популізму. За це проголосує кожна фракція у ВР й далі битиме себе в груди перед користувачами газових плит, — треба лише ідентифікувати їх в електоральному натовпі. Однак це не вирішує питання до кінця: а що буде далі? Коли встановлять нові нормативи, гра в кішки-мишки газовиків та уряду почнеться знову. Все знову піде по колу?

pixabay/magnascan

Як розірвати зачароване нормативне коло?

У складних питаннях відповідь доволі часто лежить на поверхні. В нашому випадку вона така: слід позбутися необхідності нараховувати за газ по нормативах. Як тоді рахувати? Дуже просто — за лічильниками: 100-відсоткове забезпечення газовими лічильниками всіх квартир і помешкань. Й лише той, хто категорично відмовиться їх встановлювати, буде змушений платити за «віртуальним лічильником»: 25 кубометрів з газової плити за людину, 50 кубометрів, коли нема ГВП, і 100 кубометрів за водогрійку! Цифри, звісно, умовні, але їх порядок має бути саме такий, в іншому разі йому просто відріжуть газ.

Зазначимо, що це насправді винахід велосипеду. Саме такий підхід пропонував Закон «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» 2011 року. За ним до 1 січня 2018-го в усіх домогосподарствах країни, які використовують газ лише для приготування їжі (це по-вченому, а по-простому — мають лише газові плити), «постачання природного газу здійснюється за умови його комерційного обліку», а якщо по-простому, то всюди мають бути встановлені газові лічильники! Кошти для його реалізації були закладені в тариф, тому за сім років їх мало накопичитися достатньо, аби виконати вимоги закону. Сьогодні ми не знаємо, хто автор цього простого, але переломного закону, оскільки він ховається за абревіатурою КМУ.

З того, що описано вище, неважко зрозуміти, що газовики, м’яко кажучи, не поспішали його виконувати — не будуть же вони прибирати шматок масла зі свого хліба власними руками. Та щоб їхній саботаж не виглядав так нахабно та зухвало, через НКРЕКП було протягнуто положення Кодексу газорозподільних систем щодо можливості встановлення загальнобудинкових лічильників газу. Нормативний документ став вищим за закон!

Для великих багатоквартирних будинків такі лічильники обходяться дешевше, ніж встановлення їх у кожну квартиру, тим паче що при діючих цінах на газ і нормативах його споживання встановлювати квартирний лічильник економічно недоцільно — його вартість не окупиться ніколи! Скоріше, він сконає від старості.

Звісно, загальнобудинковий лічильник — це трохи не те, що хотілося, але він дає змогу відійти від нарахувань за нормативами та замірювати хоча й колгоспне, тобто колективне, але реальне споживання газу в будинку. При цьому неврахованих обсягів не залишається, й цей канал крадіжок вже перекритий.

Однак радіти цьому факту не варто, бо цьому процесу… настав кінець. Наша мудра ВР минулого скликання за десять днів до дедлайну, встановленого законом про комерційний облік, зчинила ґвалт: ой-вей! термін закінчується, а квартирні лічильники не встановлені! Отже, бідним українцям, які не мають лічильників, облгази почнуть відрізати газ: за законом «постачання природного газу здійснюється за умови його комерційного обліку».

21 грудня 2017 року в авральному порядку завдяки ораторським здібностям майбутньої міністерки в першому «зеленому» уряді Альони Бабак порося перехрестили на карася — циферки «2018» замінили на «2021». Нардепи та пересічні українці зітхнули з полегшенням — тепер народ буде з газом! Те, що ті самі облгази цих лічильників не поставили й закону не виконали, мудрі законодавці якось забули. Що не кажи, а під куполом ВР бувають цікаві циркові вистави.

Та й це ще не все. Під шумок Бабак&Ко протягнули ще один пікантний пасаж — зміни до Закону «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». Тепер для встановлення загальнобудинкового лічильника потрібна згода (рішення) співвласників багатоквартирного будинку. Так ВР повелася на ще одну наживку газовиків та юридично заблокувала процес установлення загальнобудинкових лічильників: провести повноважні збори та ухвалити колективне рішення в будинках, де немає ОСББ, нереально, а таких будинків в Україні близько 70%. Та й там, де є ОСББ, до речі, теж.

Цей момент парламентської історії нагадав казочку про маленьке козенятко, яке вміло рахувати, а от барани, вівці, козли та інші свійські тварини колгоспного двору цього не вміли. Коли козенятко їх порахувало без їх дозволу, вони обурилися та ледь не побили бідне козенятко. Тепер, завдячуючи баранам і вівцям, газовики продовжать рахувати за газ по нормативах, й далі буде те саме, бо 2021 рік наближається, а лічильників як не було, так і нема.

Більше статей Олександра Сергієнко читайте за посиланням.