Кому — тарифи, а кому — газ

Чи підвищуватимуть житлово-комунальні тарифи для населення? Це питання хвилює всіх — і саме населення, і людей при владі. Останнім, зрозуміло, однаково, скільки платити за комунальні послуги (люди небідні), а от розплачуватися своїм електоральним рейтингом — не хочеться. Всім зрозуміло, що ціни підніматимуть, і цей процес уже розпочато. Інша річ, що підвищення для населення цін на газ і тепло — не самоціль. Але саме цього багато хто й не хоче розуміти.

Питання про газ і тарифи — більш складне та багатогранне, ніж здається на перший погляд. Якось непомітно винесено за дужки деякі «деталі», наприклад вітчизняний газ. Закономірне запитання: а який, власне, газ споживає населення? І яка його ціна?

А в нас у квартирі газ. А ціна? От тобі й на…

У заявах багатьох політиків зустрічаються твердження, що населення споживає газ вітчизняного видобутку. Зрозуміло, що це — перебільшення, інакше територією країни проходили б дві системи труб: умовно кажучи, жовто-блакитна від українських родовищ — до сіл і міст і червоно-синьо-біла — від північного кордону до металургійних, хімічних та інших підприємств.

Розподіл газу ще від радянських часів здійснюється, виходячи з міркувань найкоротшого шляху до споживача, але абсолютно неможливо припустити, щоб держава та газові магнати не мали уявлення про те, куди, скільки і якого газу надходить. Зрозуміло також, що населенню про це знати необов’язково, бо інакше влада не зможе вважати своїм великим досягненням «газ для людей» по 240 дол.

Таким чином, у конфорках і форсунках маємо газ або одного, або іншого походження, що загалом-то неважливо: українцям однаково, якої національності газ спалюється, основне — скільки за нього платити! За це питання відповідає Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ).

Постановою НКРЕ від 25.10.2008 р. №1239 були встановлені ціни на газ для населення (див. табл.).

Логіка підвищення ціни зі збільшенням обсягу купівлі, прямо скажемо, суперечить законам ринку, де все навпаки: береш більше — платиш менше. Такою шкалою НКРЕ немов натякає населенню, що газ відпускається за ціною нижчою від собівартості (чи правда це, спробуємо довідатися пізніше), отже, економте!

Чи порушується в цьому разі конституційна рівність прав громадян — питання. Якщо у великому приватному будинку живе велика сім’я, то чому вона має купувати газ дорожче, ніж маленька сім’я в невеличкому будинку по сусідству? Тут же маємо й такий цікавий момент.

Якщо сім’я, наприклад, спалила 2500 кубометрів газу за лічильником, то платить 48,36 коп. за кубометр, а якщо 2501 — то вже 73,20 коп. Запитання — за кожний кубометр чи тільки за 2501-й? Якщо читати постанову НКРЕ буквально (а тільки так слід читати нормативні документи), то слід платити 73,20 коп. за весь обсяг у 2501 кубометр, а насправді все віддано на відкуп місцевим рахівникам: хочу — так порахую, а хочу — інакше.

Повертаючись до цін у перерахунку на долари, за 1000 кубометрів треба платити (для споживачів без лічильників): близько 67 дол. — при споживанні до 2500 кубометрів на рік, приблизно 102 дол. — до 6000 кубометрів, майже 209 дол. — до 12000 кубометрів і порядку 249 дол. — після 12000 кубометрів. Здавалося б, усе чудово, це ж не 240—330 дол. за тисячу кубометрів російського газу! Однак без порівняння цих цифр із ціною українського газу казати, добре це чи погано, некоректно. Перед тим, як провести такий аналіз, зазначу, що виникає і ще одна проблема: як чиновники від газу ділять народ «на три сорти»? Очевидно, щоб застосувати ці тарифи, потрібно знати обсяги споживання газу кожної сім’ї, підприємства та установи, а тут відкриваються цікаві речі.

Кому — за нормою, а кого — на лічильник

За офіційною інформацією Держкомстату, в Україні в 2009 році налічувалося 13,3 млн. квартир, забезпечених газом (з інших джерел випливає, що тут ідеться не тільки про квартири, а й про приватні домоволодіння). Офіційної статистики про кількість газових лічильників у країні знайти не вдалося, але на сайті НАК «Нафтогаз» наводяться дані на 1 травня 2009 року — 7,72 млн. лічильників у населення, з яких 6,5 млн. встановлено в будинках і квартирах, де газ використовується для опалення, і це 97,1% таких споживачів. Таким чином, 5,58 млн. сімей платять за газ «за нормативом», а це дає постачальникам — міськ- і облгазам — широке поле для, м’яко кажучи, маневру. Якого?

Постановою Кабінету міністрів України від 8.06.96 р. №619 для тих, хто проживає у квартирах і будинках із газовими плитами і гарячим водопостачанням, було встановлено норму 9,8 кубометра газу на людину на місяць. Проте гаряча вода є тільки в 32% українських будинків і квартир (Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України в 2008 році. Держкомстат, Київ, 2008), а для решти споживачів установлено норму 18,3 кубометра газу за відсутності газового водонагрівача і 23,6 — за його наявності. Розрахуємо, за якою ціною одержують газ сім’ї, житла яких не обладнані лічильниками? За офіційною статистикою, середній розмір домогосподарства — 2,6 чол., тому, помноживши 9,8 кубометра на місяць на 2,6 і на 12 місяців, одержимо 305,8 кубометра на рік для сімей, забезпечених гарячим водопостачанням. А для тих, хто має газові водонагрівачі, помноживши 23,6 кубометра на місяць на 2,6 і на 12 місяців, отримаємо 736,3 кубометра на рік.

Таким чином, у розглянутих вище випадках середньостатистична сім’я з 2,6 чол. вписується в річний норматив до 2500 кубометрів, тому тариф на газ для неї становитиме 53,16 коп. за кубометр, або близько 67 дол. за 1000 кубометрів.

Підрахуємо, скільки — теоретично! — споживають газу українці «без лічильників». Із 5,58 млн.
сімей 32%, або близько 1,78 млн., які мають гаряче водопостачання, споживають по 305,8 кубометра на рік, усього 546,04 млн. кубометрів. Що ж до решти 3,8 млн. сімей, у яких немає централізованого гарячого водопостачання, то невідома точна цифра тих, у кого є газові водонагрівачі, тому вважатимемо, що вони споживають по 20 кубометрів (як деяке занижене середнє 18,3 і 23,6 кубометра, хоча зрозуміло, що майже всі, у кого є газ, мають і свою гарячу воду).

Помноживши 20 кубометрів на 2,6 чол., на 12 місяців і на 3,8 млн. сімей, одержимо трохи більше 2,37 млрд. кубометрів газу. У результаті 5,58 млн. українських сімей «без лічильників» споживають — нібито! — більш як 2,9 млрд. кубометрів газу, але платять за нього (за ціною близько 67 дол. за 1000 кубометрів) 195 млн. дол. живими грошима. Чому «нібито»?

Зрозуміло, що за 14 років норми споживання застаріли, з’явилося багато кухонної техніки — НВЧ-печі, тостери, бутербродниці, електродуховки, навіть хлібопічки, які заміняють газову плиту. Більш того, далеко не факт, що в 1996-му газові норми були точним середнім арифметичним. Найшвидше, газівники «намалювали» їх із певним запасом, аби потім не бути зі збитком. Сьогодні експерти схиляються до думки, що міська сім’я з газовою плитою фактично споживає два-три кубометри природного газу на людину в місяць.

Можна тільки гадати, скільки нібито спожитого за нормативами, але реально оплаченого(!) газу залишається в розпорядженні власників облгазів. Навіть якщо припустити, що з 2,9 млрд. кубометрів газу залишається не 70—80%, а minimum minimore — 0,9 млрд. кубометрів, то, продавши його за ринковою ціною, можна одержати від 200 до 300 млн. дол. Непогано. Усі дорослі люди розуміють, що за сучасного рівня корумпованості контролюючих і силових органів здійснити такий захід — справа техніки.

Тепер зрозуміло, чому пан Фірташ прагне повернути контроль над облгазами (на це спрямовані плани ліквідації ДП «Нафтогазмережі», про які повідомляло «ДТ»), а російський «Газпром» — зайти на внутрішній ринок розподілу газу в Україні.

Нагадаю, що однією з цілей створення ДП «Нафтогазмережі» (у червні 2009-го) і було припинення можливостей спекуляції міськ- і облгазами «зекономленим» на населенні газом. Саме цьому дочірньому підприємству «Нафтогазу України» урядом Ю.Тимошенко було передане право поставляти газ на всі промислові підприємства України, що сильно обмежувало можливості маніпуляцій газом для населення з боку облгазів.

А кого ж поставили «на лічильники»? Будете сміятися, але... церковних мишей: за даними джерела з «Нафтогазу», ще в 2005 році з 17125 бюджетних організацій і установ 99,3%(!) були обладнані газовими лічильниками (В.Панасюк, «Вісник НГСУ», №4, 2005 р.). Чому вони бідні? Та тому, що левова частка заборгованості перед усіма комунальниками складається саме з неплатежів бюджетних організацій, які хронічно недофінансовуються з державного та місцевих бюджетів. Що ж до населення, то, попри кризу, рівень оплати за житлово-комунальні послуги всі останні роки стабільно становить 92—96%, окремо за газ українці в 2009-му, наприклад, сплатили 95,8% нарахованих сум.

Висновок: влада не економить на лічильниках там, де розплачуватися за газ доводиться їй самій, зате підтримує умови (запроваджуючи нормативи), за яких газові магнати можуть спокійно «заощаджувати» (точніше — красти) вже оплачений населенням газ і спекулювати ним. Безкорисливо? Навряд чи…

Де? Скільки? І почім?..

За даними Держкомстату, в 2009 році в Україні газовидобуток становив 20,3 млрд. кубометрів газу, а на сайті «Нафтогазу України» наведено іншу величину — 21,2 млрд., з яких 19,4 млрд.
НАК приписує собі. Одне те, що дані офіційної держстатистики та головного державного газодобувача розходяться майже на мільярд кубометрів, змушує задуматися: чи «не маневрують» десь ці 0,9 млрд. кубометрів, і тому їх «не бачать» статистики? Ринкову вартість цього обсягу ми щойно оцінили вище, повернімося, однак, до даних Держкомстату.

Населенню в 2009 році було відпущено 16,8 млрд. кубометрів газу, тобто вітчизняного продукту для цієї категорії споживачів вистачило б, ще й залишилося б, але в даних статистики є ще так звані комунально-побутові потреби — 9,3 млрд. кубометрів. Останнє формулювання досить розпливчасте, тому зрозуміти, скільки насправді газу йде на підприємства теплокомуненерго (ТКЕ), які забезпечують населення теплом і гарячою водою, неможливо. Полічимо за максимумом: для забезпечення українців газом, включаючи тепло і гарячу воду, необхідно 26,1 млрд. кубометрів, тому треба докуповувати 5,8 млрд. кубометрів імпортного газу.

Скільки він коштує, ми знаємо, а скільки коштує український, виявляється, не дуже афішується. Відшукати ці дані в офіційних джерелах, наприклад на сайті НКРЕ, органу, який, власне, і встановлює ціну на газ для українських газодобувачів, зовсім непросто. Однак відомо, що на 2009 рік для трьох
найбільших газодобувних підприємств України Нацкомісія встановила такі відпускні ціни (із ПДВ): для «Укргазвидобування» — 235,2 грн. за 1000 кубометрів, «Укрнафти» — 239,04 грн., «Чорноморнафтогазу» — 346,8 грн. за 1000 кубометрів. У доларовому еквіваленті — це від 30 до 44 дол., але перша компанія, продукт якої коштує 30 дол., на щастя, видобуває 80% українського газу. Відчуваєте різницю з 67 дол., які потрібно платити сім’ї у разі мінімального споживання газу?

Таким чином, українці, в чиї будинки та квартири підведений газ, платять за нього вдвічі (при споживанні до 2500 кубометрів), а то й усемеро дорожче (при споживанні до 12000 кубометрів), ніж обходиться газ вітчизняного видобутку. Звичайно, є ще витрати на транспортування, розподіл і т.ін., але не можуть же вони збільшувати вартість у стільки разів?!

Залишається розглянути питання з ціною на газ для підприємств ТКЕ, які виробляють гарячу воду та тепло. Для них Кабмін установив ціну на газ у 872,78 грн. за 1000 кубометрів (постанова КМУ від 29.04.2006 р. №605 зі змінами), або 111 дол., що майже вчетверо дорожче, ніж газ українського видобутку. Саме таку ціну за газ платять українці, будинки та квартири яких мають центральне опалення і гаряче водопостачання. Навіть якщо врахувати, що для забезпечення потреб ТКЕ необхідно докуповувати 5,8 млрд. кубометрів за ціною 240 дол. за 1000 кубометрів, то середня ціна суміші з 4/5 українського та 1/5 російського газу становитиме 77 дол. Як бачимо, і тут влада «нагріває» свій народ, причому досить сильно. Для чого, запитуємо? Не для чого, а…

…для того хлопця

Залишилося відповісти на останнє запитання — за якою ціною одержує газ промисловість, бюджетні організації та інші? Хоч як дивно, але ніхто в Україні поки що не відчув зниження вартості газу в результаті харківських домовленостей — вона залишилася на рівні липня 2009-го — березня 2010 року. НКРЕ за перші п’ять місяців цього року спромоглася тричі «змінити» ціну на газ для бюджетних організацій, промислових підприємств та інших суб’єктів господарювання на... 1,4%: із 2020,25 грн. до 1992,80 грн. за 1000 кубометрів (без ПДВ та інших накручувань), що відповідає приблизно 303 дол. (з ПДВ).

Виняток зроблено для хімічних підприємств, які виробляють азотні добрива, — 1633,30 грн. (без ПДВ), або 248 дол. (з ПДВ), за умови, що вони не матимуть боргів перед бюджетом, Пенсійним та іншими фондами і, основне, продавати добрива всередині країни не дорожче, ніж на експорт. Але поки цю статтю готували до друку, останню умову скасували. Тепер хіміки можуть демпінгувати на зовнішньому ринку, а втрати компенсувати за рахунок українського сільгоспвиробника, благо, турботлива Верховна Рада завжди виділяє навесні багатомільярдну «допомогу селу», яка спокійно осідає в кишенях тих самих хіміків.

У цій метушні якось загубилася нинішня ціна на газ для металургів та інших хіміків — до 1 квітня газ для них поставлявся за ціною 1899,25 грн. (288 дол. із ПДВ), а пізніше окремі постанови щодо них перестали з’являтися (або ж їх не публікують). Постанова НКРЕ від 1.04.2010 р. №349 установлює ціни начебто для всіх промпідприємств, проте неможливо повірити, щоб над основними спонсорами Партії регіонів так «пожартували»!

Щоправда, за інформацією журналу «Кореспондент», Кабмін рекомендуватиме НКРЕ переглянути ціни на газ із 1 червня 2010 року, але до 1 квітня торішню російську ціну газу сплачували (і продовжують сплачувати) бюджетники та всі підприємства, крім хіміків і металургів. Різниця, здавалося б, невелика — 20—60 дол., але які обсяги!

Тепер стає зрозуміло, чому населенню відпускають газ за ціною, що набагато перевищує вартість українського газу, — адже хіміко-металургійні долари треба якось покривати…

Житлово-комунальні тарифи треба… знижувати

Підіб’ємо підсумки:

— вартість українського газу (80% видобутку) — 30 дол. за 1000 кубометрів;

— мінімальна вартість газу для населення — 67 дол.;

— середня вартість суміші російського та українського газу для потреб населення — 77 дол.;

— вартість газу для ТКЕ (гаряча вода та опалення) — 111 дол.;

— вартість російського газу в січні—травні 2010 року (із ПДВ) — 305 дол.;

— вартість газу для бюджетних організацій та промисловості — 303 дол.;

— вартість газу для хіміків і металургів (до 1.04.2010 р.) — 288 дол.;

— вартість газу для виробників хімічних добрив — 248 дол. за 1000 кубометрів.

Тут, по суті, відповідь на ключове запитання: для кого, зрештою, старалася команда В.Януковича, знижуючи газово-флотським методом ціну на газ, — для всіх українських громадян чи тільки для металурга на прізвище Ахметов і хіміка на прізвище Фірташ?

Наступний висновок іще простіший. Причини, якими обгрунтовують можливе зростання тарифів, про що, зокрема, казав екс-міністр ЖКГ О.Попов, лежать зовсім в іншій площині. Місцева влада не хоче (як у Києві) чи не може через мізерність доходів (як в інших місцях) закласти в бюджети компенсацію на покриття різниці між установленими тарифами і так званими економічно обгрунтованими, але сама ця «обгрунтованість» — тема окремої розмови. Що ж до вартості газу, то всупереч заявам В.Януковича про те, що тарифи на житлово-комунальні послуги будуть «економічно обгрунтованими», елементарна логіка підказує, що їх треба не піднімати, а знижувати — відповідно до ціни українського газу. Замість цього населення, передусім Києва, піддають нині психологічній атаці з метою проведення чергового підвищення тарифів. Якщо це станеться, то такою і буде ціна обіцянкам Януковича і Ко, а також вартість «здачі Севастополя»…