Чесне донецьке, або Чому здешевлення обертається подорожчанням

Вартість газу для населення збільшується на 50%, це означає, що тарифи на житлово-комунальні послуги автоматично зростуть на 25%, але й це — ще не все. У Києві, наприклад, до цього додається повернення до тарифів, упроваджених ще 1 червня 2009-го: тоді тарифи зросли в 1,5—2,3 разу. Зараз це буде збільшення в 1,9—2,9 разу. Очевидно, що під газовий шумок і в інших містах і селищах місцева влада додасть не 25%, а... у кого на скільки нахабства вистачить, та й це — не межа.

Нещодавно віце-прем’єр з реформ Сергій Тігіпко заявив на брифінгу в Кабміні: «Цього не вистачає. Піднімемо ще раз у квітні». І знову на 50%. А пам’ятається, Сергій Леонідович у квітні цього року, напередодні підписання харківських домовленостей, говорив прямо протилежне: «За такої ціни на газ не треба буде піднімати тарифи на газ для населення і для комунальних підприємств». Малося на увазі, якщо президенти Росії та України домовляться про ціну газу на рівні 240 дол. за тисячу кубометрів. Здається, домовилися. І що?

Усе це схоже на театр абсурду, спектакль, в якому влада розігрує для народу, точніше, на самодіяльну виставу для пацієнтів лікарні, коли хворі в другому акті вже нічого не пам’ятають з того, що говорилося в першому...

Почім гаряченька для МВФ?

По-перше, сильним світу цього вкрай був потрібен кредит стенд-бай, а МВФ дав зрозуміти, що продовження доларових ін’єкцій можливе лише за умови підняття тарифів на газ і ЖКП для населення. Це «побажання» уряду Азарова довелося виконати навіть ціною втрати обличчя свого патрона. Адже Віктор Янукович 22 квітня ц.р. (наступного дня після «здачі Севастополя») пообіцяв: «Це дасть нам можливість не піднімати цього року ні тарифів на газ, ні тарифів на житлово-комунальні послуги».

По-друге, нова влада на всі боки сурмить про необхідність приведення тарифів у відповідність з реальними витратами на виробництво послуг. Новий хазяїн столиці Олександр Попов під час перебування міністром ЖКХ заявляв: мовляв, якщо ціна російського газу буде 320 дол., а підприємства теплокомуненерго (ТКЕ) одержують його за ціною 110 дол., то для покриття різниці в 210 дол. необхідно 15 млрд. грн., яких не було навіть у проекті бюджету Ю.Тимошенко.

Тепер, завдяки «флотським маневрам», ціна російського газу становить трохи більше 230 дол. за тисячу кубометрів. Здавалося б, для покриття різниці необхідна вдвічі менша сума — близько 7—8 млрд. грн., але в бюджеті Азарова не знайшлося навіть їх.

Усі ці арифметичні вправи виглядають якимись середньостелевими фантазіями. Коротко поясню, чому (докладніше див. статтю «Кому — тарифи, а кому — газ», «ДТ», №26 від 10.07.2010 р.).

Населення України спожило в 2009 році 16,8 млрд. кубометрів газу, ще 9,3 млрд. кубометрів — це якісь туманні «комунально-побутові потреби» (принаймні так стверджує Держкомстат України). Проте навіть для обсягу в 26,1 млрд. кубометрів необхідно всього 5,8 млрд. кубометрів російського газу, бо в Україні щороку видобувають 20,3 млрд. При цьому 80% українського газу держава закуповує за ціною (будете сміятися і ридати)... 30 дол., а вартість решти 20% не перевищує 44 дол. за тисячу кубометрів.

Чому ридати? Та тому що донедавна мінімальна ціна на газ для населення становила 67 дол., а з 1 серпня збільшується до 100 дол. — утричі вище собівартості! Це ще нічого, для підприємств ТКЕ газ відпускався по 110 дол., тобто щасливі власники центрального опалення і гарячої води платять за газ ще дорожче! Треба очікувати, що і ця величина зросте на 50% — до 165 дол.

Чому МВФ з такою наполегливістю вимагає від всіх урядів підвищення тарифів для незаможної української нації — не зовсім ясно, а от логіка Партії регіонів цілком зрозуміла. Основні спонсори партії, умовно кажучи, металург і хімік, яким залишається «їсти» російський газ, одержують його не як уся промисловість по 305 дол. (у 2009—2010 роках), а по 248—288 дол. Різниця невеличка, але обсяги — колосальні, саме їх і покриває рідний уряд за рахунок улюбленого електорату.

Що в сухому залишку? Населення, цілком або майже цілком забезпечене дешевим українським газом, змушене купувати його у своєї ж держави втричі-вчетверо дорожче від собівартості. Партія регіонів в особі В.Януковича подовжила оренду ЧФ Росії ще на 25 років в обмін на «дешевий» газ, натомість пообіцявши не підвищувати тарифів на газ і послуги, і… одразу їх підвищила. Чим же вона це виправдовує?

Влада, як завжди, лукавить

Коли столична і державна влада говорить про необхідність приведення тарифів до економічно обгрунтованого рівня, мимоволі виникає запитання, а що ж це за горезвісний рівень?

Почну з того, що тарифи на ЖКП формуються по-простому — закладаються усі валові витрати підприємств: купівля акумуляторів і гуми, офісних меблів, представницькі витрати, презентації (корпоративні гулянки) тощо. Хоча здоровий глузд підказує, що в тариф слід включати ті (і тільки ті) витрати, які безпосередньо пов’язані з виробництвом послуг. Зрозуміло, структуру і складові тарифів щосили приховують від населення та експертів, а з управлінням цінової політики або антимонопольними органами завжди можна «домовитися».

Дійшло до того, що навіть МінЖКГ не володіє повною інформацією про тарифи. У нещодавньому інтерв’ю «ДТ» (№27 від 17.07.2010 р.) міністр ЖКГ Юрій Хіврич назвав таку структуру тарифу на тепло: «53% — газ, 8% — електроенергія, 5% — гаряча (? — О.С.) вода, 17% — заробітна плата, 10% — податки». Пан міністр якось не помітив, що в сумі це тільки 93%, а куди поділися ще 7%?

Зрозуміло, що за таких умов житлово-комунальні підприємства зовсім не зацікавлені в скороченні непродуктивних витрат і зниженні собівартості продукції. Можна, наприклад, узяти кредит під 25%, а можна і під 35% — яка різниця, якщо відсотки в будь-якому разі оплатить необізнаний споживач? Навпаки, що більші валові витрати, то вищі тарифи, отже, більший одержуваний прибуток. Зазначу, що місцевий бюджет, який покриває різницю між установленим тарифом і «економічно обгрунтованим», на 70—80% формується з податку на доходи фізосіб — того ж населення. Смішно, що в більшості випадків населення є ще й власником комунального підприємства, отже, найнятий кочегар наживається на власнику котельні! Absurdus!

Таким чином, підприємства абсолютно не зацікавлені в ефективній роботі, і в цьому — вроджений порок природних монополій. Проте цивілізація виробила рецепти лікування таких «захворювань». Наприклад, французька компанія «Електрісіті де Франс», абсолютний монополіст на ринку електроенергії, працює з нульовим рівнем рентабельності. Який тоді сенс працювати ефективно? А от який. Поки діє встановлений тариф, персонал і менеджмент «крутяться»: поліпшують адміністрування, впроваджують нові технології тощо, а все, що в результаті зароблять, — їхній дохід. Звичайно, на наступний період уряд може «підрізати» їм тариф, але й технології не стоять на місці.

Ще одне лукавство в тому, що Закон «Про житлово-комунальні послуги» визначає не один (економічний), а аж сім принципів, на основі яких повинні формуватися тарифи.

Безпринципні принципи

Перший принцип — доступність послуг. Очевидно, що справа не тільки в тому, щоб підвести водопровід або газопровід до житлового будинку, а в тому, щоб жителі змогли оплатити ці послуги.

Другий — нормативне регулювання надання послуг: гаряча вода має бути встановленої температури, а градуси теплоносія визначатися температурою на вулиці, а не метою економії газу. Споживачам невідомі всі ці параметри. Більш того, комунальники старанно їх приховують, тому проконтролювати відповідність послуг нормативам апріорі неможливо.

Третій — вихвалювана «відповідність цін/тарифів рівню економічно обгрунтованих витрат на їхнє виробництво». Проте йдеться усього лише про відповідність. Закон передбачає: якщо орган самоврядування встановлює тариф нижче собівартості, він зобов’язаний із свого бюджету компенсувати різницю, але в жодному рядку закону немає вимоги — встановити тариф, що дорівнює собівартості.

Четвертий принцип — відкритість, доступність і прозорість структури цін/тарифів для споживачів і суспільства. Проте ні в офіційних публікаціях «Хрещатика», ні на сайтах «Київенерго» або «Київводоканалу» такої інформації ніколи не було. А.Голубченко і В.Яструбинський («начальник цін» у КМДА) як на істину в останній інстанції посилаються на Держінспекцію з контролю за цінами, проте звернення та особисті походи автора в цю інспекцію мали нульовий результат.

П’ятий — відповідність оплати за послуги їхній наявності, кількості та якості. Простіше кажучи, якщо у вас холодно в квартирі або гаряча вода — ледь тепла, то сума платежів має бути знижена. Кабмін прийняв ряд постанов, які описують цю процедуру, але здійснити її на практиці неможливо. Смішне зниження квартплати у Києві за неприбраний сніг на тлі 30 тис. зламаних рук і ніг (а також неврахованих синців, забитих
місць, струсів, зіпсованого одягу і взуття) виглядає відвертим знущанням старої команди Черновецького і не прикрашає нову, Попова, котрий взяв мера «на поруки».

Окремо — про кількість. Говорити про вагу ковбаси або довжину відрізу тканини можна лише за наявності ваг або метра, а за даними МінЖКГ на вересень 2008 року (більш свіжі на сайті міністерства відсутні), в Україні забезпечені лічильниками холодної води 20% багатоквартирних будинків, гарячої води — 4%, тепла — 13%. Це при тому, що ще 1995-го Кабміном було затверджено Програму поетапного оснащення житлового фонду (усього — старого і нового!) приладами обліку. Оснащення мало закінчитися до... 2007 року. Якщо цього не зробили, виходить, як у Маяковського, «це комусь потрібно», і ми точно знаємо — кому. У програмі було зафіксовано: на шляху до споживача губиться близько 30% води, а 40% тепла при транспортуванні йдуть на «непродуктивні витрати», тобто на ті ж втрати. Що ж буде з бідними комунальниками, коли в кожному будинку, або й у кожній квартирі встановлять лічильники витрати енергоносіїв.

Шостий — відповідальність виконавців/виробників ЖКП за недотримання вимог стандартів, нормативів, норм, порядків і правил. Формально це зафіксовано в ряді нормативних документів, наприклад у постанові КМУ №1198 від 3.10.2007 р. «Правила користування тепловою енергією». Чи існує така відповідальність на практиці — запитання риторичне, оскільки наявні лише окремі випадки відповідальності, а безвідповідальність має тотальний характер. Відключення гарячої води та опалення для тисяч будинків, шкіл і садків узимку 2008/2009 року в столиці залишилося безкарним, попри пряму вимогу закону про необхідність перерахунків наприкінці опалювального періоду, а суми там — немаленькі.

У Києві тариф на гарячу воду в 2005—2006 роках становив 12 грн. з людини на місяць, але перевірка показала, що по вул. Єреванській фактична її вартість не перевищила 9,46 грн., а в будинку №12 — узагалі 7,52 грн. У середньому мешканці Єреванської переплачували 3,37 грн. щомісяця. Здавалося б, дрібниця, але, помноживши на 12 місяців і на 2,7 млн. жителів столиці, одержимо 109 млн. грн. — приблизно стільки переплатили кияни за гарячу воду.

Проте й це не все. Виявляється, була переплата і за опалення — від 11 до 29 коп. за квадратний метр. Помноживши її середній розмір (18 коп.) на 12 місяців і на площу житлового фонду столиці в
2006-му — 55,834 млн. кв. м, одержимо суму близько 120 млн. грн.

Разом тепловики, особливо не напружуючись, за рік «нагріли» киян на 229 млн. грн., якщо ж вони зуміли «штовхнути» зекономлений газ наліво, то «нагрів», за припущенням, збільшується вдвічі.

Як бачимо, і влада, і власники підприємств, і контролюючі органи в питанні дотримання принципів виявляються абсолютно безпринципними.

Окремо розберемо сьомий, мабуть, головний принцип. Він містить дві вимоги: гарантії соціального захисту при оплаті ЖКП і випередження зростання доходів населення над зростанням цін/тарифів.

Де зарито соціальну справедливість?

Формально механізм соціального захисту населення у вигляді житлових субсидій, за котрі, як за рятувальний круг, зараз хапається уряд Азарова, існує: якщо 15% сукупного сімейного доходу не вистачає для оплати ЖКП, то різницю покриє держава. Зрозуміло, за певних умов, у яких і «сидить»... відомо хто.

4 лютого виповнилося 15 років з дня виходу постанови Кабміну №89, що запустила програму житлових субсидій. Чи працює цей механізм сьогодні?

У 2009-му з 17,2 млн. усіх домогосподарств країни субсидії одержували 868,9 тис., або усього 5% сімей. І це називається «гарантії соціального захисту». З одержувачів 71% — одинаки, найчастіше самотні пенсіонери, і тільки 10% — сім’ї з трьох і більше осіб. Невже в Україні тільки 0,5% сімей з дітьми потребують допомоги?

У 90-х роках ситуація була іншою — субсидії одержували до 35% сімей, зате решта повністю оплачували послуги. Завдяки цьому рівень оплати собівартості протягом трьох років поетапно було доведено до 90—100%. З роками, завдяки численним «удосконаленням з метою економії коштів», правила видачі субсидій посилилися настільки, що реально одержати субсидію можуть тільки найбідніші...

Це, звичайно, велика дурість усіх без винятку попередніх урядів. Адже зрозуміло, що субсидіювати 30%, навіть 50% населення дешевше, ніж дотувати 100% — і малозабезпечених, і не дуже.

Уряд Азарова знизив поріг надання субсидій до рівня 1995 року, але про лібералізацію драконівських правил не йшлося. Скільки насправді у нас буде бідних восени, коли включать котли і почнуть діяти нові тарифи, ми так і не дізнаємося.

Уряд вважає, що зарплати зростають швидше, ніж ціна

Нарешті остання — принципова — вимога при формуванні тарифів: випереджальне зростання доходів населення над цінами.

За даними Держкомстату за 2009 рік, номінальна зарплата українців зросла на 5,5%, але реальна — упала на 9,2%! Тобто підвищення цін «з’їло» підвищення зарплат, та ще й «відкусило» від того, що було раніше.

Середня пенсія за віком, щоправда, зросла за 2009 рік на 18%, при цьому з них 12,3% «з’їла» інфляція. Але хто скаже, що 942 грн. 70 коп. достатньо?

Кількість безробітних (за методологією Міжнародної організації праці) збільшилася в 2009 році на 300 тис. і становила близько
1,9 млн. чоловік.

Що стосується комунальних послуг, то 2009-го їхня вартість зросла і без особливих порухів уряду: квартплата — на 24,9%, водопостачання — на 27,9, каналізація — узагалі на 40,3%.

У результаті маємо не зростання матеріального добробуту, а цілком очевидний спад. Наскільки в цих умовах виправдане підвищення житлово-комунальних тарифів?

Справедливості заради зазначу, що за перше півріччя 2010-го ситуація поліпшилася — реальна зарплата виросла на 7,2%. Але ця зарплата часто не доходить до одержувачів — за п’ять місяців поточного року заборгованість із виплати зарплат збільшилася на 28,1% і становила 1,9 млрд. грн.

Крім зазначеного, існує індикатор відповідності тарифів матеріальним можливостям населення. Ніщо так не характеризує рівень тарифів, як сума заборгованості з оплати послуг, і свідчить вона зовсім не на користь планів уряду.

Виявляється, за 2009 рік зросли не лише тарифи, борги українців за комуналку теж виросли — на 23% і досягли 10,5 млрд. грн. Щоб їх компенсувати, треба, аби все населення країни (не тільки боржники) сплачувало за діючими тарифами, але в подвійному розмірі, 4,6 місяця, тобто, крім боргу, оплачуючи і нові щомісячні нарахування.

Логіка намірів владної команди зрозуміла — піднімемо тарифи, народ пообурюється, рівень платежів знизиться, але homo soveticus привчений спочатку платити за квартиру, а вже потім — за все інше, до того ж пеню повернемо — побіжать платити, як миленькі.

Справді, рівень платежів населення за житлово-комунальні послуги в останні роки стабільно тримався на позначці 95—96%, тільки в кризовий 2009 рік цей показник знизився до 92,4%. (Тут зауважу, що тарифи розраховуються виходячи з того, що заплатять не 100% сімей, а 95%, тобто народ завжди платив за того хлопця, котрий не платив, і комунальники ніколи не мали збитків.)

Однак розрахунки команди В.Януковича, м’яко кажучи, простодушні. Заборгованість населення за ЖКП продовжує зростати: у першому кварталі вона підскочила до 12,1 млрд. грн. без жодного підвищення тарифів, але це — сезонні коливання і пояснюються просто. З 15 квітня більшість сімей перестали платити за опалення і змогли скоротити заборгованість. На 1 червня вона становила 10,9 млрд. грн., проте це зовсім не до добра. З 15 жовтня, після включення батарей і котлів, заборгованість може знову «підскочити», причому у зв’язку з новими тарифами — набагато вище і вже незворотно.

При підвищенні тарифів відіграють роль два чинники. Перший — зростає когорта «злісних неплатників», сімей, які не в змозі оплачувати послуги, що подорожчали. Виселити їх із квартир — не було законних підстав, і ніяка пеня не змусить їх платити, тільки їхня добра воля. Але головне, що значна частина сімей починає відкладати оплату, у результаті сумарна заборгованість населення зростає і, як свідчить статистика, уже ніколи не повертається на колишній рівень.

Тому підвищення доходів комунальників пропорційно зростанню тарифів не буде. Сум, на які розраховує уряд і боси ЖКГ, вони не одержать, а тих мільярдів гривень, які впадуть у графу «заборгованість», вони ніколи не побачать. Хіба що, не дай Боже, інфляція не перетворить їх на копійки.

Досвід 90-х показав, що збільшення доходів тільки розбещує комунальників. Ера житлово-комунального благоденства так і не настала. Згодом рівень покриття витрат скотився до 50, 40 та інших відсотків, що цілком закономірно, тому що ні структурних змін, ні регулювання тарифів за сімома принципами, ні інших базових реформ у галузі так і не здійснено. Навіщо починати численні реформи, якщо все можна вирішити простим підвищенням тарифу?

В.Янукович хоча й обіцяв не підвищувати тарифів, не дотримав свого слова. Російський газ хоча й подешевшав, але тепло — подорожчало. Тарифи підвищилися, але якість послуг — ні.

Отака у нас ірраціональна регіональна логіка.