ЯК УКРАЇНСЬКІ ТРУБИ ТА ЇХ ВИРОБНИКИ ГАРТУЮТЬСЯ В АНТИДЕМПІНГОВИХ ПРОЦЕСАХ

Постійні читачі «Дзеркала тижня», напевне, пам’ятають публікації, що висвітлювали такі проблеми українських експортерів із числа виробників труб, як антидемпінгові розслідування проти них (зокрема публікації в «ЗН» № 3, 28 за 1999 рік — «Последний довод европейских «трубных королей»?..» і «Украина — ЕС: проблемные вопросы торговых отношений»). Тоді в інтерв’ю «ЗН», зокрема, міністр зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України Андрій Гончарук (який у результаті адмінреформи тепер займається тими самими проблемами, але вже у чині заступника міністра економіки України) і його юридичний радник Олег Рябоконь докладно розповіли про нюанси та проблеми зовнішньоторговельної діяльності українських експортерів. Зокрема про те, що вітчизняні учасники зовнішньоекономічної діяльності в ході антидемпінгових розслідувань опиняються буквально зв’язаними по руках і ногах, щойно їхні конкуренти починають говорити про ринково- неринковий статус держави Україна. Можна сказати, мабуть, що це вбивчої сили аргумент. Принаймні саме він (у формі статусу України як держави з неринковою економікою) зіграв першу скрипку в антиукраїнському розслідуванні комісії ЄС проти трьох виробників безшовних труб з України.

Водночас у тих країнах Азії та Латинської Америки, де під час розслідувань було визнано ринковий статус України, органи антидемпінгового розслідування щодо наших співвітчизників- експортерів або визнали, що ніякого демпінгу не було і збитків їхнім національним виробникам аналогічної продукції не заподіяно, або демпінгову маржу для українських товарів установлювали, як то кажуть, по-божому — до 10%. І заодно кожен український експортер «одержував відповідно до власних заслуг», а не «оптом».

Біда в тому, що коли на державу, проти представників якої порушується антидемпінгова процедура, «вішають» ярлик — «неринкова», мало того, що на їхній товар установлюють непомірну демпінгову маржу, їх, до того ж, «розглядають гуртом», незалежно від умов та особливостей діяльності кожного експортера. І всі як один змушені потім сплачувати непомірні мита, що часто змушує їх залишити ринок цієї країни.

Українські підприємства без надмірної монопольної опіки рідної держави спромоглися вийти на закордонні ринки в 1994—1995 роках. І Україна в особі зокрема колишнього МЗЕЗТоргу доклала максимум зусиль, аби домогтися від ЄС під час антидемпінгових розслідувань визнання статусу держави з ринковою економікою. Але тільки починаючи з 12 жовтня 2000 року українські підприємства дістали можливість (чи, коли хочете, шанс) бути визнаними «ринковими» при антидемпінгових розслідуваннях у ЄС.

Чи варто було так довго боротися й витрачати стільки сил заради лише визнання ринкового статусу? Як відповідь можу запропонувати дуже промовисті приклади — з «антидемпінгової» історії металургійного комбінату ім. Ілліча. Коли під час антидемпінгового розслідування в Тайвані адвокати МК ім. Ілліча домоглися визнання ринкового статусу цього підприємства, демпінгову маржу для його продукції на ринку цієї країни було встановлено на рівні 4,5%.

А ось у США домогтися визнання цього статусу в ході антидемпінгового розслідування проти того ж МК ім. Ілліча не вдалося, і як наслідок на продукцію цього комбінату встановили 155% демпінгової маржі...

На жаль, зазначають фахівці з антидемпінгових розслідувань, наявність можливості не означає, що відразу ж українських експортерів автоматично визнають «ринковими». Керуючий партнер юридичної фірми «Магістр & Партнери» Олег Рябоконь (який уже має солідний досвід захисту інтересів українських експортерів в антидемпінгових розслідуваннях) каже, що «лише ті українські підприємства, які зможуть довести, що їхні виробництво та продаж здійснюються на ринкових засадах, будуть визнані ринковими».

Відповідно до вимог постанови ЄС №384/96 від 22 грудня 1995 року (стаття 2(7) (с)), статус ринкових українські підприємства одержать тільки тоді, коли доведуть, що «рішення підприємств щодо цін, витрат виробництва й матеріалів, у тому числі, приміром, сировини, вартості технологій і праці, обсягів виробництва, продажу та інвестицій ухвалюються на ринкових засадах, які відбивають чинники попиту і пропозиції, і без істотного втручання у ці процеси з боку держави, а також витрати на головні матеріали в основному формуються на основі ринкових цін;

підприємства мають єдину чітку систему бухгалтерського обліку, яка проходить незалежну аудиторську перевірку відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку й застосовують таку систему для всіх цілей;

собівартість продукції та фінансової ситуації підприємств не піддається перекручуванню як наслідок практики, властивої колишній неринковій системі, зокрема амортизація основних коштів, інші списання, бартерна та «взаємозалікова» торгівля;

до підприємств можуть бути застосовані закони про банкрутство та власність, які гарантують юридичну ясність і стабільність діяльності підприємств;

обмінний курс встановлюється на основі ринкового курсу».

Антидемпінгова корозія?

Не встигли українські експортери, зокрема виробники сталевих труб, відсапатися після (або в ході) «антидемпінгових» розслідувань у Європі, США й на Азійському континенті, аналогічний процес ініціювали найближчі сусіди — росіяни.

На тлі загострення (і так складних) українсько-російських економічних (і політичних) відносин вважаю доречним закликати читачів (а тим паче — безпосередніх учасників процесу, про який піде мова нижче) керуватися логікою законів економічних відносин, а не йти на повідку в політичних спекулянтів, тим паче не піддаватися емоціям різного штибу. А також вибачити авторові за, можливо, надмірне перевантаження цього тексту специфічною термінологією. Даруйте, але ця тема вимагає по змозі, як то кажуть, іти за текстом документів. Навіть у популярному виданні.

Втім, у фахівців із проблем зовнішньоекономічних також прошу поблажки, але вже з приводу термінологічного спрощення. Річ у тому, що те, що журналісти узагальнено називають «антидемпінговими процесами», фахівці поділяють на три основні категорії: розслідування щодо демпінгу; розслідування, які стосуються субсидування та спеціальні розслідування щодо збільшення частки імпорту тієї чи іншої продукції на ринку конкретно взятої держави.

Далі йтиметься саме про спеціальне розслідування.

Не будемо вдаватися в подробиці процесу експорту труб і в деталі того, чому в 1994—1995 роках у Росію з України стабільно постачалося щороку від 750 до 822 тис. тонн труб різного діаметра. У росіян був попит — українські виробники мали що запропонувати. Одне слово, — ринок, бізнес.

І все б нічого, та от 17 березня нинішнього року Міністерство економічного розвитку й торгівлі Російської Федерації (утім, тоді й до серпня 2000 року воно називалося Міністерством торгівлі РФ) розпочало спеціальне («антидемпінгове») розслідування щодо імпорту в РФ труб із чорного металу на основі рішення комісії уряду РФ про захисні заходи в зовнішній торгівлі й митно- тарифній політиці.

Рішення цієї комісії було ухвалено за результатами розгляду заяви Фонду розвитку трубної промисловості РФ. Цей фонд виступав тут від імені семи російських виробників труб із чорного металу:

ВАТ «Таганрозький металургійний завод»,

ВАТ «Челябінський трубопрокатний завод»,

ВАТ «Північний трубний завод»,

ВАТ «ВО «Волзький трубний завод»,

ВАТ «Альметьєвський трубний завод»,

АТ «Сінарський трубний завод»,

ВАТ «Виксунський металургійний комбінат».

Частка російських виробників труб, разом з вищезгаданими, 2000 року на ринку РФ подана в таблиці 1.

Предметом розпочатого в Росії в березні «антидемпінгового» розгляду, а точніше — товаром, що є об’єктом розслідування, російське Міністерство економічного розвитку й торгівлі назвало «труби з чорних металів, увезені на митну територію РФ... », класифіковані трьома кодами ТН ЗЕД Росії (7304, 7305, 7306).

(Прошу звернути увагу, що в процитованій фразі коди товарів указано чотиризначними цифрами... )

Іншими словами, у «чорнотрубному демпінгу» росіяни запідозрили всіх постачальників до РФ труб із чорного металу (вказаної номенклатури), зокрема чотирьох українських виробників цієї продукції: ВАТ «Дніпропетровський трубний завод», ВАТ «Нижньодніпровський трубопрокатний завод», ВАТ «Нікопольський південнотрубний», ВАТ «Новомосковський трубний завод».

Українські виробники сталевих труб, експортованих в РФ, не стали чекати «публічного шмагання» й поцікавилися: у чому, власне, росіяни підозрюють постачальників «чорних» труб на російський ринок?

Що відповіли українцям північні сусіди — читайте в наступному розділі.

Протекціоністські підозри росіян

Отже, росіяни проаналізували стан свого ринку сталевих труб, виготовлених із чорних металів, за період 1992 рік — травень 2000 року (прошу запам’ятати ці дати). І дійшли висновку, що частка присутності на російському ринку цієї продукції імпортного виробництва (зокрема виготовленої в Україні) постійно збільшується. Про це Міністерство економічного розвитку й торгівлі Росії повідомило Міністерство економіки України 14 вересня нинішнього року.

На думку росіян, це вже заподіяло шкоди й ущемило інтереси російських виробників аналогічної продукції. Значні «винуватці» цього, на думку росіян, — українські виробники труб із чорного металу.

Однак ось що характерно. Розпочавши спеціальне «антидемпінгове» розслідування, росіяни буквально відразу проігнорували вимоги свого ж, російського, «антидемпінгового» законодавства.

Тим часом ст. 18 закону Російської Федерації «Про заходи із захисту економічних інтересів РФ при здійсненні зовнішньої торгівлі товарами» (ухвалений 14 квітня 1998 року) чітко визначає, що «заява про проведення розслідувань, які належать до всіх заходів захисту економічних інтересів РФ при здійсненні зовнішньої торгівлі товарами, повинна містити:

дані про заявника, про обсяг і вартість виробництва галуззю російської економіки аналогічного чи безпосередньо конкуруючого товару за три попередніх роки, щодо яких є необхідні статистичні дані…;

дані про зміни обсягу ввезення на митну територію РФ товару, котрий є об’єктом розслідування, за три попередніх роки, щодо яких є необхідні статистичні дані;

докази негативного впливу такого ввезення на галузь російської економіки».

Отож, коли вже російські «трубники» незадоволені присутністю української аналогічної продукції на їхньому ринку і просять провести спеціальне розслідування, то логічно було б очікувати, що Міністерство економічного розвитку й торгівлі РФ, принаймні, мало почати з чіткого визначення періоду розслідування, яким, йдучи за логікою російського законодавства, мав бути період 1997— 1999 років.

Вже сам той факт, що за період спеціального розслідування взято інший і набагато більший проміжок часу, свідчить про те, що відбувається проста маніпуляція різними періодами, в результаті якої не є можливим вірогідно визначити причинно-наслідковий зв’язок між динамікою імпорту труб до РФ і тенденціями розвитку самої трубовиробничої галузі цієї держави. А якщо так, то на якій підставі росіяни висувають претензії до постачальників імпортних труб на свій ринок?

Якщо проаналізувати дані діаграми 1 (в якій подано обсяг виробництва російських сталевих труб), то неважко помітити, що різке зниження виробництва простежувалося 1993 року і на початку 1994-го. Потім, вже в 1994—1997 роках, російське виробництво сталевих труб стабілізувалося. А 1998 року і цю галузь російської економіки спіткала загальноекономічна криза. Але частка імпорту на ринку від цього не набагато зросла. Принаймні навряд чи тільки цей чинник можна вважати таким, що катастрофічно вплинув на стан російського виробництва труб узагалі. Навіть неекономістам зрозуміло, що в кожен із названих періодів зниження внутрішньоросійського виробництва причиною були різні обставини й чинники. І лише на цій підставі звинувачувати імпортерів труб на ринок РФ у загрозі російській трубній промисловості — це, щонайменше, несерйозно.

До того ж, якщо порівнювати імпорт труб на російський ринок взагалі і дані про обсяги імпорту українських труб (див. діаграму 2), то неважко помітити, що з 1997 року й донині українські «трубники» постачають росіянам своєї продукції все менше. Підкреслюю: це ті самі дані, котрими оперувало у своєму розслідуванні російське міністерство. Тільки чомусь (?!) одну й ту ж інформацію російські чиновники трактують інакше, ніж українські виробники й експортери труб. Попри очевидну логічність версії останніх.

Вище я просила читачів звернути увагу на те, що, вказуючи об’єкт розслідування (а саме — коди труб), росіяни вдалися до чотиризначних кодів. Іншими словами, це означає, що «під один гребінець» підшкребли весь сортамент, у тому числі й ті труби, що взагалі не виробляються в РФ і які вона все одно змушена імпортувати. До того ж такий підхід призводить до того, що в процесі цього розслідування росіяни порівнюють ціни на продукцію, непорівнянні за якісними й технічними характеристиками. М’яко кажучи, це просто некоректне порівняння, результат якого ні про що конкретно не свідчить у даному випадку.

Тим часом російське ж «антидемпінгове» законодавство однозначно вимагає «опису ввезеного на митну територію РФ товару з назвою дев’ятизначного коду Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності СНД…»

А передмова до цієї самої Товарної номенклатури (ТН ЗЕД) Держмитного комітету Росії (від 1 січня 1992 року, з урахуванням наступних змін) чітко визначає, навіщо потрібна така докладна класифікація:

«Правильне визначення положення товару в номенклатурі (його класифікація) має вирішальне значення для встановлення, під який із режимів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності цей товар підпадає…

Однозначне розуміння класифікаційних угруповань є не тільки перевагою ТН ЗЕД, а й необхідною умовою при визначенні ставок мит та інших платежів, визначенні режимів експорту-імпорту тих чи тих товарів, зіставленні даних по зовнішній торгівлі різних країн і проведенні економіко-статистичного аналізу».

Звідси й випливає, що якби росіяни, керуючись власними ж нормативними актами й законами, виконали вищенаведену вимогу, навряд чи вони б настільки однозначно докоряли українським «трубникам», що через збільшення постачання труб українського виробництва, мовляв, руйнується російська «трубна» індустрія (діаграми 1, 2).

Тим часом, якщо розглядати період розслідування як період 1997—1999 років, як того вимагає закон РФ, то всі дані за цей період свідчать про постійне скорочення обсягів імпорту сталевих труб з України.

1997 року обсяг імпорту стосовно внутрішньоросійського виробництва сталевих труб становив 31,2%, а 1998-го — лише 26%, 1999-го — 25,4%. Але росіяни стверджують, що «в цілому за 1999 рік відбулося збільшення імпортних поставок на 12%, в основному завдяки зростанню закупок труб великого діаметра для нафтогазопроводів у Німеччині й сплеску постачання труб з України».

Не кажучи вже про те, що визначення обсягу постачання труб словом «сплеск» мало про що говорить, то це твердження ще й прямо суперечить справжньому стану речей. Адже офіційні статистичні дані про імпорт труб з України 1999 року свідчать, що обсяг імпорту скоротився на 124 тис. тонн, порівняно з 1998 роком. Така ось арифметика...

Одне слово, якщо уважно проаналізувати всі аргументи, цифри і факти, на які посилається російське Міністерство економічного розвитку й торгівлі (намагаючись довести причинно-наслідковий зв’язок між «зростанням» імпорту і «збитками», завданими в результаті цього російським виробникам труб), можна дійти висновку, що назване міністерство РФ просто-напросто… помилилося в оцінці й вибірці статистичної інформації, а тому й дійшло нелогічного висновку.

Втім, інформацію міністерство отримало напевно від тих, хто і є заявником для ініціації описуваного спецрозслідування, до порушення якого активно доклали руку ВАТ «Газпром», а також «Тюменская нефтяная компания», «Башнефть» і деякі інші з числа російських машинобудівних заводів.

Так чи інакше, але російське міністерство дійшло висновку, що «факти, встановлені в ході розслідування, дають підставу для вжиття належних заходів у відповідності до статті 3 Угоди між урядом РФ і урядом України про вільну торгівлю від 24 липня 1993 року».

І ось що характерно: заборонних заходів росіяни мають намір вжити лише щодо українських виробників труб! Тільки на підставі вищевказаної статті міжурядового договору?! А як же решта країн, котрі постачають у Росію ті ж сталеві труби? Це ж пряме порушення — знову таки — російського законодавства, яке зазначає, що до всіх однаковою мірою має застосовуватися принцип недискримінації!!!

Цілком імовірно, що українські виробники труб — не без гріха, як і чимало інших. Але бездоказово їх карати — несерйозно і незаконно, і недостойно.

Поганий мир кращий за будь-яку війну

Ознайомившись із вищенаведеними результатами спеціального російського розслідування щодо українських виробників сталевих труб, останні, зрозуміло, не мали підстав радіти. І хоча їм є про що сперечатися стосовно аргументів російської сторони, але, як то кажуть, у чужий монастир зі своїм статутом не ходять. Якщо йдеться про присутність на російському «трубному» ринку — враховуйте вимоги росіян взагалі і їхніх національних виробників сталевих труб зокрема.

Тому чотири основних українських виробники сталевих труб, експортованих на ринок РФ, хоч і надали наприкінці серпня 2000 року росіянам власну аргументацію щодо спецрозслідування, однак запропонували їм, як то кажуть, вичерпати конфлікт мирним способом. А саме — погодилися на добровільне обмеження постачання сталевих труб з України в Росію (річний обсяг — 800 тис. тонн).

Чому названо саме таку цифру? З однієї простої причини: українські виробники труб завжди мали частку на російському ринку сталевих труб, що у співвідношенні з внутрішньоросійським виробництвом традиційно становила 20—22%. Останні роки росіян ця квота влаштовувала, і ніхто не обурювався, та й ринок був відносно стабільний. А тепер комусь знадобилося зчинити гвалт. Тому українські виробники сталевих труб і пропонують зупинитися на квоті, котру українські «трубники» мали до горезвісного російського дефолту, а саме тоді вона становила до 800 тис. тонн поставок сталевих труб з України на рік. Принаймні це — логічна пропозиція, і українці не зазіхають ні на чию частку на російському ринку сталевих труб.

Росіяни подумали... і відмовилися прийняти українське «самообмеження», продовжуючи наполягати на необхідності стягування з українського «трубного» імпорту заборонного мита в 40% (!).

Тоді українські виробники труб запропонували росіянам скоротити свій експорт труб на ринок РФ до 750 тис. тонн на рік і підтвердили свою готовність брати участь у переговорах із метою вироблення механізмів контролю за імпортним постачанням сталевих труб з України в Росію…

P.S. На час підготовки цього матеріалу до друку автор не мав у своєму розпорядженні офіційної інформації про реакцію російської сторони на останню з названих вище пропозицій українських виробників сталевих труб…

І поки росіяни думають, нагадаю ще пару деталей. Років півтора тому я запитувала в дуже інформованого в питаннях міжнародних антидемпінгових розслідувань фахівця про роль держави в таких розслідуваннях. Він зауважив, що суперечності між комерсантами завжди бажано врегулювати до втручання державних представників сторін-«суперників». Вже тому, що держапарат будь-якої країни (у силу своєї адмінприроди) затягне комерсантів у тривалу процедуру погоджень і т.д. А для бізнесу час — це гроші...

З другого боку, будь-яка цивілізована держава має захищати інтереси національних товаровиробників і, підкреслюю, споживачів товарів. Тим більше якщо її про це просять. На жаль, в описаній історії зі спецрозслідуванням щодо українських «трубників» російські держчиновники, схоже, не врахували інтересів російських покупців, у тому числі імпортної продукції. А щодо виробників і постачальників сталевих труб з України російські закони застосовані були (?) з метою, м’яко кажучи, далекою від з’ясування істини й стабілізації ринку сталевих труб Росії. Тим самим Російська держава, замість ролі так званого квазісудового органу, незалежного арбітра (у суперечці вітчизняних виробників, імпортерів і споживачів труб), зусиллями своїх чиновників постає в ролі однозначно караючого і заборонного органу щодо імпортерів цієї продукції, зокрема з України.

Навряд чи це в інтересах росіян, і вже напевно не посприяє розвиткові цивілізованих українсько- російських торгово-економічних взаємин.