ПРО «КОНЦЕПЦІЮ ДЕРЖАВНОЇ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА ПЕРІОД ДО 2020 РОКУ»

Протиріччя між наявністю власних енергоресурсів країн та зростаючими потребами в них, вичерпність запасів паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) і зростання масштабів екологічних проблем, пов’язаних з їх видобутком (виробництвом), транспортуванням, перетворенням та споживанням, обумовлюють тенденцію загострення енергетичних питань в життєдіяльності людства, кожної окремої країни. Внаслідок цього боротьба за володіння енергоресурсами, право їх транспортування, вплив на ринок енергоносіїв стала сьогодні одним з найважливіших чинників реалізації інтересів держав світу, їх політичної поведінки, базою для політичних та економічних союзів і нарешті джерелом міжнародних конфліктів. З огляду на це, кожна держава, в тому чи іншому вигляді, має власну
сформульовану енергетичну політику.

Забезпечення сталого розвитку паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) є необхідною передумовою відродження національної економіки і особливо важливе на етапі її входження до світового економічного простору, оскільки від стану ПЕК значною мірою залежить ступінь економічної та політичної незалежності держави.

За цих умов, необхідною є розробка довгострокової Концепції державної енергетичної політики України, зорієнтованої на: подолання кризових явищ в енергетиці; підвищення рівня енергетичної безпеки України в умовах переходу до сталого розвитку; визначення базових орієнтирів для формування довгострокових завдань розвитку ПЕК.

Експерти Центру Разумкова підготували проект Концепції державної енергетичної політики України на період до 2020 року, який став предметом для обговорення на засіданні Круглого столу 23 лютого ц.р. за участі народних депутатів, представників міністерств та відомств України, посольств зарубіжних держав та енергокомпаній, галузевих фахівців та профспілок (проект Концепції повністю опубліковано в журналі «Національна безпека і оборона» (№2, 2001 р.).

Паралельно соціологічна служба УЦЕПД провела (з 22 січня по 2 лютого 2001 року) загальнонаціональне соціологічне опитування 2000 респондентів, найбільш цікаві з них ми пропонуємо увазі читачів «ДТ». Нижче висвітлюються окремі питання роботи та розвитку ПЕК України, які містить Концепція.

Потенціал
та базові тенденції ПЕК України

Головною тенденцією роботи ПЕК протягом останніх 10-ти років внаслідок впливу різних об’єктивних та суб’єктивних факторів є зменшення видобутку (виробництва) паливно-енергетичних ресурсів у всіх його галузях. Ця негативна тенденція збереглася і в 2000 р.: попри виконання більшістю галузей ПЕК річних завдань, видобуток нафти (з газовим конденсатом) і природного газу знизився, порівняно з 1999 р., на 2,9% та 0,4% відповідно; виробництво електроенергії — на 0,5%; видобуток вугілля — майже на 2%.

Більш стабільна, порівняно з іншими галузями, робота нафто- та газовидобувної галузей створює лише ілюзію їх благополуччя. Насправді ж, ефект від раніше вкладених у ці галузі інвестицій вичерпується і внаслідок вибуття старих фондів постає реальна небезпека значного падіння видобутку нафти й газу вже ближчим часом. Видобуток вуглеводнів в Україні характеризується різким погіршенням показників сировинної бази — як якісних (зростання частки важковидобувних запасів), так і кількісних (скорочення обсягів). Разом зі скороченням інвестицій та падінням ефективності вкладень у геологорозвідувальні роботи ці чинники спричиняють поступове падіння видобутку нафти й газу. В результаті, за рахунок власного видобутку потреби української економіки у вуглеводневій сировині забезпечуються лише частково: в природному газі — на 24%, в нафті — на 12%.

Протягом останніх років завантаженість потужностей українських нафтопереробних заводів сировиною постійно знижується: в 1999р. вона склала 18,6%, у 2000р. — 14%. Низькою залишається глибина переробки нафти на українських НПЗ — в середньому 63%. Для порівняння: на кращих американських НПЗ цей показник сягає 90%.

Україна є одним з найбільших транзиторів газу в світі. Через територію України на світові ринки надходить близько 90% загальних обсягів російського експорту газу. Динаміка роботи газотранспортної мережі є досить інтенсивною і загалом стабільною. Інтенсивна експлуатація газотранспортної системи призвела до того, що значна частина магістральних газопроводів, компресорного та іншого обладнання потребують реконструкції. Близько третини газопроводів експлуатуються від 23 до 48 років; майже 45% трубопроводів мають недосконале покриття, що спричиняє їх корозію. Значна частина парку встановлених на компресорних станціях газоперекачуючих агрегатів є морально та фізично застарілими.

Основу нафтотранспортної системи України складають: дві автономні системи магістральних нафтопроводів — «Дружба» та «Придніпровські магістральні нафтопроводи»; нафтопродуктопроводи та нафтові термінали. Здійснюється будівництво нафтового терміналу «Південний» та нафтопроводу «Одеса—Броди». Протягом 1991—2000 рр. обсяги транспортування нафти територією України скоротилися на третину, в т.ч. в 2000 р., порівняно з 1999 р., — на 2,2%. Загальне падіння обсягів транспортування нафти викликане зменшенням її постачання на НПЗ України. Обсяги ж транзиту зросли — майже на третину, порівняно з 1991 р., й протягом останніх чотирьох років стабілізувалися на рівні 53—56 млн. т.

Протягом 1990—1997 рр. видобуток вугілля в Україні стрімко падав і досяг найнижчої позначки в 1996 р. — 70,5 млн. т. Незначне зростання видобутку в наступні роки не справило помітного впливу на баланс зовнішньої торгівлі вугіллям: протягом 1995—1999 рр. імпорт вугілля майже в чотири рази перевищував його експорт і складав в середньому 5 млн. т щорічно. У 2000 р. вуглевидобувні підприємства України, за попередніми даними, видобули 80,3 млн. т вугілля — це на 1,4 млн. т менше, ніж у 1999 р. (за даними більшості джерел, видобуток вугілля в 1999 р. склав не 81,7 млн. т, як наводить Держкомстат України, а 81 млн. т). Головною причиною падіння видобутку є недостатнє фінансування (бюджетне фінансування капітального будівництва розпочалося лише з липня 2000 р.), внаслідок чого підготовка очисних забоїв здійснювалася несвоєчасно. Оскільки рівень введення виробничих потужностей є недостатнім, можна прогнозувати подальше падіння видобутку вугілля.

Основу електроенергетики становить об’єднана енергетична система (ОЕС) країни, що централізовано забезпечує електроенергією внутрішніх споживачів, а також здійснює її експорт та імпорт. Протягом 1990—2000 рр. виробництво електроенергії скоротилося на 42,8%. За даними 2000 р., найбільша частка електроенергії виробляється на теплових електростанціях — 48%, на АЕС — 45,3%, на гідроелектростанціях — 6,7%.

Понад 95% енергоблоків ТЕС вже відпрацювали свій розрахунковий ресурс (100 тис. годин), причому більше половини з них знаходяться в експлуатації понад 200 тис. годин.

В Україні діють чотири АЕС, на яких працюють 13 енергоблоків, більшість з них з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в експлуатації близько 15 років (проектний термін роботи — 30 років). Гострою проблемою є низький рівень безпеки атомної енергетики. Недостатнє фінансування, наближення термінів припинення експлуатації АЕС, відсутність Національної програми розвитку ядерної енергетики роблять подальший розвиток галузі невизначеним.

Основу гідроенергетики складають вісім крупних гідравлічних станцій: сім — Дніпровського каскаду та Дністровська ГЕС-1. Обладнання ГЕС і споруди гідровузлів внаслідок тривалої експлуатації мають високий ступінь фізичного зносу та потребують реконструкції.

Загалом Україна має досить потужний потенціал ПЕК, причому окремі підгалузі (насамперед переробка нафти, виробництво електроенергії) мають надлишкові потужності, що перевищують потреби держави. Навіть у нинішніх кризових умовах досить стабільно працюють ядерна енергетика, трубопровідний транспорт нафти й газу; ознаки стабілізації відзначаються у видобутку вугілля та геологорозвідці на вуглеводні.

Водночас переважна частина обладнання та технологій ПЕК морально та фізично застаріли. Вкрай недостатніми є інвестиції в енергетичну галузь, що (в поєднанні з кризою неплатежів) унеможливлює її стійку роботу та розвиток.

В результаті протягом 1990—2000 рр. в ПЕК України (електроенергетиці, вугільній промисловості та нафтогазовому комплексі) відзначається стійка тенденція до падіння базових показників. ПЕК не задовольняє потреб України в паливі та енергії. Протягом наступних 20 років економіка України залишатиметься енергодефіцитною, що зумовить щорічну потребу в імпорті паливно-енергетичних ресурсів в обсягах 110–140 млн. т умовного палива.

Ключові проблеми діяльності ПЕК

Становище, що склалося в українському ПЕК протягом останніх п’яти-шести років, можна розцінювати як серйозну загрозу національній безпеці України. За наявності потужних галузей ПЕК, в країні обмежується енергопостачання, внаслідок чого не працюють сотні підприємств, частково зупиняє роботу транспорт. А головне — мільйони українських громадян не мають елементарних умов для життя: систематично переривається постачання електроенергії та газу, погано опалюється житло.

Поглиблення негативних процесів у ПЕК обумовлене, головним чином, створенням наступних вузлів напруженості.

· Неплатежі за спожиті паливно-енергетичні ресурси та стрімке погіршення фінансового стану підприємств ПЕК. Головні причини — криза неплатежів внаслідок продовження практики безоплатного споживання паливно-енергетичних ресурсів, фіскальний характер податкової системи, низька ефективність виробництва та неконкурентоспроможність продукції більшості підприємств. Станом на 1 січня 2000 р., заборгованість усіх категорій споживачів лише за електроенергію склала 6,75 млрд. грн., що на 1,23 млрд. грн. більше, ніж роком раніше.

· Зростаючий розрив між обсягом наявних грошово-кредитних ресурсів та потребами виробництва в ПЕК. Розбалансована фінансова система держави зробила галузі ПЕК найбільшими кредиторами та донорами народного господарства — відбувається фактично «безвідсоткове кредитування» підприємствами ПЕК окремих галузей економіки, неконкурентоспроможних підприємств та частково — населення. Загострення фінансової кризи зумовлює неплатежі за паливо та енергію, а також поширення бартерних розрахунків: попри збільшення протягом 2000 р. грошової оплати електроенергії, частка бартерних операцій в ПЕК перевищувала середній показник у промисловості (17,7%) і становила в електроенергетиці — 20,1%, у паливній промисловості — 26,2%.

· Надмірна енергоємність економіки. Головні причини — енергоємна структура промислового виробництва, технологічна відсталість енергоємних галузей промисловості та наднормативні втрати на всіх стадіях виробництва, безгосподарність, існування тіньової економіки, прямі крадіжки. В результаті, протягом 1990—2000 рр. енергоємність ВВП в Україні постійно зростала і в кілька разів перевищує показники розвинутих держав.

· Недосконале законодавство. Правове поле в сфері ПЕК є недосконалим, фрагментарним, а відтак — недостатнім для ефективного регулювання ринкових відносин, що складаються в галузі. Через це держава вже частково втратила важелі регулювання, наприклад, на оптовому ринку електроенергії після приватизації ряду обленерго в 2000 р. — це спричинило, зокрема, різке падіння збору коштів за спожиту електроенергію. Дотепер не прийнято базового закону для нафтогазового комплексу; не працює Закон України «Про угоди про розподіл продукції». Незахищеними є права споживачів енергоносіїв — навіть тих, хто регулярно сплачує їх вартість, оскільки споживачі не мають дієвих важелів впливу на постачальників, які не виконують умов договорів.

· Реальна загроза розвалу об’єднаної енергетичної системи України (системної електроенергетичної аварії) — внаслідок дефіциту генерації електроенергії через брак палива, роботи з низькими рівнями частоти (49,1—49,3 Гц) та невиконання обленерго завдань щодо обмеження потужності споживачів. Це є наслідком критичного стану електроенергетики країни і зумовлено недостатнім рівнем потужностей ГЕС, що значно ускладнює забезпечення пікових і напівпікових навантажень енергосистеми; складністю регулювання потужностей внаслідок того, що основне навантаження Об’єднаної енергетичної системи України покривається АЕС та вугільними енергоблоками ТЕС, які мають дуже обмежені регулюючі можливості; необгрунтованою відміною планових профілактичних ремонтів АЕС; невиконанням у повному обсязі робіт з підвищення безпеки роботи АЕС, що вкрай негативно впливає на надійність та безпеку їх експлуатації; економічно недоцільним використанням потужних ТЕС у маневровому режимі, що призводить до прискореного фізичного спрацювання обладнання та підвищення витрат палива; понаднормативною експлуатацією ГЕС, що призводить до спрацювання обладнання та водних запасів понад екологічні стандарти.

· Прогресуюче відставання розвитку сировинної бази видобувних галузей ПЕК, насамперед, газової та нафтової. Протягом 1990—1999 рр. обсяги глибокого буріння зменшилися в 46 разів, сейсморозвідки — в 15 разів; приріст розвіданих запасів не компенсує навіть їх поточний видобуток.

· Значна заборгованість за імпортовані енергоносії. Станом на листопад 2000 р., борг України лише за спожитий протягом 1998—2000 рр. російський газ склав $1,362 млрд.

· Жорстке адміністрування уряду в ПЕК. Продовжується практика «ручного» управління грошовими потоками, про що свідчать систематична зміна алгоритму розподілу коштів на оптовому ринку електроенергії за вказівками уряду, внаслідок періодичного проголошення режиму надзвичайної ситуації на цьому ринку.

· Критична залежність вітчизняного ПЕК від постачання енергоносіїв з однієї країни — Росії (близько 60% імпорту в 2000 р.), що створює загрозу монопольного диктату цін на енергоносії та умов їх постачання з боку РФ.

· Хронічний дефіцит інвестицій в усіх галузях ПЕК. Обсяг інвестицій у базові галузі ПЕК у 1999 р. скоротився в два-три рази, порівняно з 1990 р., — це не дозволяє компенсувати вибуття виробничих потужностей.

· Зношеність основних виробничих фондів. За експертними оцінками, по всіх галузях ПЕК вона складає близько 60% і вже набула загрозливого характеру.

· Невиконання Україною зобов’язань перед зарубіжними партнерами. Наприклад, внаслідок невиконання Україною власних зобов’язань щодо фінансування окремих спільних проектів в електроенергетиці (за участю Світового банку, ЄБРР та комерційних банків Німеччини) їх реалізація була призупинена. Усталеного характеру набула також практика несвоєчасної оплати спожитих імпортованих енергоносіїв та несанкціонованого перебирання транзитного російського газу; це ставить під сумнів надійність України як торговельного партнера.

· Поглиблення науково-технічного відставання всіх галузей ПЕК від світового рівня. В 1998—1999 рр. (вперше в історії української енергетики) Міністерство енергетики України не планувало проведення науково-технічних та дослідно-конструкторських робіт. Гострою проблемою є відсутність інфраструктури наукової, інженерно-технічної підтримки та супроводу експлуатації складного обладнання галузей ПЕК.

· Низький рівень екологічної безпеки підприємств ПЕК. За експертними оцінками, в 1999 р. на ПЕК припадало близько 45% викидів шкідливих речовин в атмосферу та майже 25% скидів забруднених стічних вод у поверхневі водні об’єкти, понад 26% твердих відходів і близько 65% загального обсягу парникових газів. Недостатнім є рівень безпеки використання ядерної енергії при експлуатації АЕС.

· Значне відставання темпів приватизації в ПЕК, порівняно з іншими галузями економіки. Частка приватизованих підприємств складає: в паливній промисловості — 27,6%, в електроенергетиці — 16,2%, проти 55,5% у промисловості. Процес приватизації в ПЕК супроводжується прихованим розподілом колишньої державної власності (прикладом може слугувати офшорна приватизація обленерго за заниженими цінами).

· Низький рівень соціальної захищеності та охорони праці на підприємствах ПЕК. Заборгованість по зарплаті працівникам ПЕК, за попередніми даними, склала: в електроенергетичній галузі — 120 млн. грн. (станом на 1 грудня 2000 р.); у вугільній промисловості — майже 1,9 млрд. грн.; нафтогазовій промисловості — близько 48 млн. грн. (станом на 1 січня 2001р.). Лише у вугільній промисловості в 1999 р. зареєстровано 24561 випадок загального та 289 випадків смертельного травматизму — це один з найвищих рівнів травматизму в світі.

· Нереалістичність політики середньострокового планування та прогнозування в ПЕК. Переважна більшість показників затверджених загальнодержавних програм не досягнута; жодна галузева та загальнодержавна енергетична програма не виконується в повному обсязі. Отже в країні фактично відсутня системна державна енергетична політика.

· Низький рівень готовності галузей та підприємств ПЕК до адаптації норм і стандартів Європейського союзу. Навіть серед фахівців відсутнє розуміння суті реформ, які мають здійснити країни-претенденти на вступ до ЄС. Поки що ця обставина не стримує роботу та розвиток ПЕК України, але може стати на заваді виконання вимог ЄС в майбутньому.

Окремими важливими питаннями, що потребують невідкладного вирішення, є: недосконалість цінової, податкової та тарифної політики держави в енергетичній сфері, що не дозволяє забезпечувати реальне самофінансування галузей ПЕК; несформованість конкурентного енергетичного ринку та відповідної ринкової інфраструктури, непрозорість господарської діяльності природних монополій, що стримує розвиток конкуренції. Вирішення проблемних питань функціонування та розвитку ПЕК стримує надмірна політизація енергетичної сфери, а також боротьба впливових політичних сил, фінансово-промислових структур і кримінальних угруповань за контроль над цією стратегічно важливою сферою та багатомільярдними грошовими потоками в ПЕК.

Кількість невирішених проблем у ПЕК наближається до критичної маси і створює реальну загрозу енергетичній, а відтак — і національній безпеці України. Неспроможність ПЕК задовольнити потреби економіки та населення України в паливі та енергії, накопичення величезних боргів за спожиті енергоносії, подальше нагромадження невирішених проблем в енергетичній сфері можуть підірвати основи економічної безпеки і спричинити соціальну дестабілізацію в Україні.

Однак, незважаючи на складність ситуації, Україна має можливості для забезпечення власної енергетичної безпеки та виводу енергетики з кризового стану. Для стабілізації ситуації необхідні системні та скоординовані дії усіх гілок влади в рамках виваженої державної енергетичної політики.

Засади державної енергетичної політики України

Довгострокова державна енергетична політика України, створюючи умови для ефективної взаємодії між гілками влади, підприємствами різних форм власності, виходить з наступних засад.

Створення лібералізованих конкурентних ринків енергоносіїв сприятиме підвищенню ефективності функціонування підприємств ПЕК. Передбачається: формування конкурентного середовища в сфері виробництва та споживання енергоносіїв; створення повноцінних суб’єктів ринку; лібералізація ціноутворення на ринках енергоносіїв; розвиток ринкової інфраструктури; обмеження директивного втручання держави в роботу підприємств енергетики («ручного» управління); використання переважно ринкових важелів регулювання ПЕК.

Глибокі структурні зміни у виробництві та споживанні енергоносіїв зорієнтовані на: підвищення конкурентоспроможності підприємств ПЕК; наближення структури паливно-енергетичного балансу України до наявної ресурсної бази енергоносіїв. Планується нарощування потужностей рентабельних підприємств вугільної галузі, закриття безперспективних шахт і розрізів. Зменшення частки дефіцитного природного газу в паливно-енергетичному балансі країни буде досягнуто шляхом: нарощування обсягів видобутку вугілля, підвищення його якості; введення в дію нових енергоблоків АЕС; залучення нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії.

Збільшення видобутку (виробництва) власних енергоносіїв сприятиме зниженню рівня залежності вітчизняної економіки від імпортних поставок. Планується збільшення власного видобутку вугілля, природного газу та нафти (шляхом нарощування обсягів геологорозвідувальних робіт, більш повного освоєння родовищ вуглеводнів, залучення до пошуку та видобутку корисних копалин іноземних компаній — на основі угод про розподіл продукції); підвищення глибини переробки нафти (шляхом модернізації НПЗ); використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії.

Максимальне залучення потенціалу енергозбереження сприятиме зниженню питомих витрат енергоносіїв в усіх сферах життєдіяльності, наближенню показників енергоємності ВВП країни до рівня розвинутих держав. Передбачається створення і широке впровадження високоефективних технологій та обладнання для виробництва, транспортування, розподілу та використання енергоносіїв, у т.ч. масове впровадження лічильників споживання (газу, води) та засобів регулювання (теплової енергії) в комунально-побутовій сфері.

Підвищення рівня безпеки, стійкості та живучості енергетичних об’єктів сприятиме: налагодженню безперервного постачання енергоносіїв для потреб народного господарства та населення; зменшенню ймовірності виникнення та ефективній локалізації аварій на випадок надзвичайних ситуацій природного або техногенного характеру; зменшенню негативного впливу ПЕК на довкілля. Передбачається: перебудова структури генеруючих потужностей для забезпечення необхідної їх маневреності, стабільної частоти електричного струму; підвищення безпеки та надійності роботи АЕС; підвищення стійкості та живучості виробничих і транспортних об’єктів енергетики (насамперед, гідроспоруд, нафтогазопроводів, нафтових терміналів, магістральних електромереж), забезпечення їх надійної охорони.

Залучення в розвиток ПЕК зовнішніх інвестицій є необхідною передумовою виведення вітчизняного ПЕК на якісно новий рівень. Залучення в енергетику стратегічних іноземних інвесторів — це не лише критично важливе джерело фінансових ресурсів, але й високий рівень менеджменту, маркетингових технологій, вміння працювати за прозорими схемами в рамках чинного законодавства, що сприяло б прискореній «детінізації» енергетики України. Передбачається: широка приватизація енергетичних підприємств за участю іноземних інвесторів; створення сприятливого інвестиційного клімату (в т.ч. прозорі процедури приватизації, протидія корупції чиновників, обмеження їх адміністративного втручання в діяльність спільних підприємств); визначення пріоритетів використання інвестицій (відповідно до визначених напрямів структурних змін і підвищення експортного потенціалу ПЕК).

Нарощування експортного потенціалу ПЕК сприятиме збільшенню обсягів: транзиту енергоносіїв (природного газу, нафти, нафтопродуктів) через територію України; експорту вугілля, електроенергії, енергетичного обладнання; надання послуг щодо розвідки, розробки та експлуатації родовищ, будівництва енергетичних об’єктів у зарубіжних державах. Передбачаються: гнучка тарифна політика в сфері транспортування енергоносіїв; залучення російських і західних компаній до спільної експлуатації газотранспортної системи України; приватизація НПЗ за участю іноземних компаній-постачальників нафти; активне використання інформаційних, організаційних, дипломатичних, політичних та інших важелів державної підтримки участі підприємств і науково-дослідних установ України в реалізації міжнародних енергетичних і науково-технічних проектів.

(Наступні дві засади державної енергетичної політики України подано у розгорнутому вигляді).

Диверсифікація зовнішніх джерел постачання енергоносіїв в Україну

Диверсифікація зовнішніх джерел постачання енергоносіїв сприятиме зниженню критичного рівня залежності України від імпортних поставок природного газу, нафти та ядерного палива з однієї держави. Це підвищить надійність постачання енергоносіїв, дасть можливість у перспективі отримувати енергоносії за нижчими цінами, створить передумови для рівноправної співпраці з Росією і загалом — підвищить рівень енергетичної безпеки України.

Суть проблеми. Україна імпортує 53% енергоносіїв; за міжнародними критеріями, такий рівень залежності не вважається надмірним. Але проблема полягає в тому, що Україна отримує основні обсяги енергоносіїв (близько 60% імпорту) з однієї країни — Росії (або безпосередньо, або через її територію). За цих умов, залежність енергетики, і економіки України в цілому, від імпортних поставок енергоносіїв є критичною.

Можливі наслідки. Вважається, що постачання енергоносіїв по імпорту є надійним, якщо воно здійснюється щонайменше з трьох джерел, інакше можливі наступні негативні наслідки:

· монопольне підвищення цін на енергоносії або введення обмежень на їх постачання в разі погіршення міждержавних стосунків з державою-експортером;

· критична залежність від держави-експортера, що ускладнює розвиток рівноправних двосторонніх відносин;

· зменшення обсягів поставок енергоносіїв внаслідок падіння їх видобутку (що вже відбувається в Росії);

· тривалі перебої в постачанні енергоносіїв на випадок крупних аварій на магістральних нафтогазопроводах (наприклад, внаслідок надзвичайних ситуацій природного або техногенного характеру, диверсій, старіння трубопровідних мереж тощо).

Наведені чинники не є особливою ознакою відносин між Україною і РФ — вони матимуть місце в стосунках з будь-якою іншою державою-експортером. Тому зниження нинішнього (критичного) рівня залежності України від поставок енергоресурсів з однієї держави є стратегічно важливим завданням.

Переваги. Реалізація диверсифікаційних проектів надасть Україні такі переваги: підвищить надійність постачання енергоресурсів; дасть можливість отримувати енергоносії за нижчими цінами за рахунок створення конкуренції між постачальниками; створить передумови для рівноправної співпраці з Росією; підвищить рівень енергетичної безпеки України.

Обмеження. Реалізацію диверсифікаційних проектів стримують наступні чинники. По-перше, їх вартість є дуже високою — будівництво нафтогазопроводів, створення власного ядерно-паливного циклу, або його елементів, коштує сотні мільйонів — мільярди доларів. По-друге, з огляду на кризовий стан економіки України та несприятливий інвестиційний клімат (і відповідно — високі ризики для інвесторів), створити альтернативні джерела постачання всіх видів енергоресурсів і в повному обсязі до 2020 р. практично неможливо. По-третє, на початковому етапі освоєння альтернативних джерел нові поставки енергоносіїв можуть бути дорожчими, ніж поточні (з Росії). По-четверте, реалізація диверсифікаційних проектів може певним чином ускладнити відносини України з РФ (навіть на довгострокову перспективу відмова від постачання енергоносіїв з Росії є неможливою, а тим більше — економічно недоцільною).

Природний газ. Росія володіє найбільшими в світі запасами природного газу, межує з Україною (витрати на транспортування — мінімальні) і вже зв’язана з нашою державою потужною мережею транзитних газопроводів. З наведених причин на період до 2020р. РФ залишиться для України головним постачальником природного газу. Водночас Україна має вигідне географічне розташування і може розширити коло постачальників газу — за рахунок Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, а також Норвегії, Ірану та Азербайджану.

На першому етапі реалізації диверсифікаційних проектів Україні доцільно вирішити питання щодо імпорту газу з Туркменістану (вже реалізовано), Узбекистану та Казахстану. Хоча поставки газу з цих держав можуть здійснюватися лише російськими газопроводами, проблема залучення альтернативних джерел буде вирішена хоча б частково. Для початку, необхідно задовольнити мінімальну вимогу — надходження газу з одного джерела не повинно перевищувати 51% його імпортних поставок.

На перспективу: необхідно розвивати маршрути постачання газу, що не проходили б через територію Росії. Це дало б Україні можливість досягти не часткової, а повної диверсифікації. Надалі залучення нових джерел постачання газу (понад три, мінімально необхідні) буде визначатися виключно економічною доцільністю.

Реалізація диверсифікаційних проектів можлива лише за умови отримання крупних західних кредитів і створення міжнародних консорціумів. Постачання зрідженого природного газу додатково потребує створення Чорноморського ринку зрідженого газу, а також залучення провідних нафтогазових ТНК до будівництва прийомного терміналу та установки регазифікації зрідженого газу.

Нафта. Будівництво нових транзитних нафтопроводів через територію України сприятиме завантаженню вітчизняних НПЗ і зниженню ціни сирої нафти на внутрішньому ринку. Географічне розташування України теоретично дозволяє задіяти різні джерела поставки нафти: Росія, Казахстан, Азербайджан, країни Близького та Середнього Сходу та ін.

Проблема диверсифікації джерел постачання нафти в Україну має вирішуватися з урахуванням економічних чинників — вирішити її на основі лише політичних домовленостей неможливо. Економічну доцільність постачання нафти визначають транспортні видатки та глибина переробки нафти на НПЗ. Враховуючи ці чинники, а також міжнародні вимоги до контрактів на купівлю нафти, постачання нафти з Близького Сходу та інших країн, експортні маршрути яких не охоплюють Україну, в середньостроковій перспективі неможливе.

Розташування України на шляху експорту каспійської нафти в Європу створює передумови для будівництва, додатково до існуючих джерел (Росія, Казахстан), нового — і фактично єдиного альтернативного транзитного нафтопроводу. Запропонований Україною маршрут постачання нафти до країн Центральної Європи, обминаючи протоку Босфор, з використанням системи «Одеса—Броди» і далі — до порту Гданськ (Польща), має певні переваги, порівняно з маршрутом «Баку—Джейхан». Головна з них — це низькі транзитні тарифи.

Введення в дію системи «Одеса—Броди» вирішує питання як диверсифікації транзитних маршрутів, так і диверсифікації поставок нафти на українські НПЗ. Однак сьогодні є підстави прогнозувати значну затримку з реалізацією цього проекту внаслідок: відсутності підписаних угод щодо використання системи «Одеса—Броди»; відсутності достатніх обсягів нафти (насамперед в Азербайджані) для завантаження цього маршруту; падіння світових цін на нафту; наявності інших конкурентних маршрутів (через Туреччину, Іран, інші країни).

Реалізація цього проекту потребує термінового проведення переговорів з метою підписання договорів і міждержавних угод щодо його реалізації з провідними транснаціональними корпораціями та країнами: які постачають нафту до Чорного моря (включаючи Росію); на території яких будуть збудовані з’єднувальні нафтопроводи та буде підключено український нафтопровід; які будуть потенційними покупцями нафти (з визначенням обсягів нафти, транзитних тарифів).

Після підписання відповідних договорів та угод необхідно завершити будівництво системи «Одеса—Броди», зокрема нафтовий термінал «Південний», і створити танкерний флот, відповідний масштабам реалізації проекту.

Ядерне паливо. Постачання ядерного палива на українські АЕС, а також зберігання та переробка відпрацьованого палива на 100% здійснюються Росією. Вичерпання компенсаційних поставок ядерного палива з Росії (в обмін на вивезену з України ядерну зброю) та майже повне використання нормативних незнижувальних запасів палива створюють загрозу енергетичній безпеці України. Це може значно посилити економічний диктат з боку Росії як монопольного постачальника ядерного палива.

Значний внесок АЕС у загальне виробництво електроенергії, а також необхідність забезпечення енергетичної безпеки свідчать про доцільність створення в Україні власного ядерно-паливного циклу. Однак з огляду на відсутність Національної програми розвитку ядерної енергетики, яка б визначала її реальні перспективи на наступні 40 років, а також висока вартість створення ядерно-паливного циклу, побудова повного такого циклу є економічно ризикованою. Тому на період до 2020 р. доцільно орієнтуватися на створення лише окремих його елементів.

Після реалізації спільного проекту з компанією Westinghouse (на основі міжурядових угод між Україною та США стосовно мирного використання ядерної енергії та кваліфікації ядерного палива для українських АЕС) Україна зможе використовувати ядерне паливо інших країн. Це сприятиме диверсифікації джерел його постачання на вітчизняні АЕС.

Наближення параметрів ПЕК України до норм і стандартів ЄС

Наближення параметрів ПЕК до норм і стандартів ЄС сприятиме: реалізації експортного потенціалу електроенергетичної та нафтогазової галузей України, дотриманню більш високих екологічних вимог до підприємств ПЕК; інтеграції вітчизняної енергетики до енергетичного сектору Європейського союзу.

Членство в ЄС проголошене стратегічною метою зовнішньої політики України. Досягнення цієї мети, крім іншого, потребує наближення до регламентованих Європейським союзом правових, організаційних і технічних вимог до ПЕК та суміжних сфер. Прогрес у проведенні реформ в енергетичному секторі є важливою складовою адаптації Україною правових і нормативних стандартів ЄС — Acquis communautaire.

Адаптація законодавства України в сфері енергетики до норм і стандартів ЄС спрямована на: обмеження адміністративного втручання держави в діяльність ПЕК; лібералізацію ринків енергоносіїв; створення сприятливого інвестиційного клімату для залучення в розвиток ПЕК іноземного капіталу; підвищення енергетичної ефективності економіки, використання потенціалу енергозбереження; підвищення рівня безпеки АЕС; зменшення негативного впливу ПЕК на навколишнє середовище; створення стратегічних запасів нафти тощо. На наступні 10—15 років пріоритетними сферами співробітництва України з ЄС мають стати енергетична ефективність, ядерна безпека та екологія.

Загальний порядок дій, спрямованих на інтеграцію енергетики України до енергетичного сектору Європейського союзу:

· підготовка фахівців з енергетичного права ЄС;

· визначення повного переліку директив (інших важливих документів) ЄС, що регулюють правовідносини в ПЕК та суміжних сферах; створення бази цих документів, їх структуризація за напрямами;

· переклад директив (інших важливих документів) ЄС щодо ПЕК;

· порівняльний аналіз законодавства України, норм і стандартів ЄС щодо ПЕК;

· оцінка готовності виконати вимоги ЄС в енергетичній сфері (законодавство, екологія, ринки, робота галузей, приватизація, стандарти, безпека тощо);

· визначення переліку вимог, неприйнятних для України або недосяжних на даному етапі, що потребують переговорів з ЄС для пошуку узгоджених рішень;

· розробка плану адаптації національного законодавства до норм і стандартів ЄС, з урахуванням потреб та особливостей ПЕК України;

· оцінка ресурсних потреб для впровадження в ПЕК України норм і стандартів ЄС;

· узгодження з ЄС: загального плану інтеграції енергетики України до енергетичного простору ЄС; щорічних планів заходів щодо реформування ПЕК; пріоритетів співпраці на короткострокову, середньострокову та довгострокову перспективу; термінів виконання заходів; переліку нормативно-правових актів ЄС, доцільності та порядку їх гармонізації з національним законодавством України; необхідності зняття окремих вимог ЄС або їх зміни (за якісними або кількісними параметрами, термінами впровадження), з огляду на особливості ПЕК України; обсягів фінансової допомоги Україні з боку ЄС;

· впровадження в Україні норм і стандартів ЄС щодо ПЕК.

Напрями адаптації національного законодавства та технічних нормативів до вимог ЄС щодо ПЕК:

· забезпечення прозорості цін на газ та електроенергію;

· забезпечення недискримінаційного доступу до транзиту електроенергії та природного газу;

· відкриття внутрішнього ринку електроенергії та дотримання спільних правил єдиного ринку електроенергії;

· відкриття внутрішнього ринку газу (після введення в дію директиви на 20%, через п’ять років — до 28%; через 20 років — до 33%) та дотримання спільних правил єдиного ринку газу;

· створення запасів нафти та нафтопродуктів в обсязі щонайменше
90-денного середнього внутрішнього споживання відповідно до попереднього календарного року з метою запобігання кризових явищ в економіці через можливі перерви в їх поставках;

· зменшення крупними підприємствами викидів у повітря окремих шкідливих речовин;

· підвищення якості бензинів і дизельного палива, зменшення в них вмісту шкідливих речовин;

· приєднання до багаторічних програм: технологічних заходів щодо сприяння екологічно чистому та раціональному використанню твердого палива; підвищення енергетичної ефективності; сприяння використанню відновлюваних джерел енергії;

· підготовка об’єднаної енергетичної системи України до паралельної роботи з європейською енергетичною системою UCPTE/CENTREL;

· адаптація національного екологічного законодавства до норм і стандартів ЄС.

Однією з найважливіших вимог до країн—претендентів на вступ до ЄС є високий рівень безпеки атомних електростанцій; ці питання є пріоритетними й для України.

Адаптація національного законодавства в сфері ПЕК до норм і стандартів ЄС, а тим більше — впровадження відповідних змін потребують значних ресурсів та узгоджених дій усіх гілок влади. На першому етапі необхідно впровадити практику обов’язкової попередньої експертизи проектів усіх нормативно-правових документів стосовно ПЕК на предмет їх відповідності нормам і стандартам ЄС, звичайно, — з урахуванням інтересів та особливостей ПЕК України.

Реалізація державної енергетичної політики України, відповідно до визначених засад, потребує: вдосконалення нормативно-правової бази, яка б передбачала узгоджене використання цінових, тарифних, податкових, митних та інших важелів; рішучої боротьби з корупцією в державних структурах; активної «енергетичної дипломатії».

Схвалення цього проекту як Закону України «Про Концепцію державної енергетичної політики України на період до 2020 р.» (після доопрацювання за участю державних органів) стане підгрунтям для подальшої розробки програм розвитку окремих галузей ПЕК, а також міжгалузевих цільових програм у рамках єдиної політики розвитку енергетики України на перспективу.

Володимир САПРИКІН