ПЕК БЕЗ КЕРМА І ВІТРИЛ

Попередні парламентські слухання в сфері енергетики «Енергетична політика України» проходили минулого року в середині червня, саме після того, як мене було призначено головою Запорізької облдержадміністрації. Повернувшись до активної роботи у ВР, відразу ж потрапив на чергові слухання «Енергетична стратегія України». Між цими подіями — десять місяців, і я з цікавістю слухав і аналізував виступи учасників, оцінюючи, що змінилося за такий тривалий період у діяльності законодавчої й виконавчої гілок влади в ПЕКу.

Безумовно, змінилися дійові особи, що представляють органи центральної виконавчої влади у сфері енергетики. Це й новий віце-прем’єр, повноваження якого поширюються на всю промислову політику. І новий міністр палива й енергетики, і новий голова НКРЕ. Здавалося б, уже це мало б спонукати до появи нових ідей і до зміни форми і змісту дискусій щодо розвитку енергетичного комплексу України. Насправді ж ці слухання, як і попередні, звелися до ще однієї констатації кризового стану ПЕКу й побажань «поліпшити, розширити, виділити кошти тощо» стосовно конкретних енергетичних підприємств, підгалузей і галузей ПЕКу. А питання, що повинні бути стрижнем енергетичної політики й енергетичної стратегії, практично не були порушені ні на попередніх, ні на останніх слуханнях.

Так що ж таке політика, стратегія і програма стосовно паливно-енергетичного комплексу? Політика у сфері енергетики — це визначення взаємовідносин між різноманітними соціальними групами, що так чи інакше пов’язані з ПЕКом; визначення цілей, завдань, форм і загального змісту діяльності держави у сфері енергетики. Стратегія — це система широкомасштабних рішень і напрямів діяльності, послідовна реалізація яких дасть змогу досягти основних цілей державної енергетичної політики. Інакше кажучи, політика ставить завдання, а стратегія забезпечує їхнє виконання. Щодо галузевих програм у сфері енергетики, то вони повинні бути конкретизованим і деталізованим планом реалізації енергетичної стратегії в тій або іншій галузі.

Чи потрібна сьогодні Україні енергетична політика і хто повинен бути суб’єктом її визначення?

Подивимося на закордонний досвід. Питання формування енергетичної політики є пріоритетними для багатьох країн світу. Це і США, і Німеччина, і Польща, і Росія, й Аргентина та інші. Особливо це стосується так званих «перехідних періодів розвитку», оскільки наявність продуманої держенергетичної політики дозволяє набагато швидше і з найменшими втратами перейти до стійкого економічного розвитку. Чи потрібно це Україні сьогодні? Думаю, що це було потрібно нам ще вчора.

Що стосується суб’єктів визначення енергетичної політики, то в різних країнах вони різні. Це може бути і президент, і парламент, і уряд.

На мій погляд, у нашій країні найоптимальнішим суб’єктом формування енергетичної політики є парламент, оскільки лише у випадку її законодавчого закріплення можна досягти наступності в діяльності уряду у сфері енергетики, що дотепер була надзвичайно непослідовною і політизованою. Зміна політики в сфері енергетики з приходом кожного нового уряду — недозволена розкіш для України. Щоб уникнути такої ситуації в майбутньому, необхідно законодавчо закріпити основи енергетичної політики. Проект відповідного закону вже підготовлений і «відпочиває» в парламенті понад вісім місяців. Інтерес до нього поступово згасає і переключається на розмови про енергетичну стратегію. А те, що стратегія повинна бути «породжена» або хоча б узгоджена з політикою, сьогодні практично нікого не хвилює.

На останніх парламентських слуханнях Мінпаливенерго подав проект концепції енергетичної стратегії, який, схоже, до цих слухань і був підготовлений. По ідеї, подана концепція повинна стати основою для створення енергетичної стратегії України на наступні 30 років. Чи може вона стати такою основою? Переконаний, що ні. Оскільки ця концепція, як і багато інших програм у сфері енергетики, в тому числі й Національна енергетична програма України, що потребує перегляду, обмежилася визначенням стану й основних напрямів розвитку окремих підгалузей ПЕКу.

Поза рамками цієї концепції залишилися такі найважливіші для розвитку комплексу питання, як визначення нових принципів управління галуззю при переході до ринкових відносин, реформування природних монополій і підвищення якості й рівня їхнього регулювання, створення ефективної системи управління держвласністю, визначення особливостей та етапності зміни форм власності в енергетиці, принципи й підходи впровадження конкурентного середовища, питання вдосконалювання податкової й тарифної політики, принципи організації взаємовідносин центр—регіони. Тобто, фактично, за бортом концепції залишилося все те, що ми, та й не тільки ми, а й увесь світ, називає структурними реформами.

Я розумію, що такий підхід до визначення стратегій і написання програм закладено в нас із радянських часів. Але, на жаль, не можна розраховувати, що підходи, що використовуються в плановій економіці, заснованій винятково на держвласності, працюватимуть в умовах ринку. І хоч до нормального ринку в енергетиці нам ще дуже далеко, але окремі його елементи ми вже встигли впровадити, а також передати в приватні руки цілий ряд енергетичних компаній, які, до того ж, є природними монополіями. Так що сьогодні підходи до розробки й виконання стратегій і програм, витримані в дусі планової економіки, нам не тільки не годяться, а й надзвичайно небезпечні з погляду захисту державних інтересів, інтересів населення, інтересів промисловості і ПЕКу. Не можна в нових умовах працювати за старими методами, що давно зжили себе.

Що, на мій погляд, обов’язково повинно бути подане в енергетичній політиці й енергетичній стратегії для того, щоб вони не залишилися порожніми деклараціями.

Насамперед варто чітко визначити взаємовідносини між державою, споживачами й суб’єктами ПЕКу, а також механізми реалізації поставлених завдань і джерела фінансування намічених перетворень.

Сьогодні ми абсолютно не пристосовані до роботи в умовах ринку. Управління паливно-енергетичним комплексом здійснюється головним чином за рахунок застосування адміністративних важелів. Питання формування державної енергополітики не те що слабко подані, а взагалі ігноруються в діяльності Мінпаливенерго. Регулювання в сфері ПЕКу знаходиться в процесі становлення й потребує значного вдосконалення, у тому числі законодавчого. Якоюсь мірою таке становище можна пояснити. Ми не можемо миттєво «встрибнути» в ринок, оскільки це потребує часу й копіткої професіональної роботи для послідовного створення нової системи економічних і правових відносин не тільки в сфері управління енергетичною галуззю, а й в економіці України в цілому. Ідеологія вдосконалювання методів управління економікою в умовах переходу до ринку була визначена в концепції адміністративної реформи. На жаль, вона так і залишилася на папері. Не торкнулася вона й ПЕКу.

Значного опрацювання потребує вивчення можливостей із впровадження конкурентного середовища в енергетиці, механізмів організації функціонування енергетичних ринків і етапності їхнього впровадження. Тут не припустимі ні сліпе запозичення чужого досвіду, ні ізоляціоністські кустарні підходи. А також не можна дозволяти ні поспіху, ні хитання з боку в бік. Перехід до стійкого розвитку паливно-енергетичного комплексу неможливий в умовах відсутності послідовності і стабільності. Часта зміна керівництва галуззю і як наслідок орієнтирів для руху вперед не дає змоги зрушити з місця.

Єдине, що сьогодні зможе направити нас у конструктивне русло, — це прийняття рамкових законодавчих актів, у яких будуть встановлені основні норми і правила діяльності в ПЕК, обкреслені напрямки розвитку комплексу на перспективу. Від розмов потрібно переходити до справи: розглянути і прийняти основи енергетичної політики України, розробити і затвердити енергетичну стратегію України і приступити до її реалізації.