Нині там править режим, який почав відверто вбивати...

Деяких речей Атіс Клімовіч не хоче розуміти. Журналіст-міжнародник провідної латвійської газети «Дієна», він не може втямити, чому українських журналістів так мало у гарячих точках планети. Клімовіч впевнений, що журналіст має перелітати з країни в країну, їхати, йти пішки, але в жодному разі не просиджувати редакційні стільці. Мої аргументи, що жодній українській редакції це не вигідно, бо впирається у добрячі видатки, його не переконали. «Якщо ви хочете, аби вас поважали у світі, мусите мати власну точку зору на події», — сказав пан Клімовіч за добу до першого туру виборів.

— А що, позиція, протилежна твоїй, є аж таким виявом слабкості?

— Так мають поводитися люди, які дбають про власні інтереси. Щоб грати вагому партію на світовій шахівниці, потрібно переконливо про це заявляти. І Латвія, і Україна хочуть грати свою партію і в усьому розбиратися самостійно. Не можна на світові події дивитися очима німця чи імперськи заточеного російського журналіста, який Калінінград-Кенігсберг вважає «ісконно русскім городом».

— Чи пам’ятаєш ти свій перший вояж у неспокійну країну?

— Перша поїздка датується 91-м роком, коли президентом Грузії обрали Гамсахурдію. З ним я спілкувався буквально за місяць до смерті. Враження справляв гнітюче. Здавалося, ніби людини просто не існує. Якийсь був приголомшений, розбитий. Так, ніби хтось нав’язував йому свою волю. Це найстрашніше, бо морально повністю знищує людину. В Латвії свого часу був дуже відомий письменник — Вілас Лацес. Такий собі латвійський Джек Лондон. Творець не надто оригінальної літератури. Коли Росія окупувала нашу країну, він став міністром внутрішніх справ. Саме його підпис стояв під прізвищами тих, чия доля завершилась у Сибіру. Міністерського портфеля Вілас Лацес носив недовго. Швидко спився і помер...

— Бачиш тут якусь паралель з Гамсахурдією?

— Важко сказати, але аж так пригніченої людини я більше не зустрічав. Яка того причина — судити не беруся. Багато хто з грузинів має свої, часто не надто райдужні уявлення про персону цього президента.

— Маєш стійку репутацію блукальника по гарячих точках. Може, то банально, але хочеться запитати про кулі, які так романтично свистять біля вуха...

— Трохи було. У 1995 році на північному Кавказі. Ми з журналістом російської служби «Радіо «Свобода» Олександром Євтушенком вирішили не плентатись у хвості військової колони. Коли стали її обганяти, нам вслід послали автоматну чергу. Іншого разу, коли минали російський блок-пост, нам кричали: «Стій!», після чого стріляли під ноги. На початку війни у Грозному доводилося постійно пригинатися, аби снайпер мав не надто чітку мішень. Бувало, десь на протилежному боці вулиці розривалася міна. Після Грозного всього того стало менше.

— Знову ж таки, Ірак... Наскільки часто доводилося безпосередньо контактувати зі смертю?

— Коли знаєш, що викрадають європейських журналістів, просто іноземців і рубають їм голови, стає моторошно. Ну, а стосовно того, чи був я безпосереднім свідком смерті... Швидше, в ситуації постфактум, після трагедії. Довелося бачити полонених і вбитих росіянами чеченців. Вони лежали в мечеті з виколотими очима. Або ж в Іраку… Колона невоєнних машин американцям видалася підозрілою. Війна, нерви... Почали стріляти... Потім я фотографував обгорілі трупи і машини. Двадцять загиблих...

— Давай ще трохи про Грузію... Свою думку про Гамсахурдію ти висловив. Чи зустрічався з його опонентами?

— Із Джабою Вісаріані бачитись не доводилося. Зустріч із Шеварднадзе тісним спілкуванням назвати важко... Чекав на інтерв’ю з екс-президентом Грузії майже п’ять днів і отримав нуль. Ця людина не йшла на розмову. Хитрий лис, на всі мої конкретні запитання відповідав тільки «так» або «ні». Це було в 1995 році. Думаю, що Шеварднадзе багато в чому міг би покаятися. І за те, що чинив у радянські часи й після того. Але досі цього не зробив. Грузія тільки тепер починає прокидатися від застійного періоду. Знаю, що Україні як один із варіантів виходу з кризи прогнозують «грузинську революцію»... Якщо посткомуністична влада покаже вовчі зуби і сфальсифікує вибори, грузинський варіант виглядає не дуже й погано. Але не хочу займатися аналітикою та пророцтвами. Я щойно приїхав. Надто мало часу для вагомих висновків. Маю тільки суб’єктивні враження, і вони набагато кращі ніж ті, які я мав від України дев’яносто четвертого. Скажу одне — поворот у минуле неможливий. У те минуле, заради якого приїздив Путін на цей парад із псевдопошануванням ветеранів.

— Розмову ми будуємо за принципом — журналістика, її стиль та твій особистий досвід, тож дозволю собі пострибати з теми на тему і повернутись у Чечню. Ще трохи про враження та зустрічі з її лідерами...

— Почну з того, що твоя безпосередня присутність у тому чи іншому регіоні вибудовує ефект присутності і для читача. Він тобі вірить. У листах, які приходять на редакцію «Дієни», часто можна прочитати: «Мені подобаються матеріали Клімовіча, тому що я йому вірю». Після 1999 року мені заборонили їздити в Росію. Автоматично втратив можливість відвідувати Чечню. Не дають візи. Я часто їздив туди під час першої та другої воєн. Аж поки не став персоною нон-грата. Не сподобалося російській владі моє висвітлення чеченських подій. Їх ставлення до мене не є чимось унікальним. У світі набереться зо два десятки журналістів, котрим, як і мені, в’їзд у цю країну заборонено. Це стара тактика, яку використовував ще Радянський Союз. Журналістів або ж письменників, котрі писали правду про радянський лад, у країну не пускали. Певною мірою така тактика дає свій результат. Ти поступово втрачаєш зв’язок із регіоном. У цьому році я перестав писати про Чечню. І не тому, що читачам набридли чеченські події. Не можу я про Чечню писати в редакційному офісі. Підключившись до Інтернету й посьорбуючи пиво... Тоді вже краще жити в селі, доглядати сад і гнати сливовицю. І це може виходити доволі непогано, якщо повчитися у сербів.

— Продовжимо тему Чечні твоїми особистими зустрічами з лідерами опору...

— Спілкувався з Дудаєвим, Басаєвим... Деякі журналісти, як от Бабіцькій, більш фахово могли б розповісти про них, і не тільки на рівні враження. У мене ці мужі викликають велику повагу. Хотілося б собі побажати такої мужності та відваги. Все решта… Норд-ост, Беслам, тероризм-нетероризм... Не буду я аналізувати ці речі. Хочу тільки підтвердити повагу до чеченців за їхню цілеспрямованість та бажання відстояти свою правду.

— Ти можеш відважитися на прогноз? Чи є у Чечні майбутнє?

— Враховуючи події, які тепер відбуваються в Росії, чогось хорошого чекати важко. Нині там править режим, який почав відверто вбивати. Свідчення того — ліквідація Яндарбієва. Плюс повальна брехня та загравання із Заходом. Я працюю в новинах з 1991 року, отже, російські події відстежую постійно. Періодично тамтешні демократи вміли спровокувати мою довіру. Але в нинішньому році все, з мене досить... Ну хіба що на індивідуальному рівні: Бабіцькій, Політковська, інші нормальні люди...

— Чи не здається тобі, що роль російської інтелігенції, яка не йде на компроміс із совістю, зводиться до ролі такого собі «гарадскова сумашедшего». Мовляв, не хотіти «вєлікай Росії» може тільки персона несповна розуму...

— Адміністрація президента Путіна не виникла на голому місті. Її підтримує населення країни. Саме воно дало карт-бланш на закриття демократичної преси. Нещодавно я летів у Кабул, моїми попутниками були росіяни. Вони говорили: «А якого дідька преса має висвітлювати все?» Нещодавно у Москві відбувся антипутінський мітинг. На площу вийшло всього 300 чоловік.

— Якщо події в Росії розвиватимуться у протилежному від демократії напрямку, що мають робити журналісти, для яких свобода слова не є порожнім звуком?

— У кочегарнях непогана робота. І працюєш, і книжки почитуєш. Можна поміркувати над створенням революційного осередку... Хіба мало цікавих речей на світі? Зрештою, рибу ловити... Річка, село... Якщо напружитися, можна стати навіть щасливим. Але у кожному разі — забути про журналістику. Особисто я жодного дня не працював би у «Дієні», якби мені довелося відпрацьовувати «замовлення». Наприклад, писати статтю, що вибудовує імідж демократичного господарника Януковичу або йому подібним персонам.

— Знаю, що ти не тільки журналіст, а й історик. Себто маєш схильність до аналітики, до творення якихось контекстів, прогнозів... Уявімо, що ти держсекретар США. Твоя порада президенту цієї країни стосовно Східної Європи та колишніх територій «імперії зла»?

— Передусім пошукати способів затягнути Україну до НАТО. Але якщо без жартів, то важко оцінити перспективу нинішніх історичних ходів. З одного боку, здається, що, посилаючи в Ірак українських солдатів, Кучма потворно загравав із Заходом, з іншого — його дії можна трактувати не стільки як загравання, скільки як напівкрок до зближення з Європою. Щодо Америки... Усі ми знаємо, хто найсильніший у світі. І добре, що це так. Події в Іраку... Знаєш, коли чоловік б’є дружину, то втручальник завжди винуватий. Саме в такій позиції опинилися сьогодні Штати. У будь-якому разі, Америка є гарантом безпеки у Східній Європі, та водночас ми самі повинні про себе дбати. Збройні сили Латвії, Литви і Естонії — це вдвічі більша потуга, ніж та, яку Фінляндія мала у 1939 році. Голими руками загарбати нас уже неможливо. Крім того, маємо парасольку НАТО і моральну деградацію Росії. Імперія слабне з кожним днем. Така закономірність. Ну, а стосовно протистояння Заходу та Сходу… Мені не подобається, що ми бачимо цю проблему однобоко. Мовляв, американці зайшли в Ірак і вчать жити. Але світ влаштовано так, що неможливо когось не вчити. У XXI столітті світ, як ніколи, пов’язаний та тісний... Треба говорити і про помилки арабського світу. Інакше ніколи не досягнемо бодай якогось консенсусу. У принципі, приводу для ворожнечі немає. Кожен із нас хоче прожити стільки, скільки йому вділив Господь Бог. Хліб, тепло, освіта для дітей. Нормальний людський мінімум. Він можливий для всіх.

— Завершимо тим, із чого починали. Поняття «гаряча точка» у більшості наших людей ще з брежнєвських часів асоціюються з Афганістаном. Якщо можна, кілька вражень та узагальнень про цей край...

— Уперше відвідав цю країну у 1996 році. Спочатку було дивно, ще зовсім недавно там були радянські війська і знищили два мільйони афганців. Немислима кількість людей. Думав, що мене вважатимуть за росіянина. Для місцевих я був «рускій». З перекладачем-таджиком принаймні розмовляв російською. І все ж не зачепили, нічого такого не сталося... Пам’ятаю, як я зі своїм перекладачем зайшов у чайхану, неподалік Пандшерської ущелини. Тоді ще Масуд був живий і воював з талібами. Сидять, їдять шашлик... Дим синій стоїть — анашу курять. Хтось із тих, хто воював із талібами, підійшов до мене: «Рускій?» — «Та ні, що ти...», — відповідаю. А в мене як на зло хрестик срібний якимсь чином опинився поверх сорочки... Ну, думаю, там мене і «замочать». Але нічого такого не сталося. Ні там, ні деінде. Цим Афганістан мене здивував. Не мають люди ненависті.