«НАФТОГАЗ УКРАЇНИ»: КОРОТКА ІСТОРІЯ В ПОДІЯХ ТА ОСОБАХ

Так само акуратно і без галасу були приватизовані практично всі підприємства нафтопродуктозабезпечення, включно з АЗС і бензосховищами, які перебували колись у віданні «Укрнафтопродукту». Не те щоб усе це робилося незаконно, просто декому дуже вже хотілося прискорити цей процес.

До речі, за останніх років зо два багато галасу зчинила приватизація обленерго. Але слід зазначити, що в облгазах народ виявився спритнішим. І тепер тому ж таки НАКу доводиться вести дуже непрості переговори з власниками колишніх облгазів про проведення узгодженої технічної та фінансової політики. А що стосується роздрібної мережі реалізації нафтопродуктів, то її «Нафтогазу України» доводиться створювати з нуля.

А тим часом кількість газотрейдерів на українському ринку збільшувалася в геометричній прогресії. Треба зауважити, що цьому дуже сприяла повсюдна бартеризація (не повертається язик сказати — торгових) відносин. У певний момент трейдери були потрібні як повітря — вони заповнювали і з’єднували розірвані виробничі ланцюжки. Але їхня конструктивна функція в таких масштабах об’єктивно обмежена в часі, далі вони лише гальмують розвиток нормальних товарно-грошових відносин. Одне слово, хто не встиг, той спізнився. І гроші за газ ішли куди завгодно, тільки не вітчизняним газовидобувачам та газотранспортникам...

Однак, доки відбувалася вся ця катавасія, «Укргазпром» вишукував дедалі менше коштів на геологорозвідувальні роботи й дедалі чіткіше простежувалася тенденція до скорочення видобутку вуглеводнів в Україні. Коштами цього підприємства латали бюджетні і зовнішньоборгові діри. А галузь дедалі більше занепадала. І хоч скільки говорив про це глава «Укргазпрому» Богдан Клюк (нині обіймає посаду заступника держсекретаря), і хоч у яких держінстанціях, це нічого, на жаль, не змінювало.

Нафта і нафтовий транзит

Досі сперечаються, зле це чи добре, але однозначно можна констатувати: найкращі (за технічним станом) нафтопереробні заводи в Лисичанську, Кременчуці й Одесі вже давно належать не Україні, а російським компаніям «Лукойл», «Татнафта» і «Тюменській нафтовій компанії». Є претенденти і на Херсонський НПЗ, і теж не з України. Тож вітчизняний нафтопродуктовий ринок уже поділено без національної участі.

Єдиним підприємством, котре може більш-менш відчутно впливати на ситуацію в цьому сегменті національного паливно-енергетичного комплексу, є Шебелинський газопереробний завод (входить у структуру НАКу). Завод цей будували і намагалися модернізувати давно, але тільки останнім часом його продукція стала конкурентоспроможною, а то й пріоритетною на ринку нафтопродуктів. Важливий і той факт, що сировину для виробництва нафтопродуктів Шебелинський ГПЗ одержує від дочірніх підрозділів «Нафтогазу України».

Що ж стосується нафтовидобутку, то Україна ніколи не мала ресурсів, здатних забезпечити отримані нею у спадок від СРСР нафтопереробні потужності. У цілому останні років п’ять набиралося до 4 млн. тонн нафтовидобутку за рік. Зрозуміло, більша частка нафтовидобутку припадала на ВАТ «Укрнафта».

Щоправда, останні два роки дуже успішно працює «Чорноморнафтогаз» (дочірня компанія НАК «Нафтогаз України»), що всерйоз планує розробляти шельф Чорного й Азовського морів, зокрема Східно-Казантипське родовище. Але про це читачам «ДТ» і так досить відомо з попередніх публікацій. Тож повернімося до історії створення НАКу — у частині транзиту нафти.

До середини 2001 року в Україні існували два державні підприємства з транспортування нафти — «Магістральні нафтопроводи «Дружба» і «Придніпровські магістральні нафтопроводи». Обидва підприємства були досить стабільними на тлі решти нафтогазового комплексу, доки були стабільними поставки нафти, насамперед транзитної з Росії. Єдине, що затьмарювало життя вищих менеджерів цих підприємств — Леоніда Буняка і Станіслава Василенка, — постійні спроби росіян домогтися зниження тарифу на транзит нафти по території України. І доки обидва підприємства дотримувалися узгодженої тарифної політики, росіяни навіть вдавали, що заплющують очі на спроби українських нафтотранспортників побудувати сполучний нафтопровід Одеса—Броди (а можливо, були впевнені, що ще один нафтомаршрут їм не завадить).

Та коли дійшло до фінансування будівництва, голова правління ДАТ «Дружба» Л.Буняк підвищив транзитний тариф для російських нафтоекспортерів, мотивуючи це необхідністю фінансування будівництва нафтопроводу Одеса—Броди.

Росіяни не забарилися з відповіддю і досить швидко проклали трубопровід Суходольна—Родіонівське, що оминає північно-східну частину України. Тим самим «Придніпровські магістральні нафтопроводи» втратили значні обсяги нафтотранзиту, а відповідно — і прибутку. І хоч як переконував глава цього підприємства С.Василенко росіян у тому, що безглуздо створювати новий нафтопровід, коли стабільно працює діючий на території України, ті залишилися несхитними...

А згодом Л.Буняк і С.Василенко стали заступниками глави ВАТ «Укртранснафта» Олександра Тодійчука. 2001 року ця компанія об’єднала всю вітчизняну нафтотранспортну інфраструктуру, включно з уже побудованим сполучним нафтопроводом Одеса—Броди. І хоча пан Буняк запевняв, що тільки-но труба буде готова — нафта сама туди потече, насправді все значно складніше. І сьогодні менеджерам «Укртранснафти» дуже непросто переконувати потенційних клієнтів і партнерів у своїй толерантності. Втім, морський термінал у порту Південний (Одеська обл.) добудовували вже без Л.Буняка, який тепер мерствує у Львові.

Чия ідея? Хто втілював?

Кому належить початкова ідея створення НАК «Нафтогаз України», достеменно невідомо. Принаймні авторських прав на неї ніхто публічно не заявляв. Але, напевно, за випадковим збігом обставин уже згадуваний Ігор Бакай саме під час «обкатування» ідеї створення НАКу працював... у Держкомнафтогазі України.

Так чи інакше, а саме І.Бакай став першим головою правління НАК «Нафтогаз України». І сама постанова Кабміну від 25 травня 1998 року, і передуючий їй указ Президента від 25 лютого того ж самого року про створення НАКу, і нове призначення І.Бакая викликали бурю емоцій. Парламентарії зажадали в законодавчому порядку затвердити перелік нафтогазової інфраструктури, що не підлягає приватизації. Мовляв, уся ця ідея з НАКом — найпростіший шлях приватизувати український нафтогазовий комплекс. Кабмін обвинуватили в тому, що він видає постанови, які не належать до його компетенції. І мало хто тоді згадував, у якому жалюгідному вже на той момент становищі перебував той-таки нафтогазовий комплекс. І.Бакай, у свою чергу, стверджував, що «Нафтогаз України» саме й створюється для того, аби, образно кажучи, його не розтягнули.

Одне слово, НАК «Нафтогаз України» створили. Зі 100-відсотковим держкапіталом і прямим підпорядкуванням Кабміну. Спочатку — на папері, а потім була тривала процедура збирання й оцінювання активів компанії.

З досягнень того часу можна відзначити створення при НАКу власного Торгового дому «Газ України». До речі, правонаступниця Торгового дому — нинішня дочірня компанія (ДК) «Газ України». Ідеологи створення Торгового дому мотивували це необхідністю для НАКу на рівних стати учасником ринку газу.

Між іншим, аналогічні заяви не більше року тому робив і глава ДК «Газ України» В.Кисельов. І, слід зауважити, нині не без зусиль цієї дочірньої компанії НАКу лави газотрейдерів значно поріділи. «Газ України», образно кажучи, посунув із насиджених місць трейдерів і став самостійно та через своїх дилерів постачати газ платоспроможним промисловим газоспоживачам. Раніше НАК туди не підпускали...

З моменту призначення на посади, такі як глава НАКу, як відомо, готове й розпорядження про відставку цієї ж персони. Питання в тому, коли й хто витягне сей проект. Хто і коли «підсидів» І.Бакая, йому, мабуть, відомо. А наступним головою правління НАКу став Ігор Діденко, який доти також мав успіхи на ниві підприємництва. Кому як, а мені він запам’ятався своєю непоступливістю під час переговорів із росіянами, зокрема коли йшлося про українські борги. Та й угода з українськими бомбардувальниками, відправленими в рахунок заліку боргів України, мабуть, також не обійшлася без його участі. Взагалі ж це був справді менеджер рівня такої компанії, як НАК.

Однак і він ненадовго затримався в НАКу. Його місце посів Вадим Копилов, якого називали правою рукою тодішнього головного митаря, а нині — першого віце-прем’єра Миколи Азарова. Чи то фінансові справи в НАКу пішли занадто добре, чи то куди вже гірше, але заступник голови Держподаткової адміністрації в ролі голови правління НАК «Нафтогаз України» — погодьтеся, екстравагантний кульбіт.

Не описуватиму всіх кадрових змін у НАКу після кожної заміни «першого багнета», але, повірте, мало хто з керівників підрозділів та дочірніх компаній усидів на своїх місцях. Хіба що глави ДК «Укргазвидобування» і «Укртрансгаз». Та ще беззмінний перший заступник усіх глав НАКу Володимир Триколич.

Не мені судити, як успішно скеровував фінансові потоки НАКу В.Копилов. Але достеменно відомо, що більшість програм НАКу та інших українських компаній у Туркменістані започатковані ще за часів пана Копилова. Однак лише торік дійшло до їх розгортання, як мовиться, на місцевості... З цієї чи з іншої причини, але на початку 2002 року Президент звільнив В.Копилова з посади, призначив головою правління компанії Юрія Бойка, який на той час пройшов серйозну школу менеджменту навіть у кризових ситуаціях на ЛиНОСі й «Укртатнафті».

У певний проміжок «міжвладдя» у НАКу виконувачем обов’язків глави був Василь Розгонюк. Безумовно, він, так би мовити, технар від Бога, і практично всі основні технічні нововведення спочатку в «Укргазпромі», а потім вже й у НАКу реалізовувалися під його невсипущим оком. Однак В.Розгонюку так і не судилося стати легітимним главою «Нафтогазу України». Можливо, той, хто підписує укази про призначення глави НАКу, вважав, що самої технічної хватки замало для управління компанією такого масштабу. Можливо, були й інші причини. Але в історії «Нафтогазу України» пан Розгонюк поки залишився у ролі лише виконувача обов’язків глави правління.

«Нафтогаз України» — яким він є
і може стати

Як уже зазначалося, сьогодні НАК «Нафтогаз України» — це далеко не та структура, якою вона замислювалася від самого початку. «Відпали» облгази, роздрібна мережа реалізації нафтопродуктів, які сьогодні були б дуже доречними НАКу. Щоправда, з призначенням у НАК Юрія Бойка цю прогалину розпочали заповнювати. Принаймні сьогодні вже діє і продовжує активно розвиватися мережа фірмових АЗС «Нафтогазу України». Натепер у структуру НАКу входять ДК «Укргазвидобування» (вона забезпечує видобуток газу і конденсату на всій території України), ВАТ «Укрнафта», ВАТ «Укртранснафта» (контролює весь нафтотранзит), ВАТ «Азмол», ДАТ «Чорноморнафтогаз», ДАТ «Укрспецтрансгаз», ДК «Укртрансгаз», ДК «Газ України», ДП «Укрнафтогазкомплект», ДП «ВЗП «Нафтогаз». Просте перерахування найменувань дочірніх компаній і підрозділів НАКу, зрозуміло, не дає уявлення про багатотисячний колектив компанії, де існують уже цілі династії в тому сенсі, що батько передає свій досвід синові і той уже швидше навчається майстерності.

За часів колишнього СРСР, та й у перші роки незалежності України, працівники нафтогазової галузі пристойно заробляли, мали порівняно непоганий соціальний захист. І особисто мені було боляче бачити, як у середині 90-х років професіонали високого рівня відчули себе незатребуваними. І річ навіть не в тому, що і їм у певний момент перестали вчасно виплачувати зарплату. Люди не бачили перспективи. При цьому вони цілодобово піклувалися про те, щоб у наших будинках було тепло і світло. І хоча спочатку багато хто з них нічого доброго не очікував від створення НАКу, зараз їхня думка змінилася. Попри всі реорганізації, компанія вижила, і сьогодні її працівникам є чим пишатися. Наприклад, тим, що вперше за останні п’ять років збільшився видобуток газу в Україні. Досі про це лише говорили... І перманентно картали «Нафтогаз України» за невчасні виплати в бюджет. Втім, пильна увага податківців до НАКу цілком зрозуміла — яка ще компанія в Україні забезпечує 13% валового внутрішнього продукту і майже п’яту частину доходів держбюджету?

Не пам’ятаю жодного глави НАКу, та й узагалі керівника ПЕКу, який би не говорив про необхідність залучення інвестицій і диверсифікацію джерел постачання вуглеводнів. Однак мало хто доводив справу хоча б до реальних пошукових робіт. Проте в «Нафтогазі України» впевнені: це їм по плечу. Це стосується і розробки глибоководної частини шельфів Азовського та Чорного морів, і диверсифікації видобутку вуглеводнів узагалі. Тим більше що є порох у порохівницях українських нафтогазовидобувачів. Ось тому й «занесло» НАК і в Туркменістан, де вивчається можливість видобутку вуглеводнів, і на Близький Схід, і навіть у Північноафриканський регіон. Звісно, «занесло» — це поки що голосно сказано. Десь відкрито представництво НАКу, в іншому регіоні працюють геологорозвідники, у третьому експерти оцінюють перспективи запропонованих проектів. Але це вже щось...

То ж і голова правління НАКу Юрій Бойко правомірно може відчувати себе іменинником. Ну хто б ще пару років тому міг подумати, що Україна, яка завжди потребує енергоносіїв і завжди всім винна, раптом (2002 року) сама стане… експортувати газ? До речі, цього року НАК має намір експортувати вже більше 6 млрд. кубометрів газу. Не підлягає сумніву і той факт, що оборот з операцій з продажу газу збільшився у компанії за останній рік на третину. Та й туркменський газ, не дивлячись ні на що, НАК оплачує регулярно. То ж, очевидно, що за рік з гаком Юрію Бойко вдалося зробити набагато більше, ніж його попередникам. Ймовірно, дався взнаки досвід менеджерської роботи у нафтопереробній галузі. Отож, хоч із недовір’ям спочатку поставилися до Ю.Бойка як до фахівця не з нафтогазової галузі, виявляється, що він ще тієї закалки.

І ще, знаєте що примітно: хоч би в якому регіоні опинилися вітчизняні нафтогазовидобувачі і нафтогазотранспортники, хоч би з якою, навіть іменитою фірмою вели переговори — скрізь знаходяться люди, котрі пройшли ту ж саму нафтогазову школу. Сьогодні їхній компанії виповнюється п’ять років, і залишається побажати, щоб за п’ятибальною шкалою їхня праця була оцінена найвищою оцінкою.