ХТО З’ЇВ НАШЕ М’ЯСО?

Напевно, всі чули про продукт, що є національною гордістю українців. Але наразі йдеться не так про «сало в шоколаді». Що за борщ без наваристого бульйону на м’ясі? Та це ж просто пародія, якщо не знущання з національних кулінарних уподобань! А курочка з хрусткою кірочкою... Смакота! Тому й важко в Україні знайти підсобне господарство без поросят і курчат.

Середньостатистичні дані, мабуть, дуже віддалено стосуються обіднього столу кожного конкретного громадянина України. Однак вони свідчать, що в рік на кожну душу вітчизняного населення припадає не менше 50 кг м’яса.

Отож, якщо 48 млн. громадян щорічно споживають по 50 кг м’яса (а в році, як відомо, 12 місяців), то в сукупності виходить, за найскромнішими підрахунками, 200 тис. тонн м’ясної продукції на рік.

І це вже не просто цифра, а наймінімальніший обсяг національного ринку м’яса. Ринку, працювати на якому останнім часом з’явилося багато охочих — адже їстимуть люди за будь-якої влади і навіть при наймінімальніших доходах. Навіть коли державна політика зовсім не сприяє «м’ясній» статистиці. Адже пригадуєте, кілька років тому, вже в самостійній Україні, так би мовити, пускали худобу під ніж, а потім усілякі там пронозливі «бізони» наводнювали вітчизняний ринок «ніжками Буша».

До речі, перевірити їхню якість за повною програмою в Україні практично ніде, що серйозно турбує Аграрну партію й особисто її главу Катерину Ващук. І недаремно турбує.

Якщо не вдаватися в деталі, то сьогодні на українському ринку м’яса присутня продукція імпортна та вітчизняного виробництва. Добре, що українські виробники м’яса, зокрема виробники м’яса птиці, за останні три-чотири роки підвелися з колін. Та ось халепа: не згорнути б їм знову виробництво. Адже, за великим рахунком, 10% території України — це вільні економічні зони (ВЕЗ), або території пріоритетного розвитку, що фактично одне й те ж саме.

Навіть у найпримітивнішому підручнику з економічних дисциплін чи довіднику ви знайдете приблизно таке визначення ВЕЗ: «У зарубіжній практиці «вільні економічні зони» — це, як правило, невеликі територіальні анклави з особливо сприятливим режимом для діяльності саме іноземного капіталу, слабо пов’язані з національним ринком і орієнтовані в основному на розвиток експорту...»

Як ви розумієте, України це стосується дуже абстрактно. Якщо взагалі стосується. Особливо в частині іноземних інвестицій: хоч сто разів їм сприяй... Є, звісно, у світовій практиці й інші ВЕЗ, на кшталт технопарків. Але це також не про нас.

Про нас те, що в цих самих ВЕЗ — режим найбільшого сприяння насамперед податковий. Інакше кажучи, податки там дуже навіть умовні, якщо взагалі є.

Однак якщо в інших країнах ВЕЗ просто давали поштовх розвитку національних економік, то... це теж не про нас.

В Україні, принаймні щодо ринку м’яса, усе просто. Наприклад, у тих-таки ВЕЗ, що охопили (або захопили?), як уже сказано, 10% території України — у Донецькій, Житомирській та Волинській областях — переробляється неймовірна кількість м’яса. Зокрема горезвісні «ніжки Буша». А в чому питання: імпортуєш на територію такої ВЕЗ, наприклад, курятину або яловичину бозна-якого року виробництва і тим більше бозна-якої якості — за мінімальною вартістю і без усіляких там податків…

Так і виходить, що, грубо кажучи, обдавши парою й упакувавши (чи, в крайньому разі, переупакувавши) курячі стегенця, підприємства-«виробники» і дистриб’ютори за кожну тонну такого, з дозволу сказати, продукту отримують 360 грн.

Тим часом виробники того ж самого продукту в Україні можуть запропонувати свій товар по 520 грн./тонна.

Різниця не дуже велика (у масштабах світової економіки, звісно) — близько 160 грн. на кожній тонні.

Але її «виймають» із вашого гаманця!..

Давайте поглянемо, що ж відбувалося, наприклад, із 86 тис. тонн м’яса, імпортованого у ВЕЗ України торік.

Як і хто саме імпортував — поки що залишімо, так би мовити, за кадром. Середня оптова закупівельна ціна — близько 3 грн. Помножимо на ті ж таки 86 тис. тонн. І отримаємо 250 млн. грн.

У нормальних економічних умовах із них довелося б сплатити ПДВ — близько 42 млн. грн. І ще майже 62,4 млн. грн. — податок із прибутку. У сумі виходить майже 104,4 млн. грн. І де ж, точніше — у кого ж вони?!

А тепер на прикладі ЗАТ «Миронівський хлібопродукт» розгляньмо, як це роблять вітчизняні виробники курятини. Приміром, інвестуючи 170 млн. грн. у розвиток свого виробництва, ЗАТ із вищезгаданої суми 115 млн. віддає як плату місцевим будівельникам та іншим суміжникам. З цієї ж суми вищезгаданий комбінат 19,2 млн. грн. сплачує в бюджет як ПДВ. І близько 15 млн. грн. — як податок із прибутку. У підсумку виходить, що ЗАТ «Миронівський хлібопродукт» платить у бюджет 34,2 млн. грн. «живими» грошима!

Гадаю, арифметика занадто проста, щоб різниця не була настільки помітною.

Це, так би мовити, приказка. «Казка» — ще попереду. «Дзеркало тижня» має намір розповісти її в наступних випусках.

P.S. 5 березня вітчизняні виробники м’яса птиці та суб’єкти ВЕЗ, де аналогічна імпортна продукція «упаковується», планували підписати генеральну (тобто мирову) угоду, у якій останні мали пообіцяти 2003 року завезти в Україну 81 тис. тонн курячого м’яса, 2004-го — уже 55 тис., 2005-го — лише 20 тис., а 2006-го року — усього 5 тис. тонн, та й то якщо забракне вітчизняної курячої продукції. Проте цього не сталося. Хотілося б думати— тільки поки що.

Але як вам така ймовірна перспектива: до страйкуючих шахтарів приєднуються вітчизняні виробники м’яса, причому не лише курячого? Не виключено, що і такий «коаліційний» уряд, як Кабінет Януковича, цього «випробування м’ясом і вугіллям» не витримає...