Ая-Софія, земна і небесна

14 липня, 2020, 18:22 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Президент Ердоган мобілізує почуття віруючих і викликає привид Османської імперії

Якщо вірити в зачаровані артефакти, здатні розбудити якісь хтонічні сили й спровокувати тектонічні зсуви у світобудові, то Ая-Софія — саме один із них. Статус музею — те, що дозволяло зберігати цей артефакт і приховані за ним сили сплячими. Загалом, якби в нас була мета написати сценарій для голлівудського блокбастера, можна було б почати саме так: президент Туреччини вирішив передати Святу Софію, яка «проспала» у статусі музею майже сто років, вірянам. Причому неважливо навіть, яким саме.

Християнство і його святині

Переведення Святої Софії у статус мечеті — зовсім не удар і не втрата для християнства загалом і православ’я, зокрема. Точніше, це, звісно, була втрата — в 1453 році, коли Мехмед II Завойовник, узявши Константинополь, «навернув» головний православний храм світу в мусульманство. Відтоді Свята Софія, хоч і залишалася однією з найграндіозніших православних пам’яток світу, більше не була православним храмом. Цій втраті вже понад півтисячі років, — за цей час можна було коли й не змиритися, то навчитися з цим жити. 

Хоча більшість риторики навколо події стосується саме релігійного аспекту, контекст події суто політичний. По-перше, повторюся, собор Святої Софії давно не належить християнам, тобто забрали не в них, а в музейників. По-друге, хоча Свята Софія залишалася християнським символом і духовним центром, насправді те, що вона символізує — Візантія і Константинополь, — уже давно суто духовні категорії, координати Небесної Батьківщини, яка жодним чином не залежить від того, що відбувається в земній юдолі з її матеріальними втіленнями. 

У цьому сила і християнства загалом, і самої Константинопольської церкви. І, в певному сенсі, рішення Эрдогана та ще одне навернення Софії в мусульманство — позитивний знак для християнства, в якому давно назріла потреба у змінах. 

За два тисячоліття християнство занадто обросло «святинями» — настільки, що це стало для нього справжньою проблемою. Святині замінили й підмінили собою святе. Це стало особливо помітно під час пандемії коронавірусу, яка перекрила доступ у храми в розпал церковного життя — у Великий піст і на Великдень. Те, що в центрі православного всесвіту опинився не Христос всюдисущий, а Храм, «у якому тільки й урятуємося», стало колоти очі та ставити християн перед незручними запитаннями. 

Хоча патріарх Варфоломій — людина, котрій зовсім не чужі претензії на лідерство, до зміни статусу Святої Софії, слід гадати, зуміє поставитися філософськи. Пів тисячі років вимушеного підпорядкування мусульманським владикам багато чого навчили патріарха міста Константинополя. 

Зокрема, того, що, оскільки в матеріальному світі чимало всього приходить і відходить, і вплинути на це важко, — треба шукати перемоги в інших вимірах. І перелік перемог патріарха Варфоломія вже цілком солідний — Всеправославний собор, Томос української церкви, соціальна доктрина православної церкви «За життя світу», опублікована в березні. Справжньому пастиреві не годиться боротися за стіни, — він бореться за душі. Так само, як хороший політик у сучасному світі розуміє, що боротьба за вплив більше не пов’язана з територіями та матеріальними володіннями, — перемагає той, хто виявляється лідером ідей і думок.

Скріпи по-турецьки

Доки хтось веде свої битви в піднебессі, хтось, навпаки, намагається впертися якомога міцніше в землю, на якій стоїть. Головне питання, адресоване Ердогану — «навіщо?», — передбачає просту відповідь. На тлі кризи треба дати людям якусь приємну ілюзію — якщо вже не можеш дати їм гарантованого заробітку. А заодно полоскотати почуття і власних підданих, і суперників, — які, слід сказати, відреагували абсолютно передбачувано. 

Ніхто в цій історії не похвалився оригінальністю. Реджеп Ердоган безпомилково натиснув на єдину безвідмовну кнопку масової свідомості — почуття віруючих. І я маю на увазі зовсім не мусульман, які, до речі, по-різному відгукнулися на цю ініціативу турецького лідера. «Почуття віруючих» — категорія хитромудра, і головне слово тут — «почуття». Такі ініціативи адресовані саме їм, а не тверезому розрахунку чи фізіологічним потребам — таким, наприклад, як потреба у хлібі насущному. Президент Ердоган пропонує своїм громадянам суто ідеологічний порядок денний, для якого перетворення Софії на мечеть — це не дарунок вірянам, котрі відчайдушно потребують нового приміщення, а символ, що відсилає до великих перемог, до «дєдивоєвалі», до «величі турецького народу». Загалом, даруйте, не знаю, як турецькою буде «скріпи».

Великі імперії недалекого минулого б’ються в конвульсіях у пошуках нових ідей для консолідації та відвернення народу від приземлених матеріальних проблем. Але передбачувано не знаходять нічого нового і йдуть найпростішим шляхом — продажу колишньої величі. Яка зазвичай виглядає шаржем на себе. Велич предків і їхні перемоги невигідно відтіняють нікчемність нащадків, які торгують цими перемогами. У чому, наприклад, «перемога» Реджепа Тайїпа Ердогана? У кого він «відвоював» Туреччину, і конкретно — собор Святої Софії? В музейників? У ЮНЕСКО? В туристів? У православного світу чи, навіть ширше, — у християнського? В Держдепу й Кремля одночасно? Чи, може, в самого Кемаля Ататюрка, якого настирливо витісняють на поля турецької історії, щоб звільнити місце новому «султанові» й неоосманізму? 

Президентові Ердогану може здаватися, що він знає, на що розраховує, коли продає своїй цільовій авдиторії «велич» і «духовні скріпи». Він упевнено висувається на роль не просто політичного — духовного лідера народу. Досить послухати по-східному пишне звернення до народу з нагоди передачі собору Святої Софії, щоб зрозуміти: це не рядове рішення про передачу храму віруючим. Це ідеологічний, політичний і навіть геополітичний жест. 

Я б порадила йому ближче придивитися до досвіду колеги — Петра Порошенка. Який здобув для української церкви довгоочікувану автокефалію, але так і не зумів в’їхати верхи на Томосі на другий термін. 

Утім, не тільки Ердоган — боюся, і сам Петро Олексійович так до пуття й не зрозумів, що ж пішло не так...

Схід не завжди тонкий

Загравання і з релігійним, і з націоналістичним фундаменталізмом — прямий шлях до політичного злету (хай і нетривалого) для конкретного лідера та великих проблем для всіх. Те, що передача Софії — політичний жест, зрозуміли всі, кого це стосувалося. І турецька глибинка, якій переважно адресувався цей меседж. І конкуренти в мусульманському таборі. І збайдужіла до ідеї інтеграції Туреччини Європа. 

Для Європи це тривожний сигнал про те, що Туреччина виходить із прийнятих там правил гри, і це вже не дрейф, як раніше, а радикальний крок. Передача Софії — це відмова від європейського консенсусу, що включає статус пам’яток, секуляризацію та міжконфесійне умиротворення. Але основна загроза не в цьому, — це тільки натяк. Натяк на те, що прийняті в Європі умови, з якими Туреччина ще недавно погоджувалася й рахувалася, для Анкари більше не актуальні. Решту можете домислити самі, наскільки вистачить сміливості та уяви, — доля Лозаннського миру, Кіпр, Родос та інші «спірні території» (що особливо пікантно, зважаючи на членство Туреччини в НАТО), привид ісламського фундаменталізму не тільки на кордонах, але вже прямо в межах Європи тощо. 

Схід сприйняв цей сигнал як виклик, як ще одну претензію на лідерство в регіоні. Звісно, в Ердогана немає Мекки й Кааби. Зате в нього є «відвойована у священній війні» Софія. Йому є що пред’явити арабським суперникам у суперечці за місце під східним сонцем, — і це не тільки військова потуга та політична вага, це ще й підтримка мусульман, про інтереси яких він невтомно піклується.

Саме в цьому контексті, зважаючи на все, рішення про долю Святої Софії розцінили в арабському світі. І негайно виступили з критикою. Вийшло, правда, комічно — той незручний випадок, коли за музей і християнську святиню виступають Саудівська Аравія та Єгипет (а також ОАЕ), тобто саме ті країни, в яких мечеті, буквально, пачками передають музеям, а над християнськими святими й самими християнами прямо чахнуть, як Кощій над золотом. Схід, кажуть, справа тонка, але в цьому випадку все просто й плоско, — ні на Близькому Сході, ні в усьому ісламському світі Ердогану ніхто не поспішає поступатися пальмою першості. Можна тільки переживати, що зі зростанням ісламістських настроїв у Туреччині може загостритися ще один релігійно-політичний конфлікт — між арабськими та тюркськими мусульманами. 

Ідеальний музей

Це справді дивно — сумніватися чи навіть обурюватися тим, що храм передали віруючим. І я знаю не тільки мусульман, а й християн, які підтримують ініціативу президента Ердогана. Храм — це дім молитви. Те, що він є перлиною світової культури та місцем паломництва туристів, — побічний ефект. 

Питання в тому, кому, яким віруючим його віддають. З одного боку, все нормально: мусульман багато, вони зможуть заповнити величезний простір храму. Але в мусульманської громади Стамбула вдосталь приміщень. Та й віддають Софію не так мусульманам, як людям, котрі вірують у те, що Туреччина велика й Ердоган — пророк її. 

Не потребує великого храму і стамбульська православна громада. Не в останню чергу, через офіційну політику турецьких властей різних історичних періодів, які робили все для того, щоб очистити місто від греків та самої пам’яті про переможених. Чергова передача головної грецької святині мусульманам — це ще не найстрашніше, що траплялося у Стамбулі з греками. Хоча, безумовно, викликає певні спогади, — болісна реакція з боку Греції свідчення цього. 

У цьому й полягає проблема деяких храмів та їх «повернення віруючим»: їхня тисячолітня історія поєднана зі стількома затаєними, але так і не зжитими травмами, що зайвий раз до них доторкатися — і то страшно. Що вже казати про те, щоб комусь «віддати».

Свята Софія — ідеальний музей. Вона зберігає в собі не просто «об’єкти культурної спадщини»: унікальні фрески та мозаїки, зразки архітектури різних культур і періодів, — а й безліч висловлених і невисловлених історичних правд і травм. Кожен, підходячи до неї, може невиразно відчути їх присутність. У її аурі — не так святість, як сум’яття. А музей — це не просто місце, де катастрофи, перемоги, страждання та інші сильні почуття архівовані і зберігаються у «безпечному» вигляді. Це гарантія такого нейтрального стану в суспільстві стосовно так і не вирішених суперечок, так і не відомщених життів, так і не забутих кривд.

Усі статті Катерини Щоткіної читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК