Підтримати
Із подачі Росії, Радбез ООН вирішив приділити дещицю уваги українському церковному питанню. Цілком очікувано. По-перше, церква — один зі способів зберегти вплив РФ в Україні. По-друге, Кремль завжди використовував церкву для дестабілізації ситуації всередині України, чому б йому відмовлятися від цієї практики зараз? Нарешті, «утиск єдиної канонічної церкви» — один із формальних приводів так званої російської СВО, а також можливість вказати на те, що в Україні не поважають основних демократичних свобод і, взагалі, в нас тут «авторитарна влада».
У своєму виступі постпред РФ в ООН Васілій Небензя заявив, що «Росії відомо про підготовку повної ліквідації на Україні канонічної УПЦ». Перепало від постпреда РФ і ПЦУ, яка «на своїх богослужіннях, що скидаються на політагітацію, говорить про визволення святинь із російського полону». Також Небензя попередив, що «Україна перебуває за крок від братовбивчої внутрішньої релігійної катастрофи», а «режим, що перебуває при владі, тільки підкидає дров у вогонь».
Можна було б сказати, що постпредові РФ треба щось говорити, якось виправдовувати свою дику СВО, особливо після чергового масового вбивства цивільного населення у Дніпрі. Втім, Небензя згадав і цей епізод — процитував тезу, що «українці самі себе розбомбили». Але головний меседж: РФ має моральне, політичне і просто право сильного заступатися за свої інтереси в Україні й будь-де. У цьому випадку її «інтереси» стосуються долі УПЦ МП.
Що цікаво, в УПЦ МП ця підтримка більше не викликає захоплення. Якщо раніше в таких випадках керівництво просто багатозначно мовчало, то цього разу напередодні засідання Радбезу відділ зовнішніх церковних зв'язків УПЦ МП опублікував заяву, що церква не давала повноважень ані російському дипломатичному відомству, ані РПЦ (організаціям, до яких вони не мають жодного стосунку) виступати від свого імені або на свій захист. В УПЦ МП чудово розуміють, що під ними горить земля, а російські покровителі, замість того, щоб допомогти викрутитися з неприємної ситуації, цитуючи постпреда РФ, «підкидають дров у вогонь».
І тут немає нічого несподіваного: покровителі УПЦ МП в Росії саме для цього їй і покровительствували стільки років, щоб у потрібний момент використати з максимальним ефектом. Звісно, їм би хотілося, аби сталася та сама «братовбивча релігійна різанина». Але, здається, вже навіть у Москві здогадуються, що готовність УПЦ МП пожертвувати собою, відкривши «другий фронт» усередині країни, — така ж марна надія, як і те, що «російських солдатів у Києві будуть зустрічати з квітами».
Цікаво, що Росія вже майже не приховує своїх справжніх намірів — принести УПЦ МП у жертву, перетворити її на церкву-мученицю (не за Христа, правда, а за імперський міф, але що Кремлю до Христа?). УПЦ МП у кремлівській політиці завжди була великою картою. Але в грі, яку затіяла Росія, козирів шкодувати не доводиться.
Однак навіть якщо УПЦ МП не спрацює як «другий фронт» (а вона не спрацює, принаймні в короткостроковій перспективі), її «ліквідація», в якій би формі вона не відбулася, залишається сильним меседжем для Заходу.
Можна сподіватися, що Росію та її представника в ООН (який часто нагадує пацієнта палати номер шість) «ніхто не сприймає всерйоз». Ось і цього разу його виступ розкритикували як спробу виправдати війну, а заодно нагадали про ситуацію з демократичними свободами в самій Росії — про долю кримських татар, Свідків Єгови, священиків і вірян ПЦУ й УГКЦ на окупованих територіях.
Проте поставитися до заяв російських дипломатів нам слід із увагою. Хоч би якими абсурдними вони нам здавалися. Будь-яке сказане слово, впавши на благодатний ґрунт, може прорости. Абсурдні ж промови — просто спосіб розсіяти свої слова максимально широко. Либонь, якесь і влучить у ціль.
Для Заходу, певна річ, неважливо, чи «єдина» УПЦ МП церква і наскільки вона «канонічна». Важливі інші слова: «обмеження релігійних свобод, переслідування церкви, авторитарна влада» тощо. Можна сподіватися, що, доки Україна доблесно воює, вона фактично має карт-бланш на будь-які внутрішньополітичні рішення. Нам ніхто не заборонить і не перешкодить проводити їх у життя. Але треба розуміти, що симпатія, яку відчувають до нас на Заході, не константа. Цей показник не постійний. Він може зростати, а може, природно, й падати.
Нам важлива підтримка Заходу, бо від неї залежить, чи зможемо ми й далі ефективно захищати свою країну. А «підтримка Заходу» — це не тільки й не так готовність влади нам допомагати, як рівень симпатії та підтримки України серед виборців. Ніхто із західних політиків не зробить нічого, що б суперечило бажанням його виборця. Ніхто, на жаль, із нинішніх західних політиків не має такого авторитету й такої харизми, щоб переконати своїх виборців у правильності своїх рішень — так, аби виборці, хоч-не-хоч, мусили з ним погодитися. У світовій політиці час титанів, здатних формувати думки й смаки публіки, і час популістів, здатних утримуватися на хвилі смаків та думок публіки, як серфер на гребні хвилі, періодично заступають один одного. І ми знаємо, в якому саме періоді перебуваємо. У цьому немає біди, є навіть певні переваги. Просто треба це брати до уваги і діяти відповідно.
Зокрема, треба розуміти, що чимала частина західної публіки дуже чутлива до питань віри та свободи совісті. Серйозність, із якою вони до цього ставляться, нам, суспільству, схильному до постатеїстичної іронії, може здатися дивною та навіть смішною. Але нам доведеться зважати на те, що є чимало людей, для яких слова «гоніння на церкву» звучать вагомо й загрозливо.
До прикладу, тему «гонінь на церкву» й, відповідно, «згортання демократії в Україні» розганяє американський телеканал Fox News. Що б ми про нього не думали як про рупор Трампа, це телеканал із величезною аудиторією у США, і він знає, для кого працює. Саме для тієї частини населення, для якої релігія — серйозне питання. Для тих американців, які привели в Палату представників республіканську більшість. Від якої, своєю чергою, тепер залежить військова та фінансова підтримка України. І яка, нагадаю, досить прохолодно ставиться до цієї підтримки.
Таким чином, «канонічне православ'я» і «глибока стурбованість» його долею в Україні можуть допомогти Кремлю на двох стратегічних напрямах. Перший — усередині України. УПЦ МП, звісно, не стане відкривати «другий фронт», але недовіра й невдоволення українців одні одними посиляться, і на цьому поділі нашого суспільства Москва ще неодноразово спробує зіграти в перспективі. Другий стратегічний напрям — ослаблення симпатій до України на Заході й, відповідно, зменшення військової та фінансової допомоги.
Це не означає, що українській владі слід відмовитися від вирішення проблем, пов'язаних із УПЦ МП. Але не слід забувати, чим ризикуєш. Принаймні кілька речей потрібно розуміти дуже чітко. Перша: «церковна реформа» — це не «маленька переможна операція», яку можна швидко й телегенічно провести. Друга: цю операцію все ж таки треба проводити швидко, у влади немає на неї нескінченного часу. Публіка почне нудьгувати, сумніви й роздратування — зростати. А УПЦ МП, своєю чергою, робить усе, аби тягнути час. Нарешті, третя: у цей досить короткий час треба зібрати величезну доказову і взагалі юридичну базу, яка дозволить захистити «церковну реформу» (чим би вона не була — перейменуванням, ліквідацією, забороною, об'єднанням) у міжнародних судових інстанціях. Ну й можна було б нарешті подбати про формування українського церковного наративу, спрямованого на західного споживача: на жаль, на Заході про українську церкву досі судять за наративами московськими. Але цим може й повинна займатися не тільки влада.
Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google