Якір селянського двору. Неморський пейзаж

Зате місце зручне - посеред райцентру. Тут зосереджена вся торгівля, люди встигають після роботи щось купити для сім'ї та господарства, - тому й зупинку на вимогу зробили також тут. А що без особливих зручностей - то пасажири ж сільські, їм не звикати жити без будь-яких зручностей.

Ось і зараз - заплатили водію свої п'ятірки-десятки, поскладали промоклі наскрізь парасольки й заходилися розміщуватися з мокрими клунками на вільних сидіннях, щасливі, що можна бодай трішечки посидіти дорогою, - бо ж доведеться знову виходити в дощ і місити ту багнюку, може, з кілометр чи й більше, поки дійдуть додому.

- О, Галю, а ти чого була в Ярмолинцях? - молодичка, що сіла поруч зі мною, зненацька впізнає знайому.

- Та я ж роблю ще, - відповідає Галя.

- Там само - в лікарні?

- А де ж ? Оце сутки відбула та й добиваюся додому.

- А ти хіба не на пенсії?

- Скільки там тої пенсії? - питанням на питання відказує, либонь, санітарка чи медсестра Галя. - А так ще таки щось зароблю. Вже можу і обійтися, - діти, слава Богу, при роботі, але, поки справляюся, то ще їжджу.

- То корови вже не тримаєш?

- Тримаю.

- А хто ж за нею дивиться, коли ти на сутки їдеш?

- Прошу сусідку, щоби припняла вранці чи відіпняла ввечері й поставила до хліва. А так от просто в дворі, під яблунькою, і пасеться моя бідна Зірка, поки мене немає. А в обід син прибігає подоїти. Я вже, може, й не тримала б, та він без молока не може. Звик отак з дитинства - і біжить в обід до мами. Самі нічого не тримають: вони, молоді, ледащі. А онукам молока дай, сиру дай, сметани дай. Бо ж на ту зарплату їхню багато не купиш, а як і купиш, то з того купленого за місяць печінка розкладеться. Я навіть масла почала трохи збивати, щоб їм давати. А ще й не дуже хочуть, кривляться, бо воно жирне і не так пахне, як магазинне. Я ж ніяких підсилювачів смаку туди не кидаю, от воно тільки маслом і пахне. Кажу онуці: "Ти ж хімію в школі вчиш? Ану розчини на пательні куповане масло і розчини домашнє - побачиш різницю. А потім у школі вчительку хімії розпитай, чому так".

- Але ж це тобі тяжко, - співчуває Галі знайома.

- А кому зараз легко? - не заперечує Галя. - Та я звична!

"Двірники" сумлінно стирають дощ попереду буса, відкриваючи знайомий з дитинства подільський пейзаж. Чогось бракує в ньому - чогось також із дитинства знайомого. А, це ж ніхто не пасе корів! Раніше і в дощ, і в спеку бовваніли на узбіччях постаті - переважно старих і малих пастухів із худобиною. А це вже з десяток чи й більше літ як зникли вони зовсім. Інколи в селі загальмує авто череда - та буквально на хвилину, бо що там у ній - зо два десятки голів. Тільки назва зосталася солідна: велика рогата худоба - ВРХ скорочено. А саме молочне стадо скоротилося так, як оті три слова до трьох літер: катастрофічно.

Цифри говорять самі за себе. В 1990 р. в Україні в господарствах усіх категорій утримувалося 8 млн 378 тис. корів, з них 6 млн 191 тис. голів - 74% від загальної кількості - у сільгосппідприємствах, а 2 млн 187 тис. (26%) - у приватних господарствах. Сьогодні ж, якщо вірити статистиці, українське коров'яче стадо налічує 3 млн 392 тис. 200 голів. Статистиці наче й можна довіряти, адже корів у нас рахують сумлінніше, ніж людей, маркуючи кожне новонароджене телятко. Проте дані Держкомстату чомусь часто заходять у суперечність із даними аграрних громадських структур. Однак, попри певний різнобій статистичних підрахунків, вони ілюструють однакові тенденції. Зокрема ту основну, що визначає загальний стан молочної галузі сьогодні: структура власності молочного стада кардинально змінилася. Наразі від 70% до 80% корів вікують на селянських подвір'ях і тільки близько 30%-20% - так би мовити, в індустріальному секторі аграрної галузі. Щороку цифри трохи змінюються в той чи інший бік, але принципово це співвідношення залишається сталим упродовж усіх останніх років, починаючи з 2000-го. Це неспростовно свідчить про те, що Україна перейшла на шлях від організованого до дрібнотоварного виробництва молока. Що кардинально суперечить світовій тенденції, бо скрізь розвиток молочної галузі відбувається за рахунок виробництва молока у великих фермерських господарствах.

Вочевидь, у нашої молочної галузі свій, особливий шлях розвитку. Чи, швидше, шлях деградації, оскільки важко назвати розвитком явний спад виробництва молока - більше, ніж наполовину, порівняно з 1990-м роком. Причин цього багато, та факт залишається фактом: сировинна база однієї з основних галузей продовольчої безпеки країни - молочної - майже повністю перебуває в руках малих власників. З одного боку, можна навіть порадіти, які незнищенні в наших людях приватновласницькі інстинкти, що збереглися й передалися через покоління. Бо ж радянська держава буквально випікала їх "кальоним желєзом" - усуспільненням у колгоспах, розкуркуленням та репресіями незгідних у 1930-х роках, декретами і постановами в 1950-х, коли в селян обрізали присадибні ділянки, оподатковували фруктові дерева, обкладали продподатком кожен двір - навіть коли там нічого не рухалося, а мешканцям міст і передмість забороняли тримати будь-яку домашню худобу. Але, з іншого, така алогічна диспропорція між малим і великотоварним виробництвом молочної продукції вже стала серйозним, щоб не сказати - загрозливим, гальмом у забезпеченні населення продуктами споживання - як у кількісному вимірі, так і за показниками якості. Проте маємо те, що маємо. І, хоч ми звикли все списувати з Європи й Америки і начебто прагнемо переходити на європейські стандарти якості в усьому, і в молочнотоварному виробництві також, однак мусимо визнати і враховувати той факт, що ситуація, яка склалася, має дуже різні виміри. Навіть, можна сказати, різновекторні.

Ось у Хмельницькій області, наприклад, молочне скотарство - найпоширеніший напрям спеціалізації тваринницького господарства: за чисельністю корів область посідає друге місце в Україні. Проте в 1991 р. на селянських подвір'ях налічувалося 160,2 тис. корів, що становило 40,9% обласного молочного стада. Торік у дворах мукало лише 107,1 тис. корівок, - однак це вже становило аж 82,5% від загальної кількості молочної худоби в області. Загалом, поголів'я значно зменшилося: на 1 січня ц. р. в області налічували тільки 130,4 тис. корів. А за всього чотири місяці - до 1 травня ц. р. - їх стало ще на вісім сотень менше. Цифра наче незначна. Однак у даному разі слід звернути увагу на те, що зменшення відбулося також за рахунок саме селянських господарств. Бо в не надто солідному промисловому секторі місцевих агроформувань за цей короткий час поголів'я корів навіть зросло - хай символічно, лише на сто голів, та все ж. Отже, за третину року з сільських дворів Хмельниччини зникло 900 Зірок, Маньок та Красуль. Що відповідає загальноукраїнській тенденції. Та, попри всі плюси великотоварного виробництва й мінуси дрібновласницького, не тішить - тим паче що цей процес стає аж надто стрімким. Адже ця начебто суто "коров'яча" статистика насправді відбиває безліч абсолютно людських проблем - економічних, соціальних тощо, - які останнім часом небезпечно загострилися в українському селі.

Власне кажучи, диспропорція в молочнотоварному виробництві - від формування стада і до доставки молока на молокопереробне підприємство - виникла тому, що, практично, впродовж першого десятиліття української незалежності галузь була кинута державою напризволяще - як і все тоді. В результаті, спритні ділки негайно розпродали велику рогату худобу по світах: за кожну шкуру їм давали грубі гроші - надто як порівняти з нашими тодішніми купоно-карбованцями. А потім українське село взагалі занапастили бездарні кучмівські "реформи", які, буквально, добили галузь. Практично, повсюдно й повністю були знищені тваринницькі ферми та комплекси: їх розтягнули й розібрали "на паї". Важко збагнути таке варварство: адже в 1990-х роках на Хмельниччині вже споруджувалися шестирядні корівники, що забезпечували наймодерніші на той час умови утримання великого стада ВРХ.

Внаслідок розгулу дикої приватизації і змінилася пропорція власності стада. "Монополістами" стали селянські двори. З різних причин. Одні власники й далі тримали корів тому, що звикли, як ота незнайома мені Галя "з бусика". Чи "щоб було що дітям у сумку покласти", як завжди повторювала моя покійна свекруха, Царство їй Небесне, для якої корова була годувальницею родини і найближчою, найдорожчою подругою все життя. Щойно сини заводили мову про продаж корови, бо немає вже в мами здоров'я її доглядати, - як свекруха негайно захищала її частоколом залізних аргументів. "Це моє лікарство, - відмахувалася вона. - До корови треба встати раненько і цілий день коло неї крутитися, - а як я не буду рухатися, то скоріше помру. Та й Бог сам знає, коли кого забирати. Тата вже вашого забрав, гиндиків он хтось покрав,кури самі виздихали, а свиней я вже не можу тримати. А корова краще, як людина, мене і вислухає, і пожаліє, і ще й нагодує - тільки обійди її по-людськи. І любить вона мене всякою - і в старому, і в латаному. Ні, корови я не продам". І Господь як почув цю сповідь про любов - і корови не забрав. Забрав маму.

Та більшість тримає корів не від сентиментів. І не від доброго життя. Це просто один зі способів вижити в селі, де немає ні роботи, ні зарплати, ні іншої можливості якось забезпечити родину харчами і такою-сякою копійкою. Чим менше село, тим більше в ньому таких "малих підприємців". За статистикою останніх років, корову тримають майже в кожному третьому сільському дворі. При цьому з усієї кількості домогосподарств до 20% мають одну корову, понад 5% - дві, 1,3% - три і лише 0,4% - чотири та більше корів. Тоді як близько 75% селянських господарств (вдумайтесь у цю цифру!) корів не утримують. Бо трудитися коло них треба чорно. Сім'я, в якої ми, приїжджаючи в село, купуємо високої якості домашній сир та сметану, тримає аж чотири корови і з цього живе. І непогано живе, - є хата, авто, тракторець, купили хату й для доньки. Але працює від світанку до смерку. Бо що таке тримати корову? Щодня о 5-й ранку встати, тричі на день її подоїти, вимити, нагодувати, гної повичищати. А якщо обійстя без водогону чи криниці - то скільки відер води треба наносити?! А годувати чим? Сіно, комбікорми, жом, кукурудзиння, буряки, яблука… Це ж усе треба посіяти, доглянути, зібрати, купити, привезти, переробити, заховати на зиму. В сезон - пасти. Щодня. Добре, коли є в селі чи на вулиці череда, в якій усіх корів пасуть два-три пастухи. Проте найняти сьогодні постійного пастуха практично неможливо, - вже давно непрестижне це заняття в селі. Тому пасуть по черзі. А якщо господарі вже немічні (це ж стільки набігатися треба за день, що й молодий ноги вб'є), то викликають із міста своїх дітей, і пасуть ті коров'ячі череди доктори наук та бізнесмени, що й мають гроші - але не мають кому їх заплатити.

А зараз сіна пішли. І дощі. І те ж сіно треба чи купити (а це дорого), чи - скосити, висушити, згорнути, накидати, привезти, розвантажити, скласти. А між дощами робити це все треба бігом! Це дуже тяжка фізична праця. Добре, коли є здоров'я її робити. А коли ні - то за кожен етап з переліченого треба комусь заплатити. Щастя, як є кого найняти, - бо з цим на кожному кроці сьогодні в селі проблема. Ще й кожен крок по золотому: 20 соток на сіно скосити - 300–400 гривень, згорнути - ще 100, привезти - залежно від відстані, але менше ніж за сотню ніхто в твій бік і не гляне. Транспорт - взагалі, розор. Поки українські магнати не знають, у які ще офшори сховати гроші, українські селяни дожилися до того, що не хочуть навіть забрати в односельців якісь корми для худібки, які їм віддають безплатно, - бо це ж треба ЇХАТИ по них, а бензин так подорожчав, що не вигідно щось тримати або вирощувати. Проте маєш корову - будь готовий викладати за все.

Щоб потім отримати від заготівельників по 4 грн 50 коп за літр молока.

Ні, якщо є кому продати, то можна отримати більше. Навіть сьогодні, в пік сезону молочних надоїв (бо ж - свіжа паша), літр молока на продаж коштує, щонайменше, 10 гривень - це в селі. На міському базарі ціна півторалітрової пляшки молока стартує з 20 гривень. Але до того базару треба ще доїхати. І мати час стояти, торгувати. Однак - добре тим, у кого місто під боком чи хоча б є в селі базар. Коли ж ні - альтернативи немає: ціну встановлює заготівельник, - і велика удача, якщо вчасно її платить. На жаль, конфлікти між селянами-здавачами молока та переробниками, які не заплатили за нього, на Хмельниччині не рідкість.

У переробників до селян чимало претензій. Основна - якість зданого молока. Ось що каже з цього приводу голова правління ПрАТ "Деражнянський молочний завод" Валерій Яглінський:

- Проблема молочної сировини для заводів залишається, особливо якісної - екстра і вищого ґатунків. Її ми отримуємо від більш-менш великих виробників молока - і платимо їм добре: 9,5-10 тис. грн за тонну. Тим часом від 40% до 70% молока - залежно від сезону - заготовляємо в господарствах населення. Переважно це 2-й сорт. З 1 липня 2018 р., тобто вже рік тому, мав набрати чинності новий стандарт щодо якості, за яким молоко 2 сорту, що, як правило, виготовляється в одноосібних господарствах, планувалося заборонити для використання в харчовій промисловості. Проте це рішення викликало значну соціальну напругу серед населення і на державному рівні було відтерміноване. З 1 січня 2019 р. змінилися вимоги до якості молока екстра, вищого та першого ґатунків. А вимоги до молока 2-го ґатунку залишилися незмінними! Його можна здавати на підприємства до 1 січня 2020 р. Очікується ухвалення проекту наказу Мінагрополітики "Про затвердження вимог до безпечності та якості молока і молочних продуктів". Національна асоціація молочників України "Укрмолпром" на підставі пропозицій, які надійшли від молокопереробних підприємств, звернулася з клопотанням дозволити молокопереробним заводам переробляти молоко 2-го ґатунку до 1 січня 2022 р. Для цього треба внести зміни до проекту зазначеного наказу і встановити перехідний період на три роки. Впродовж цього часу слід створити умови для вироблення якісного молока, а саме - забезпечити села належною інфраструктурою: спеціальними доїльними пунктами, обладнаними молокопроводом, холодильною та фільтрувальною технікою, аби молоко здоювалося безконтактним способом і моментально охолоджувалося, - бо чим менше сировина контактує з природним середовищем, тим вища її якість. За таке молоко вищої якості селянин отримав би й вищу ціну. Тому що сьогодні ціна низька - бо низька якість: молоко наполовину з водою. А нерозбавлене якісне молоко селяни продають на Кам'янецькому переїзді в Хмельницькому, на базарах Жмеринки і Вінниці… Молочні заводи Хмельницької області співпрацюють з одноосібними виробниками молока і хочуть надалі працювати, проте селяни мусять дбати про якість молока відповідно до державних стандартів. Адже тільки з якісного молока можна виготовити якісну молочну продукцію.

Природно, в домашніх умовах необхідних стандартів практично досягти неможливо. Що ж робити, - адже на даний час у господарствах населення загальний надій істотно вищий: до прикладу, за перший місяць ц.р. - 338,1 тис. тонн молока, тоді як в агропідприємствах країни - 222,8 тис. тонн. Фахівці Асоціації тваринників України підрахували, що доїльних пунктів, про які згадує В. Яглінський, має бути 37 тис. - у 27 тис. українських сіл. Вони можуть бути збудовані протягом року: для цього потрібно 7 млрд грн. Вартість обладнання такого пункту становить близько 200 тис. грн. І цим слід займатись, якщо уряд і справді дбає не так про розвиток, як бодай про збереження українського села, про те, щоб там жили люди. Якщо простежити за темою хоча б із 2000-го року, то може здатися, що уряди таки цим займалися: писали програми, отримували закордонні ґранти й позики, виділяли з бюджетів різних рівнів цільові кошти і благополучно наприкінці кожного року звітували про освоєння цих мільйонів гривень. Та не схоже, щоб переймалися всерйоз. Бо не видно, аби хоч хтось аналізував коефіцієнт корисної дії вкладених коштів. Простий приклад. На Хмельниччині в рамках обласної програми розвитку агропромислового комплексу у 2017–2021 рр. передбачено фінансування на 2019 р. з обласного бюджету в сумі 4,4 млн грн. на часткове відшкодування вартості доїльних апаратів. У 2017 р. часткова компенсація надана 652 особистим селянським господарствам (ОСГ) та двом молочарським кооперативам на суму 5,6 млн грн.; у
2018-му - 1034 ОСГ на суму 4,7 млн грн. За 4 місяці ц.р. прийнято 116 пакетів на суму 650 тис. грн. Запитую господиню, в якої купую сир та сметану: "Придбали доїльний апарат за державні гроші?" - "Придбала, - каже вона. - Хоча порядку з цим нема ніякого. Одного року держава сплачувала 75% його вартості. Потім давала вже тільки 25% компенсації. Ми купили, спробували ним доїти - і перестали. Бо його треба після кожного використання дуже ретельно мити, щоб там ніякої бактерії не залишилося. А в нас чотири корови! Тричі на день їх подоїш - а решту дня тільки те й робити що доїльний апарат мити?"

Відповідно до урядових постанов в області надається спеціальна бюджетна дотація на утримання корів молочного напряму продуктивності, частково відшкодовується вартість закуплених для подальшого відтворення племінних тварин, нараховується дотація за вирощування молодняку ВРХ. Повертається частина коштів, витрачених на будівництво та реконструкцію тваринницьких ферм і комплексів, доїльних залів, підприємств з переробки сільськогосподарської продукції: цього року тривають роботи на двох молочнотоварних фермах - на 520 і 250 корів, а 31 травня було відкрито першу сімейну молочну ферму - в Красилівському районі. Та це - краплі в морі, які можуть трохи комусь конкретному підсобити, однак визначального впливу на ситуацію в галузі не мають. Судячи зі стану справ на Хмельниччині, держава не має стратегії розвитку молочного виробництва загалом. Адже Хмельницька область стабільно входить у трійку найкращих не лише за концентрацією молочного поголів'я, а й за виробництвом молока: в січні ц.р. його надоїли тут 36,4 тис. тонн - що було третім, після значно більших за розміром і потенціалом Полтавщини та Вінниччини, показником у країні. Коли те, що ми бачимо тут, - найкраще, то що ж діється там, де гірше?

…Я виросла в містечку, яке, хоч офіційно й називалося селом, мало кілька солідних підприємств і організацій. У родинах сільської інтелігенції з худоби тримали переважно птицю. Більшість селянських і робітничих сімей мали на обійсті і пару поросят, і корову. Не знаю, чому в селі не було громадської череди, - може, не було великих угідь для випасу. Тому пасли індивідуально, кожна сім'я - свою худобу. І ті мої однокласники, чиї батьки тримали корову, літа не мали. Бо треба було вставати вдосвіта і гнати корову пасти. День у день. Зранку до вечора. Це була важка щоденна повинність. З одного боку, так чи інакше пасли в компанії - бо ж місця для випасу були спільні, і для ватаги з десятка-двох хлопців та дівчат спільні були ігри, карти, історії, пригоди та книжки. З іншого - вони нікуди не могли поїхати: ні в табір, ні на екскурсію, ні піти в похід. Корова на все літо, в будь-яку погоду і, практично, без вихідних! Якір, від якого не відірвешся.

Корова й сьогодні - якір. Як, власне, й кожне живе створіння, яке приручила людина: кицька вдома теж прив'язує і зв'язує, хіба не так? Але корова - той якір, який не лише тримає, а й на якому тримаються і люди, і села. Прогресу не зупинити, і вимоги щодо стандартів якості рано чи пізно знову перетворять вітчизняну молочну галузь на - переважно - великотоварне виробництво. Проте приватний сектор може скласти йому серйозну конкуренцію - якщо створювати для цього відповідні умови. В кожному разі, доти, доки в наших селах не з'являться нові робочі місця, вигідніші й престижніші, ніж просто тримати корову. Бо якщо цього не робити, якщо всі проблеми скидати, як це відбувається зараз, на новостворені громади, не маючи загальнодержавного бачення і впливу на розвиток територій і галузей, - то селяни самі не вистоять перед вимогами часу. Виріжуть своє збиткове й нерентабельне молочне стадо, і старіші люди вимруть, молодші - виїдуть на заробітки. Це вже відбувається в наших селах, - досить глянути на цифри в статистичних зведеннях і на хати-пустки та сільські безлюдні вулиці. І на кого тоді залишиться наша земля, яка чомусь нам, як і корова, все ніяк - не годувальниця? Точніше - КОМУ залишиться НАША земля?

Чи, може, саме для того, щоб вона перестала бути нашою, все в нас і робиться так, як робиться?