Володимир Бойко: «Причина ж усіх проблем — інерційність мислення на рівні 90-х минулого століття»

Ювілей — це завжди привід. Привід порадіти за винуватця торжества, промовити йому здравицю. Особливо коли ювілярові перевалило за 100, й історія його життя — це ціла епоха.

Тринадцятого лютого Маріупольському металургійному комбінату ім. Ілліча виповнилося 110 років. Утім, ця подія стала для нас можливістю не тільки поздоровити почесного голову правління ММК ім. Ілліча Володимира Семеновича Бойка, а з перших уст дізнатися, чим нині живе український гірничо-металургійний комплекс.

— Яка на сьогодні загалом ситуація у вітчизняній металургійній галузі?

— Минулий рік виявився досить успішним для галузі, що підтверджується зростанням виробництва на 6%. Я знаю, що загалом на підприємствах галузі й нашому комбінаті, зокрема, реалізуються інвестиційні програми, що, я сподіваюся, дасть змогу зберегти поточні темпи збільшення виробництва продукції. Що ж до прогнозів, то я скажу так: дай боже, щоб цей рік ми пройшли так само, як 2006-ий. Хоча програму намічено колосальну, але щодо 2007-го в нас багато непевності.

— Це пов’язано з політичними ризиками?

— У нас політика одна — я маю на увазі політику керівництва комбінату. Вона спрямована на соціальний захист трудящих, яких на підприємствах холдингу налічується приблизно 80 тисяч чоловік.

Ви, мабуть, помітили, що я намагаюся не давати ніяких інтерв’ю стосовно політичних подій, попри те, що сам як депутат Верховної Ради є суб’єктом політичного процесу. Всі політичні баталії, на мою думку, не повинні виходити за стіни парламенту. Там же кожен має займатися законодавчою роботою на благо українського народу. Якщо особисто я можу зробити посильний внесок у законодавче забезпечення розвитку металургійної галузі й ГМК у цілому, то я повинен й буду цим займатися, а не влаштовувати всеукраїнські шоу.

— Добре, тоді від політики внутрішньої — до зовнішньоекономічних питань. Схоже, що й нинішнього року металургія залишиться експортним флагманом української економіки?

— У 2006 році Україна нарощувала обсяги експорту. Водночас ми були змушені поступатися позиціями в азіатському регіоні, а також у високоцінових сегментах ринку. За перші дев’ять місяців 2006 року Україна на 1,8 млн. тонн скоротила свою присутність у країнах Азії, поступившись цією нішою Китаю. Водночас за рахунок напівфабрикатів удалося на 1,5 млн. тонн наростити поставки металопродукції в Північну Америку й на 900 тис. тонн — у країни Євросоюзу.

Крім цього, у нас є досить серйозна проблема — низьке зростання внутрішнього попиту. У результаті, доводиться більшу частину своєї продукції експортувати. Загалом по галузі, і наш комбінат не виняток, експорт становить 80% виробленої продукції. Тож нам поки що досить складно подолати залежність від зовнішніх ринків. Адже подивіться, відповідно до статистики, у структурі національного експорту напівфабрикати займають 44%. Це свідчить про те, що країна є сировинним придатком світової економіки.

— Виходить, що навіть при зростаючому ринку будівництва в Україні металургія приречена залишатися експортною галуззю?

— Усе залежить від того, до яких дій вдасться уряд і чи буде справжній хазяїн у країні. Як будуть побудовані програми розвитку ключових галузей економіки. Як спрацює парламент, щоб закон працював на країну та на людей не на словах. Можна написати десятки програм, як це бувало вже раніше, але жодна з них не працюватиме.

Програма має бути комплексною, включати розвиток галузі загалом. Вона має створювати умови для нормальної конкуренції, а не обслуговувати певні групи, які заробляють дикі гроші, що йдуть в офшори. Це потрібно для встановлення прийнятних цін для внутрішнього виробництва, щоб дати поштовх тим, хто випускає кінцевий, високотехнологічний продукт, який буде котируватися на зовнішніх ринках. Приміром, машино- і кораблебудуванню, будівництву.

Нині ми посідаємо майже останнє місце зі споживання металу на душу населення. У радянський час Україна споживала майже 50 млн. тонн сталі, що не порівняти зі сьогоднішніми показниками. Нині у Росії, я відслідковую ситуацію в найближчих конкурентів, гарантію даю, там такий розвиток суміжних галузей, що післязавтра вони почнуть вже імпортувати сталь. І якщо ми не займемося розв’язанням своїх внутрішніх проблем, то станемо сировинним придатком не тільки для країн «золотого мільярда», а й для РФ.

Поки ж серйозних зрушень немає. Тільки здається, що вони є. Адже для нашого підприємства експорт не самоціль. Нам хоча б 80% внутрішнього споживання — це було б вище даху. Я весь час про це мрію, тому що за радянських часів ми вважалися великими експортерами, але при цьому вивозили не більше 25%, решта йшло на внутрішній ринок.

— Невже все так сумно складається на внутрішньому ринку?

— Я б не сказав, що сумно. Але відносини між виробниками металу і постачальниками сировини, а також низка рішень урядовців викликають, як би це м’якше сказати, здивування. І аж ніяк не сприяють розвитку високотехнологічних виробничих галузей. От дивіться, мене обвинувачують у лобіюванні інтересів металургів у Верховній Раді на шкоду інтересам рудокопів. Але цінова політика, яку здійснюють постачальники руди на внутрішньому ринку, не вкладається в жодні цивілізовані рамки.

А ви візьміть для порівняння ціни в Бразилії, Індонезії, Австралії, Індії, Росії. Там внутрішні ціни на сировину не можна порівняти з українськими, тобто вартість вітчизняної сировини — найвища серед світових постачальників. Хіба це відповідає принципам ринкової економіки? Мої заяви — це не лобізм. Я дуже просто кажу, що був свого часу прийнятий злочинний закон щодо приватизації «Укррудпрому», коли в кабінеті поділили на трьох усю сировинну базу таким чином, що половина українських заводів залишилися без сировини, і нині ці монополісти диктують умови нам. І жодних інвестиційних програм модернізації й переозброєння. Йде проста схема непрозорого перерозподілу прибутку: продажу сировини через три-чотири структури, представництва, торгові доми тощо.

Або візьмемо закон про податок на додану вартість. Через низку причин він недосконалий. У зв’язку з невчасним відшкодуванням податку експортери втрачають оборотні кошти, які потрібні не тільки для безперебійної роботи підприємства, а й для реалізації програм модернізації виробництва. Причина ж усіх проблем — інерційність мислення на рівні 90-х минулого століття.

— Володимире Семеновичу, наскільки позначилася така ситуація на фінансовій діяльності підприємства?

— Ми досить сильні, щоб вистояти за будь-яких форс-мажорних обставин. Проте при цьому страждають інтереси держави через зменшення обсягів податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів. Судіть самі: зниження в 2006 році чистого доходу й фінансового результату до оподатковування порівняно з 2005-м було пов’язане суто зі зростанням собівартості, викликаним зростанням цін на сировинні й паливно-енергетичні ресурси та залізничні тарифи за одночасного зниження експортних цін на металопродукцію і відмови ВАТ «МК «Азовсталь» від закупівель агломерату (див. таблицю).

— Давайте від проблем перейдемо до досягнень. Чим нині може пишатися комбінат?

— Насамперед — технічним переозброєнням і підтвердженням якості продукції на рівні світових стандартів. За період незалежності ми зробили стільки, скільки не було зроблено за часів Союзу. 60% сталі в нас вироблялося мартенівським способом і 40% — конвертерним. Тепер усе навпаки. По сталеплавильній переробці виконано найважливіші для комбінату заходи. Це насамперед будівництво машини безперервного лиття заготівок №3, устаткування якої розроблено і, в основному, виготовлено австрійською фірмою VAI.

Крім того, щоб остаточно піти від застарілого енергоємного мартенівського способу виробництва сталі, на комбінаті намічено докорінну реконструкцію сталеплавильної переробку. У 2006 році почали вибирати варіанти й розробляти проектну документацію.

Після попереднього опрацювання запропоновано два варіанти реконструкції. Перший — створення киснево-конвертерного цеху продуктивністю 4 млн. тонн на рік, у якому буде два конвертери ємністю 220—250 тонн.

Другий варіант передбачає будівництво електросталеплавильного цеху такої ж продуктивності — 4 млн. тонн на рік, у якому передбачено два сталеплавильні агрегати типу CONARC ємністю 200—300 тонн. Також буде проведено реконструкцію прокатної й трубної переробок.

Проте, як ви розумієте, жодна реконструкція, така потрібна для успішного функціонування підприємства, не зможе гарантувати високу якість продукції. А це імідж не тільки підприємства, але й, якщо хочете, країни на світових ринках. У світовій практиці висока якість забезпечується передусім завдяки сертифікації продукції й системі менеджменту якості. У 2006-му на комбінаті було успішно проведено ресертифікацію системи менеджменту якості центром ТЮФ Норд на базі міжнародного стандарту ISO 9001-2000.

— За які кошти проводиться реконструкція?

— Суто коштом підприємства. На виконання перелічених вище заходів ми витратили приблизно 900 млн. грн. Тепер ви розумієте, що для нас значить неповернення ПДВ і виведення з обороту кількох сотень мільйонів?

— А як вирішуються енергетичні проблеми?

— Нині комбінат споживає за місяць максимум 130 млн. кубометрів газу. При Союзі цей показник становив 220 млн. кубометрів газу. За рахунок заходів щодо реконструкції ми плануємо вийти на показник споживання приблизно 70 млн. кубометрів на місяць.

Часто казали, що, мовляв, висока ціна на газ змусить металургів впроваджувати енергозберігаючі технології. Можу відповісти, що не ціна на газ. А дбайливий підхід до організації виробництва. І не раптом, не відразу, а поетапно протягом тривалого часу, як це відбувається на нашому комбінаті.

— Дуже часто кажуть, що Маріуполь — це місто, розташоване на території ММК ім. Ілліча. У чому полягає соціальна місія підприємства?

— Ну, по-перше, це зарплата на комбінаті, яка торік становила в середньому 2 тис. грн. Плинності кадрів практично немає, оскільки висококваліфіковані фахівці одержують приблизно 4—5 тисяч гривень. У нас запроваджено принцип, протилежний прийнятим у СРСР нормам: начальник цеху або майстер не можуть одержувати менше за робітників.

Також на комбінаті діє програма будівництва й продажу житла працівникам підприємства з довгостроковою відстрочкою платежів. За три останні роки комбінат побудував і передав трудящим і організаціям міста 622 квартири на загальну суму близько 90 млн. грн., зокрема в 2006-му — 216 квартир.

Крім цього, підприємство постійно надає безплатні фінансову допомогу й послуги. Це й капітальні та поточні ремонти приміщень шкіл, шкіл-інтернатів, дитячих будинків, дитячих садів і лікувальних закладів, а також зміцнення навчальної, матеріально-технічної бази, соціального захисту працівників освіти й медицини. Усього 2006 року комбінат надав безплатну фінансову допомогу шляхом перерахування коштів, передачі матеріалів та виконання ремонтних робіт на суму близько 125 млн. грн.

— А як, на вашу думку, чи можливий такий «новий» соціалізм у масштабах усієї України?

— Україна — найбагатша країна в Європі, у неї є все: потужна промислова база, безліч корисних копалин і енергоресурсів. Яка країна Європи може похвалитися таким? Тому за наявності доброї волі, розуму й належної завзятості в поліпшенні життя нічого неможливого немає. Зрештою, треба з оптимізмом дивитися в майбутнє й вірити у свої сили.