У чиїх руках майбутнє лісу?

Після виборів, у період політичних глухих часів і спроб аутсайдерів гримнути дверима, саджання лісу в Україні, у якому взяв участь президент країни, перетворилося мало не на національне свято. У свята був не лише політичний, а й серйозний економічний підтекст. Справа в тому, що сільське господарство обіцяє вивільнити до восьми (а за деякими даними навіть до десяти) мільйонів гектарів еродованої і малопродуктивної ріллі. Доведеться подумати — чим засадити ці землі? Для 2—2,5 мільйона гектарів у Державному комітеті лісового господарства знайшли точне застосування — їх засадять лісом, що дасть можливість довести лісистість в Україні до оптимуму.

Важливо врахувати ще одну обставину — у країні закінчилася боротьба, що тривала понад десять років, навколо дилеми: яким бути лісу — приватним чи державним? Новий Лісовий кодекс дає однозначну відповідь — ліс у нас буде державним. З огляду на це виникає чимало запитань, які оглядач «ДТ» поставив голові Державного комітету лісового господарства Віктору ЧЕРВОНОМУ.

— Вікторе Олександровичу, в Україні закінчилася грандіозна акція «Майбутнє лісу у твоїх руках». Це черговий захід чи ви вбачаєте у цій події щось більше?

— Акція стала справді масовою, вона пройшла потужно у всіх регіонах. І важливо навіть не те, що в ній брали участь практично всі губернатори, міністри і навіть президент країни. Головний показник — 61 тисяча школярів взяли в руки лопати, і за п’ять днів, коли відбувалася акція, було висаджено 11 мільйонів 835 тисяч саджанців. Це, можна сказати, початок національного почину з садіння лісу. Віктор Андрійович особисто взявся за лопату, попрацював на лісосадильній машині і навіть саджав дерева за допомогою меча Колесова.

Гадаю, масовість акції свідчить про те, що суспільство, яке ще недавно висловлювало чимало різких претензій до працівників лісового господарства, перейнялося їхніми проблемами. Це дуже важливо. До речі, обвинувачення на нашу адресу багато в чому пояснювалися тим, що громадськість була недостатньо поінформована про діяльність галузі. Зараз ми відкриті і готові до діалогу з суспільством.

— Колись у важкі для США роки президент Франклін Рузвельт зробив будівництво доріг загальнонаціональною справою. Чи не стане саджання лісів в Україні таким самим почином?

— Наша країна у важкі повоєнні роки садила за п’ятирічку по мільйону гектарів лісу. Чому б і зараз нам не розгорнути таку саму за масштабом справу? Погоджуюся, що умови вже не ті, люди змінилися та й вимоги до оплати праці не схожі на повоєнні. Проте я вірю, що розгорнемо роботу в не менш вражаючих масштабах. Ми вже прийняли понад 200 тис. гектарів земель для саджання лісу. Тож резерв є, хоча він і не зовсім рівномірно розподілений. В одній області нам передали 30 тис. гектарів — цього лісникам вистачить на чотири-п’ять років роботи. А в інших областях одержали усього сотню гектарів. Це може створити проблеми. Вселяє надію те, що уряд затвердив, а прем’єр-міністр підписав концепцію розвитку лісового господарства. Незабаром будуть прийняті відповідні нормативні акти і, сподіваюся, процес піде динамічніше.

Ми порушуємо питання про резервування земель під заліснення, щоб вони не підлягали продажу, розпаюванню і подальшій приватизації. Зрозуміло, що прийняти 2,5 мільйона гектарів земель у лісові фонди і швидко посадити на них ліс неможливо просто фізично. За нашими підрахунками, на це знадобиться мінімум 20 років. Для цього потрібно вийти на обсяги, які вдавалося освоїти після війни, коли саджали величезну кількість лісу. Тоді щороку створювалося 100—150 тисяч гектарів, а в одну п’ятирічку було створено навіть понад 200 тисяч га за рік.

— А скільки реально висаджується сьогодні?

— За рік садимо близько 50 тисяч га. З них 16 тисяч га нових лісів і близько 35 тисяч — відновлення лісу на вирубках. Надалі площі відновлюваних лісів збережуться, але площі нових щороку подвоюватимуться. Цього року плануємо посадити 16 тисяч га нових лісів, наступного — уже 30, ще через рік — 60 і, нарешті, у 2010 році хочемо вийти на 100 тисяч га нових лісів за рік. Плюс 35—40 тисяч га садитимемо відновлюваних лісів. Для реалізації таких обсягів необхідно залучити всі резерви. Тому в Лісовому кодексі виписана можливість приватної власності на ліси на приватній землі. Логіка внесення цього пункту така: якщо є розпайовані приватні землі, і власник їх засадив лісом, нехай цей ліс, що росте, буде приватним...

— Важко розраховувати на те, що завтра люди візьмуться садити ліс на своїх землях...

— Звичайно. У європейських країнах держава стимулює створення лісів на приватних землях. Там є програма преміювання приватників за створення лісів на землях, які виведено із сільськогосподарського обороту. Вважаю, ми до цього теж згодом прийдемо.

— На адресу нинішнього бюджету зроблено чимало докорів, що це бюджет проїдання, а не розвитку. Наскільки це справедливо стосовно коштів, які виділені на лісове господарство?

— Прошу, у нас динаміка розвитку дуже наочна. Так, 2004 року на створення нових лісів було виділено 1 мільйон 200 тисяч гривень, 2005-го — 12 мільйонів, а вже 2006 року — 25 мільйонів гривень. Прогрес, думаю, у наявності, і він свідчить про те, що це не бюджет проїдання, а бюджет розвитку, принаймні для лісового господарства. При цьому, збільшуючи площі лісів, ми нарощуємо кількість робочих місць — адже дерева потрібно саджати, доглядати за ними. Дуже важливо, що ці робочі місця створюються там, де в них відчувається особливий дефіцит.

— Лісорозведення в Україні потребує бюджетних асигнувань. Але ж є країни, у яких воно прибуткове. Коли ми в нашій країні зможемо вийти на бездотаційний режим ведення лісового господарства?

— Цікаве запитання. Почну з того, що ліс від лісу відрізняється. Лісові господарства в Поліссі дають серйозний прибуток. Торік від реалізації деревини отримано 1,8 мільярда гривень. З цієї суми 600 мільйонів ми заплатили до бюджетів різних спеціальних фондів. Це третина! Ще 600 мільйонів — це заробітна плата працівників. Ну і 600 мільйонів, які залишилися після виплати зарплати і податків, пішли на паливо і ведення лісового господарства.

Водночас ліси у степовій зоні — зовсім інша справа. Вони вимагають витрат, на які йде Держкомлісгосп, і тут потрібна допомога держави. До речі, в усьому світі лісове господарство там, де воно не несе на собі промислового навантаження, — дотаційне. У Європі воно дохідне лише в лісових державах: Фінляндії, Швеції, Росії. Але дотаційне в Португалії, Італії, Греції, Франції.

— Українці гостро переживають і обурюються, коли проїжджають повз зрубані лісосіки. Вони переконані, що рубають національне багатство...

— Жодна країна світу не має таких суворих обмежень з рубки лісу, які діють в Україні...

— Прийняти — це одне, але зовсім інша справа — виконувати закони. Чи не тут причина занепокоєння наших громадян?

— У довідці незалежного спостерігача — Світового банку — написано, що у нас... надто низькі темпи лісозаготівлі і це призводить до втрати цінного лісового ресурсу. Суспільство має зрозуміти той факт, що через 80—100 років потрібно рубати — це збір врожаю.

— І усе-таки від занепокоєння суспільства просто так відмахнутися не можна — треба щось робити. Що, конкретно, зробите ви, аби ваш «збір врожаю» не хвилював народ?

— Люди повинні побачити, що на місці зрубаного посаджено новий, молодий ліс. У нас є такий термін — примикання лісосік. Поруч із лісосікою — там, де нещодавно вирубали ліс, — ми п’ять років не рубаємо дерев, і за цей час відбувається змикання молодого лісу. Лише коли стає видно, що з’явився молодий лісок, ми проводимо рубку такої лісосіки. У цьому разі люди бачать — відновлення лісу відбулося і зазвичай не ставлять запитань.

— Зараз Україна — учасник Кіотського протоколу, за яким усі країни зобов’язані протистояти зростанню забруднення атмосфери, що призводить до глобального потепління. Один із важливих елементів цієї політики — розведення нових лісів. Як виконуються наші зобов’язання за цим протоколом?

— Важливо зазначити, що надзвичайно ефективно дерева виконують роль легень планети, коли вони молоді й інтенсивно ростуть. У цей час рослини активно поглинають вуглекислий газ, накопичують біомасу і виділяють кисень. Коли ж дерево старіє і вже не росте, воно не поглинає вуглекислого газу. Для дерев, які відмирають, навіть існує термін — мінусові насадження. В Україні приріст деревини в молодих лісах Полісся сьогодні на рівні 5—6 кубометрів на рік на кожному гектарі. Це дуже гарний показник. Такі нові ліси дають нам можливість торгувати квотами за Кіотським протоколом. Тому інвестори із Світового банку всіляко підтримують насадження лісів у Поліссі. Проте вони не планують виділяти кошти на посадку дерев на півдні України, тому що там низький приріст деревини — 2 кубометри на гектарі. Тут удвічі менше поглинається вуглекислий газ з атмосфери, ніж це роблять ліси, створені у Поліссі чи Карпатах. Тому весь тягар розведення лісів на півдні України лягає на наші плечі — розраховувати на якусь міжнародну допомогу не доводиться.

— З розведенням лісів на півдні у нас узагалі великі проблеми — читачі «ДТ» пишуть про всихання дерев, про пожежі в лісах Миколаївської області через помилки в розведенні лісів у цьому регіоні. Чи враховуєте ви ці прорахунки у своїй роботі?

— Прорахунки є і в Карпатах, де колись ще австрійські лісівники посадили смерекові ліси, які зараз всихають. Річ у тім, що посадити ліс — справа не така проста, як багатьом здається. Так, коли починали створювати ліси в Миколаївській і Херсонській областях, там за рік засипало сотні гектарів чорноземних полів пісками, які рухаються. Це була єдина пустеля в Європі. Сьогодні вже зрозуміло — треба було садити ліс більш розріджено, й усе було б гаразд. Але в той критичний час ні влада, ні населення не зрозуміли б, чому ми садимо дерева рідко, коли рухаються піски. Тому було прийнято рішення про суцільне заліснення і на своєму етапі воно виконало завдання — піски було зупинено. Але природне навантаження лісу на територію з дуже бідними грунтами і вкрай малою кількістю опадів виявилося надмірним. Плюс будівництво Північно-Кримського каналу, яке призвело до підвищення рівня грунтових вод. Все це дало свій результат — у Нижньодніпров’ї почалося всихання дерев.

Зараз проводимо проріджування, прохідні рубки, щоб дати можливість лісам рости нормально і щоб вистачило вологи на всіх. Це свідчить про те, що в південних областях підходи до ведення лісового господарства мають бути зовсім іншими, ніж у Поліссі — не вирощування промислового лісу, а закріплення пісків, виконання екологічних функцій.

— Був час, коли в Державного комітету лісового господарства було відібрано функцію контролю за станом лісів інших користувачів. Зараз Лісовий кодекс повертає комітету цю функцію. Як це може позначитися на стані лісів у нашій країні?

— Контрольні функції закріплені за Мінприроди. Екологічна інспекція контролює ліси усіх відомств. Сьогодні Лісовим кодексом України передбачається виключне право держави на ліси. Лише невеличкі або новостворені ділянки можуть перебувати в приватному користуванні.

У новому Лісовому кодексі жорстко виписані умови, згідно з якими може бути виділена земля під забудову, — надати більше як один гектар на ці цілі можна лише спеціальним рішенням Кабінету міністрів. Цей пункт різко обмежить можливість виділення сільськогосподарських земель з обороту під забудову для населених пунктів і дач.

У комунальній власності ліси можуть перебувати лише в межах населених пунктів. Приміром, Київ має 34 тисячі гектарів лісу. А решта — державні ліси. Ми дуже хотіли б (і в цьому плані нас підтримують президент і уряд), щоб усі ліси були передані в єдину державну систему Держкомлісгоспу. У нас у центральному апараті працює 100 чоловік, і в обласних управліннях — від 25 до 50 фахівців у кожній області. Вони планують роботи з догляду за лісом і його відновлення. Тому, повірте мені, вирубування лісів, на яке всі звертають увагу, — це остання і далеко не найважливіша фаза нашої роботи.

— У новому Лісовому кодексі передбачені гарантії держави щодо захисту честі, гідності і здоров’я, життя і майна представників державної лісової охорони. З чим пов’язані ці гарантії?

— На жаль, є чимало випадків, коли наші люди гинуть від рук крадіїв лісу, браконьєрів. Нерідко працівникам лісової охорони (особливо в західних областях) підпалюють будинки, машини, коли вони займають принципову позицію щодо охорони лісів. Тож питання про захист людей постало дуже гостро. Вони повинні бути прирівняні до працівників правоохоронних органів і мати право на страхування. У разі смерті під час виконання службових обов’язків держава повинна компенсувати сім’ї втрату годувальника. На жаль, коли людина живе в селі, їй буває нелегко — часом доводиться, захищаючи інтереси держави, конфліктувати зі своїми сусідами. Ми намагатимемося зробити усе, щоб людина, яка працює в лісовому господарстві, почувалася захищеною.