ЦИФРОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

31 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 20, 31 травня-7 червня 2002р.
Відправити
Відправити

Відгриміли виборні баталії, відбушують пристрасті щодо структурування парламенту. Рано чи пізно почнеться буденна робота зі створення законів, визначення пріоритетів у законодавчій роботі...

Відгриміли виборні баталії, відбушують пристрасті щодо структурування парламенту. Рано чи пізно почнеться буденна робота зі створення законів, визначення пріоритетів у законодавчій роботі. Хотілося б, щоб серед безлічі проблем, які постануть перед народними депутатами, не загубилася проблема створення цифрового законодавства.

Сучасні комп’ютерні інформаційні технології пронизують практично всі сфери діяльності людини: бізнес, освіту, охорону здоров’я, державне управління, інформаційні послуги, дозвілля і багато іншого. Одна з експертних оцінок цифрової економіки говорить про те, що 2003 року близько 5% валового продукту у світі припадатиме на інтернет-економіку. Через п’ять років кожен другий спеціаліст отримуватиме другу вищу освіту дистанційним шляхом. Лавиноподібне зростання маси суспільних відносин, які реалізуються за допомогою комп’ютерних технологій, призводить до необхідності адекватного реагування з боку законодавців. Веб-сайти новин рясніють повідомленнями про закони, прийняті у різноманітних країнах, — про електронний документ, про цифровий підпис, про електронну торгівлю, про боротьбу з кіберзлочинністю, про захист персональних даних, про особливості реалізації тієї чи іншої діяльності в Інтернеті.

Справа дійшла вже і до створення фундаментальних міждержавних законопроектів — «Декларації прав людини в цифровому світі». Автор цього документа — мер французького міста Іссі-ле-Муліно, співголова групи з вивчення інформаційних технологій у Національній асамблеї Франції — зробив спробу системного, глобального, юридичного осмислення цифрового світу. У ньому обгрунтовується теза про необхідність дії законів в інформаційному суспільстві, наріжним каменем яких має бути забезпечення гарантій прав і свобод людини в цифровому світі. Система цифрових законів має захищати основні цінності цивілізованого світу: свободу слова, підприємництва та конкуренції, гарантувати захист права власності тощо.

Які ж пріоритети можна визначити при створенні цифрового законодавства в Україні?

Цифрові документи

Найкращим провідником інформаційних комп’ютерних технологій у життя є бізнес, що пояснюється декількома чинниками. З одного боку, ці технології дозволяють значно підвищити ефективність бізнес-процесів усередині компанії, а з іншого — отримати вищу динаміку і комфортність взаємин зі споживачами і партнерами. Сьогодні відомо кілька моделей електронного бізнесу, але з’являються нові й нові, які більш тонко враховують специфіку взаємовідносин. Що ж є спільним і характерним для всіх цих моделей? Насамперед це перехід на безпаперову технологію, за якої практично весь обмін інформацією як усередині компаній, так і поза нею здійснюється в електронному (цифровому) вигляді. Здавалося б, усе добре, але є одне «але»… Щойно необхідно здійснювати юридично значимі дії (укладати договори, надсилати комерційні пропозиції, фіксувати якісь події тощо), одразу ж доводиться складати відповідний паперовий документ.

Здавалося б, чого простіше — нехай дві чи кілька компаній, які ведуть свій бізнес один з одним в електронному вигляді, домовляться про визнання електронних документів еквівалентними паперовим — і проблему вирішено. Це так, але лише доти, доки не виникають спори. Для розгляду спорів у суді необхідно пред’являти документи, що підтверджують або спростовують докази сторін. Більше того, у ряді законів, починаючи з Цивільного кодексу, є пряма вимога укладати угоди в письмовій формі, що означає на папері. Це змушує бізнес-структури дуже акуратно ставитися до ведення електронного бізнесу, і тому, страхуючись, найчастіше дублювати його паперовим еквівалентом. Така ситуація призводить до виникнення колізій, а іноді й до плутанини. Невирішена проблема визнання юридичної еквівалентності електронних і паперових документів є обмеженням для впровадження електронних форм взаємовідносин і в багатьох інших сферах людської діяльності, результати якої можуть мати юридичні наслідки для їхніх учасників.

Проблема ця не нова. Ще із середини 80-х років у комісії з міжнародної торгівлі ООН (UNCITRAL) розроблялися пропозиції щодо уніфікації правових вимог при веденні електронної торгівлі. Ці пропозиції були систематизовані і знайшли відбиток у типовому законі UNCITRAL про електронну комерцію. Вже 1997 року ООН рекомендує національним урядам максимально враховувати положення типового закону при розробці свого законодавства. У результаті тривалої роботи в Європі прийнято директиву ЄС «Про електронну комерцію». Обидва ці документи проголошують як основний принцип — рівність правового статусу паперового й електронного документів. Цей принцип функціонального еквівалента дозволяє використовувати весь традиційний базовий юридичний багаж, напрацьований за час використання письмової (паперової) форми укладання контрактів і при використанні електронної форми. Крім того, вони уніфікують процедуру укладання контрактів в оn-line, встановлюють перелік інформації про сторони контракту, а також установлюють позовну силу електронного контракту тощо.

В Україні робота над законопроектом, який регулює взаємини, пов’язані з використанням електронних документів, почалася кілька років тому. Досить складну його долю можна частково пояснити невеликим соціальним попитом на такого роду юридичне регулювання. Та хотілося б нагадати, що законодавство не лише має юридично фіксувати вже сформовані або достатньою мірою сформовані суспільні відносини, а й брати участь у формуванні перспективних взаємин, які визначатимуть вектор розвитку суспільства в майбутньому. Тому законодавець має виявляти велику наполегливість при підготовці законопроектів в галузі використання проривних технологій із будь-якої сфери життя суспільства — політичної, соціальної, технічної, аграрної і, безсумнівно, в галузі інформаційних технологій.

У даний час проект закону України «Про електронний документ і електронний документообіг» після доробки Комітетом із питань науки й освіти готовий до розгляду в другому читанні. У цілому законопроект відповідає сучасному законодавчому стану регулювання цих процесів у світі. Але є кілька моментів, які можуть викликати труднощі в процесі його застосування.

У частині 3 статті 5 законопроекту сказано: «форма і структура даних електронного документа, його обов’язкові реквізити, а також візуальна форма його відображення визначаються законодавством». Отож, вимога наявності в електронному документі обов’язкових реквізитів, що визначаються законодавством, спричинить величезну за обсягами і безглузду за змістом роботу з дублювання всіх законодавчих актів України, у яких тим чи іншим чином визначаються реквізити паперових документів. Доцільніше в ролі специфічного реквізиту електронного документа визначити лише електронний підпис. А інші реквізити повинні відповідати реквізитам для паперових документів, що визначені чинним законодавством. До таких же негативних наслідків призводить вимога законодавчо визначити форму і структуру даних електронного документа.

Найсерйознішим недоглядом є те, що жодна норма законопроекту не передбачає самостійну юридичну чинність електронного документа. У законопроекті однозначно визначено, що для наявності юридичної чинності електронний документ повинен мати «близнюка» у паперовому вигляді (ст. 8). Визнання можливості використання електронного документа як доказу (ст. 8) не вичерпує всіх функцій юридично значимого документа. Інакше кажучи, прийняття цього законопроекту призведе до необхідності наявності функціонування двох систем діловодства: паперового й електронного. За що боролися? Крім того, наявність великої кількості відсильних норм у законопроекті робить його вже нині нежиттєздатним, тим паче, що більшість із них відсилають у нікуди.

Ціна таких недоробок дуже велика. В Україні загальмується впровадження комп’ютерних систем документообігу, не зможуть бути реалізовані багато соціально значимих проектів впровадження інформаційних технологій, у тому числі й в електронному уряді, електронній торгівлі й інших.

До речі, про електронну торгівлю. Покладаючи великі надії на проект закону України «Про електронний документ і електронний документообіг», не слід забувати про необхідність розробки і прийняття закону «Про електронні договори», у якому слід відбити особливості правового регулювання укладання і виконання договорів в електронному вигляді. Хотілося б підкреслити, що мова має йти не лише про електронну торгівлю, а про всю можливу множину цивільно-правових угод. Цей закон від самого початку повинен бути максимально гармонізований із міжнародним законодавством і насамперед із європейським. При цьому необхідно звернути увагу на вирішення досить серйозної проблеми термінологічної невизначеності, що завжди характерна для нових сфер людської діяльності. Все це необхідно для того, аби український бізнес, українські ділові люди могли однією «електронною» мовою розмовляти і домовлятися зі своїми партнерами як усередині країни, так і за кордоном.

Вже юридична практика передових країн свідчить про необхідність якнайшвидшого прийняття цього важливого законопроекту з урахуванням уже накопиченого міжнародного досвіду.

Електронний підпис

Будь-який документ має бути ідентифікований із якоюсь юридичною і фізичною особою, котра його створила. Людство в паперових документах використовує підпис і печатку, а для електронних документів — електронний підпис. Електронний підпис — це дані в електронній формі, що додаються чи логічно сполучені з електронним документом і слугують для ідентифікації.

Відомо, що всі норми, які стосуються електронного підпису, були винесені за рамки законопроекту про електронні документи й оформлені в окремий законопроект під назвою «Про електронний цифровий підпис», із метою спрощення проходження цих двох законопроектів у нашому парламенті. Однак доля його виявилася не менш складною, аніж у першого.

Слід нагадати, що існує директива Євросоюзу № 93 від 1999 року, мета якої — правове визнання електронного підпису. Аналогічні закони діють у Німеччині, Італії, Індії, деяких штатах США, а законопроекти є в Данії, Франції, Англії, Іспанії, Австрії тощо. Аналіз національної та міжнародної законодавчої бази свідчить про наявність різноманітних підходів у регулюванні використання електронного підпису. Наріжним каменем цієї розбіжності є цільове призначення її використання: або внутрішньодержавне, або міжнародне.

У наш законопроект, як, наприклад, і в законодавчу базу Німеччини, закладено ідею використання цифрового електронного підпису в рамках спеціально створеної, жорстко регламентованої, державної обов’язкової системи сертифікації. Такий підхід ставить в основу насамперед безпеку і надійність використання електронних цифрових підписів. Він має право на життя, особливо з урахуванням можливих загроз фальсифікацій електронних підписів і подальших збитків для сторін, які його використовують. А те, що такі загрози реальні, ми переконуємося практично щодня. Зловмисно чи з цікавості, хакери з завидною сталістю випробовують на міцність захист комп’ютерних мереж і систем.

Слід звернути увагу на те, що бажання авторів законопроекту створити струнку, методологічно обгрунтовану систему сертифікації, розбивається об рифи реальності. У ст.4 законопроекту юридичним еквівалентом власноручного підпису визнається цифровий підпис, який відповідає двом основним вимогам: по-перше, цифрові електронні підписи повинні бути зроблені і, відповідно, перевірені за допомогою надійних засобів цифрового підпису; по-друге, цифровий електронний підпис має бути перевірений за допомогою посиленого сертифіката ключа.

Що ж пропонується законодавцям визначити в ролі надійних засобів цифрового підпису? Виявляється, автори пропонують «чудову» суміш — якщо є сертифікат відповідності (чому?) або якщо є позитивний експертний висновок (про що?) уповноваженого органу, або якщо цим же органом цей засіб просто допущений до експлуатації (на підставі чого?), то тоді — це надійний засіб цифрового підпису. Складається враження, що автори формулювання ст. 2 законопроекту мали не дуже глибоке знання перспектив розвитку криптографічного захисту інформації в нашій країні і тому, про всяк випадок, дали ці три практично взаємовиключні один одному варіанти. За текстом законопроекту таких нестрогих правових норм, які призводять до розмивання його змістовної суті, зустрічається досить багато.

Але повернімося до аналізу методологічних основ законопроекту. Жорстко регламентована державна обов’язкова система сертифікації цифрового електронного підпису практично однозначно окреслює межі її використання — у межах України. Тобто поряд із потенційною можливістю забезпечення високого ступеня безпеки і надійності використання електронних підписів такий підхід однозначно перекреслює надії на міжнародне співробітництво в цій галузі. Ми повинні чітко усвідомлювати, що, реалізуючи запропоновану модель, ми відмовляємося від участі в міжнародній електронній торгівлі. Звісно, вітчизняні бізнесові структури у ній братимуть участь, але за чужими правилами, за чужими законами. Інакше кажучи, держава в цьому випадку відмовляє їм у відповідному правовому захисті. Чи правильно це?

Окрім того, законопроект у цілому не відповідає директиві Євросоюзу ще за кількома пунктами. Хотілося б зауважити, що в даному випадку посилання на директиву Євросоюзу не є демонстрацією прихильності до якогось «зовнішньополітичного вектора», просто в цьому документі зосереджено багаторічний досвід і результат роботи великої кількості різнопланових експертів.

Отже, по-перше, широке і відкрите поняття електронного підпису, використовуване у директиві, у законопроекті зведено до одного класу — цифрового електронного підпису, тим самим невиправдано виключаються інші види електронної ідентифікації, як відомі в даний час, так і ті, що можуть бути розроблені в майбутньому. По-друге, вимога обов’язкової акредитації центрів сертифікації ключів суперечить як духу директиви, так і нашому законодавству. І, нарешті, по-третє, у ст. 5 директиви однозначно встановлюється, що правове значення електронного підпису не втрачається й у тому випадку, коли він використовується без атрибутів сертифікації. У нашому законопроекті в ст. 6 нібито дається право використовувати електронний цифровий підпис без сертифіката ключа, але в ст. 4 таке використання має незначну юридичну чинність. Інакше кажучи, ніяких юридично значимих підписів поза системою сертифікації! Цей і подібні алогізми з’явилися в законопроекті тому, що автори спробували метафізично об’єднати положення європейської директиви і німецького законодавства.

Та вихід із цієї ситуації є. Старанно переглянути всі норми законопроекту й усунути усі відступи від німецького підходу. А потім… написати новий законопроект «Про електронний підпис», який має бути однозначно і повністю гармонізований із директивою. Виправлений же законопроект «Про електронний цифровий підпис» має ввійти в нього окремою главою, норми якої як обов’язкові регулюватимуть відносини, пов’язані із застосуванням електронного підпису, лише в державній сфері і, може, ще у банківській. У цьому випадку бізнесові структури, фізичні особи в процесі документарних взаємовідносин матимуть право вільно, за взаємною домовленістю, вибрати будь-яку систему реалізації електронного підпису, у тому числі, при певному ступені довіри, і державний, тобто цифровий, електронний підпис.

Електронний уряд

Електронний уряд — це уряд, у якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв’язків і процесів підтримується й забезпечується відповідними інформаційно-комп’ютерними технологіями. При цьому під терміном «уряд» розуміють владні структури всіх рівнів: від Кабінету міністрів, міністерств до районних державних адміністрацій. В Україні останнім часом досить активно йде обговорення цієї ідеї, і робляться перші практичні кроки в напрямі її реалізації.

Електронний уряд — це не механічне з’єднання інформаційних технологій і уряду. Це нова філософія державного управління, тому для реального втілення цієї ідеї в життя необхідна розробка нової законодавчої бази. Насамперед мова має йти про надання правового статусу електронним документам і електронного підпису. Потім необхідна відповідна адаптація нормативної бази, що регламентує діловодство в державних установах до особливостей, обумовлених використанням комп’ютерних технологій. Потребує свого вирішення питання визначення правового статусу електронних інформаційних ресурсів, які розміщатимуться в комп’ютерних мережах державними органами як для міжвідомчого, так і для загальнодоступного використання.

Однак основні проблеми лежать у площині правової регламентації надання on-linе послуг населенню і бізнесу. Необхідно досить чітко виписати в законодавстві загальні умови надання таких послуг, а також особливості для окремих їхніх видів, регламентувати порядок звернень і стандартизувати форми заяв й інших документів, що будуть використовуватися. При цьому особливу увагу слід приділити питанню забезпечення законодавчих гарантій надання таких послуг. Без вирішення правових проблем ідея електронного уряду буде аматорством і приречена на провал.

Захист персональних даних

Використання комп’ютерних інформаційних технологій для надання послуг населенню, бізнесу призводить до накопичення різноманітної інформації про громадян. Несанкціоноване розголошення такої інформації найчастіше може завдати шкоди. Вже в 80-х роках минулого століття з’явилися перші національні законодавчі акти, що регламентують захист персональних даних (інформації про особистість). Потім було розроблено і міжнародні правові документи, які визначають принципи і порядок захисту персональних даних. В Україні цю проблему було порушено автором даної статті на шпальтах «ДТ» 1996 року. Потім колектив авторів підготував комплекс законодавчих актів, включаючи законопроект «Про захист персональних даних». Законопроект пройшов ретельну експертизу майже в двох десятках відомств, був презентований у двох монографіях і поданий офіційно в Кабінет міністрів України наприкінці 2000 року.

Однак через незрозумілі причини його подальший рух застопорився, попри те, що він, ставши базовим у своїй галузі, давав законодавчу основу для ряду інших законодавчих актів, у тому числі і для законопроекту Мін’юсту «Про єдиний реєстр фізичних осіб». Більше того, він мав стати законодавчою парасолькою для функціонування багатьох загальнодержавних комп’ютерних систем, зокрема, єдиної державної автоматизованої паспортної системи, у яких збираються величезні масиви інформації, що містять відомості про громадян. Вимога забезпечення захисту персональних даних у комп’ютерних системах податкових і міліцейських органів, медичних і навчальних установ, бізнесових структур має подвійне призначення. Насамперед це захист прав та інтересів громадян у процесі збирання, зберігання і використання їхніх персональних даних. Але, з іншого боку, це й функціональний захист від хакерських атак на комп’ютерні системи цих структур, що має дуже важливе значення для їхньої життєдіяльності.

Очевидно, виходячи з важливості цієї проблеми, у минулому парламенті був розроблений свій варіант законопроекту, заснований на матеріалі відповідної європейської конвенції та директиви. Не вдаючись у подробиці аналізу його змісту, слід зазначити, що він має ряд методологічних неточностей і алогізмів. Наприклад, у законопроекті дається одне з основних визначень: «чутливі дані — персональні дані, обробка яких несе підвищений ризик для суб’єкта даних». Але сама по собі обробка даних ніякого ризику не несе. Збитки можуть бути завдані лише при несанкціонованому розповсюдженні або використанні персональних даних. Задля об’єктивності слід сказати, що всі ці недоліки можна подолати. Та й цей законопроект не пройшов навіть першого слухання. Тому ми, громадяни України, залишаємося беззахисними перед загрозою несанкціонованого збирання інформації про нас, її поширення і використання, у тому числі й у протиправних цілях.

Цифрові ЗМІ

З кожним днем зростає кількість інтернет-видань, з’являються в комп’ютерній мережі радіостанції, поки в основному як аналог ефірних, здійснюються прямі трансляції масових видовищ. У недалекому майбутньому єдиний термінал, єдина транспортна, телекомунікаційна технологія забезпечать споживачам доступ до друкованих, теле- і радіоінформаційних джерел. І оскільки відбудеться інтеграція інформаційних потоків різного виду на рівні споживача, то цілком очевидною і логічною є конвергенція інформаційних джерел, що працюватимуть в єдиному інтегрованому технологічному середовищі. Злиття радіо, телебачення, інтернет-технологій дозволить на вищому рівні задовольнити інформаційні запити споживачів. Ця конвергенція призведе до появи нових видів масових комунікацій, які дадуть можливість у будь-який час доби подивитися (прочитати) телевізійний блок новин, насолодитися будь-яким фільмом із фільмотеки студії, вступити в інтерактивний діалог з улюбленим політичним оглядачем, розшукати і прочитати будь-яку газету і журнал. І все це, не підводячись з-за робочого столу.

Нові технології призводять до виникнення нових суспільних відносин. При зростанні соціальної значимості й утворенні певної маси нових суспільних відносин виникає необхідність у їхньому правовому регулюванні. Отже, рано чи пізно має з’явитися законодавство, яке регламентує діяльність масових комунікацій, особливості створення, поширення і споживання інформаційного продукту в нових технологічних умовах. Але вже сьогодні існують проблеми, які потребують свого правового врегулювання.

Ряд телевізійних програм новин мають свої інтернет-версії. Виникає питання про правовий статус цих версій. З одного боку, логічно припустити, що це відображення традиційної діяльності телерадіоорганізації іншими технічними засобами (у даному випадку за допомогою інтернет-технологій). Але з іншого боку, визначення телерадіоорганізації в чинному законодавстві не дозволяє віднести телевізійні інтернет-версії до таких. Ну то й що, скажете ви? Дійсно, здавалося б, нічого. Однак у телерадіоорганізацій і їхніх творчих працівників є певні права й обов’язки. Основне серед цих прав — це право доступу до будь-якої інформації, а серед обов’язків — обов’язок об’єктивно її відображати у своїх матеріалах. Отож, якщо ви хочете використовувати матеріали, подані в телевізійній програмі новин, для встановлення якогось факту, то чи можна використовувати відповідні матеріали веб-сайту? Яким чином регламентується ступінь адекватності ефірного матеріалу і матеріалу, розміщеного на веб-сайті? Якщо в прямому сюжеті використовується авторський виступ, котрий містить дані, що не відповідають дійсності, то чи можуть вони розміщатися на веб-сайті і хто при цьому буде відповідати? Всі ці проблеми стосуються й інтернет-версій друкованих видань.

Інша ситуація призводить до виникнення не менш пожвавленої дискусії. Мова йде про правовий статус суто on-line-проектів, тобто проектів, які не мають аналога в матеріальному світі, — інтернет-журналів, інтернет-газет, інтернет-інформагенцій. Найчастіше дискусію переводять у площину — вважати чи не вважати веб-сайт засобом масової інформації. Відповідь однозначна: звісно, будь-який веб-сайт не можна вважати ЗМІ, необхідно відштовхуватися від його функціонального призначення. Вирішення проблеми правового статусу on-line-видань бачиться в такий спосіб. Необхідна правова норма, яка давала б можливість судового захисту прав та інтересів осіб чи організацій, якщо інформація про них, яка не відповідає дійсності, розміщена на веб-сайті будь-якого призначення і приналежності, у тому числі й на персональних веб-сторінках. Такий підхід, напевно, позбавив би багатьох ілюзії про те, що у віртуальному просторі все припустимо. Час, коли лише етичні норми, кодекси честі зможуть захистити інтернет-простір від хамства і брехні, або вже минув, або ще не настав. З іншого боку, добровільна реєстрація веб-сайтів як засобів масової інформації дозволила б і організаціям, і їхнім творчим працівникам мати весь комплекс прав представників четвертої влади на законній підставі і, звісно, мати певні обов’язки.

Це далеко не повний перелік проблем, пов’язаних із реалізацією засобами масової інформації своїх можливостей у віртуальному просторі. Необхідно згадати і про авторські права, і про авторські гонорари, і співвідношенні контент-провайдерів і провайдерів доступу в Інтернет, і багато про що інше. З урахуванням широкого використання нових комп’ютерних технологій, а також значимості засобів масової інформації для демократизації суспільства, для побудови громадянського суспільства, їхньої майбутньої конвергенції і їхнього якісного переходу в масові комунікації необхідно розпочинати побудову системи законодавства в цій галузі вже нині. Динаміка розвитку нових інформаційних технологій не залишає нам часу на роздуми.

Телекомунікації

Не можна обминути сферу, яка найбезпосереднішим чином впливає на розвиток нових цифрових технологій. Йдеться про телекомунікації. Реальність така, що серед багатьох чинників, які визначають темпи використання комп’ютерних технологій, одним із важливих є ступінь розвиненості телекомунікаційного сектора. Законодавці усвідомили важливість телекомунікаційної галузі для країни, її економіки і тому вже протягом двох років уважно розглядають кілька варіантів законопроектів «Про телекомунікації», але не просунулися ні на йоту. Всі варіанти законопроектів відхилені.

Нині, в умовах продовження процесу приватизації «Укртелекому», формується явно хибна точка зору — нехай буде прийнятий будь-який закон «Про телекомунікації», аби швидше. Деяка частка істини в такій постановці питання є — майбутньому промисловому інвестору дуже хотілося б заздалегідь знати правила гри на телекомунікаційному ринку України. Але це не пустопорожня цікавість; важливо знати зміст закону — від цього багато в чому залежатиме стратегія його поведінки. Приватизація нашого домінуючого оператора здійснюється не стільки з метою поповнення державного бюджету, скільки з метою забезпечення приходу ефективного власника, здатного здійснити технологічний і маркетинговий прорив «Укртелекому», що дозволить перевести всю телекомунікаційну галузь на сучасний технологічний рівень. А цей перехід вимагає багато чого: значних і швидких інвестицій, сучасного менеджменту, нової корпоративної маркетингової політики і, найголовніше, кваліфікованого, упевненого у своїх діях персоналу. Більш ніж стотисячний колектив непросто замінити, точніше, взагалі не можна замінити, тому необхідні відповідні інвестиції й у людський ресурс.

Однак світовий досвід показує, що розвиток усієї телекомунікаційної галузі залежить не лише від домінуючого оператора, а й від інших операторів, здатних скласти йому гідну конкуренцію в різноманітних сегментах надання сучасних телекомунікаційних послуг, особливо з урахуванням тих чи інших місцевих умов, і які природно доповнюють і розвивають можливості домінуючого оператора. Взаємодія операторів, упровадження телекомунікаційних технологій, розвиток магістральних і місцевих мереж, визначення тарифів і багато іншого в Україні, як і в усьому світі, регламентується законами і підзаконними актами. Отже, в умовах, коли на телекомунікаційному ринку є велика кількість учасників, є великий і різноманітний перелік наданих послуг, збільшується кількість користувачів, зростає значення телекомунікацій в економіці як окремого підприємства, так і в цілому країни, значимість законодавчої бази зростає. Тому поява закону «Про телекомунікації» є необхідною умовою прогресу всієї телекомунікаційної галузі України.

При підготовці законопроекту «Про телекомунікації» можуть бути запропоновані різноманітні моделі регулювання галузі, але необхідно пам’ятати про те, що діяльність в галузі телекомунікацій носить міжнародний характер, тому піддається досить жорсткій правовій координації з боку відповідних міжнародних організацій. Виходячи з цього, було б доцільно підготувати законопроект, цілком гармонізований із міжнародним законодавством, вимогами СОТ, а введення в дію ряду норм можна було б віднести на пізніший період, у міру готовності ринку до таких нововведень. Особливу увагу при цьому слід приділити проблемі забезпечення ринкової стійкості домінуючого оператора, як запоруки стабільності всієї телекомунікаційної галузі, з одночасним створенням конкурентного середовища для всіх операторів.

Комп’ютерні злочини

Боротьба з комп’ютерними злочинами для сучасного суспільства, насиченого інформаційними комп’ютерними технологіями, є однією з проблем першорядної важливості. Предметом злочинних зазіхань стають: право власників або користувачів комп’ютерних інформаційних технологій своєчасно отримувати або поширювати достовірну і повну інформацію, право власності на інформацію, програмні засоби, а також право захисту від негативного інформаційного впливу, від негативних наслідків функціонування комп’ютерних інформаційних технологій, від несанкціонованого поширення інформації. Об’єктом комп’ютерних зловмисників стають автоматизовані системи управління найважливішими галузями в державі: фінансово-банківські, транспортні, телекомунікаційні тощо. Не залишаються без уваги комп’ютерні системи і мережі, користувачами яких є недержавні структури й окремі громадяни. Дуже цікава статистика, отримана американськими експертами. У США середня вартість збитку складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. дол.; від одного шахрайства — 23 тис. дол.; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. дол.

Результати опитувань, вивчення матеріалів судових розглядів і спостереження вчених дозволяють стверджувати, що світова спільнота стоїть перед серйозними проблемами в цій галузі. Якщо комп’ютерні технології і мережі так і залишаться вразливими, то це може призвести до суттєвих втрат у найрізноманітніших галузях. Діяльність політичних екстремістів і терористів, а також злочинних угруповань, націлена на життєво важливі об’єкти, може бути досить успішною. І все це ускладнюється недосконалістю законодавства, передусім кримінального, а також недосконалістю державної системи по боротьбі з комп’ютерними злочинами.

В Україні прийнято новий Кримінальний кодекс. Це крок уперед, принаймні, щодо комп’ютерних злочинів. З’явився спеціальний розділ, який містить три прямі норми — статті 361—363. І є ще чотири норми в інших розділах, які мають непрямий стосунок до комп’ютерних злочинів. Однак названі норми потребують корекції для того, аби правозастосовна практика не була такою сумною, як у випадку зі статтею 1981 попереднього Кримінального кодексу України. Наприклад, у відповідності зі статтею 361, карному переслідуванню підлягає «поширення комп’ютерних вірусів шляхом використання програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи або комп’ютерні мережі…» Отож, якщо програмні засоби (віруси) можна класифікувати як призначені для незаконного проникнення, то використовувані технічні засоби (комп’ютери, телекомунікаційні мережі) віднести до таких досить важко. Отже, оскільки в кодексі написано «програмних і технічних засобів», то карне переслідування за поширення комп’ютерних вірусів здійснити буде неможливо. А покарання тих, хто виробляє віруси, узагалі не передбачене.

Крім того, залишаються за межами названих статей Кримінального кодексу України такі суспільно небезпечні діяння, як перешкоджання в отриманні комп’ютерної інформації, у тому числі шляхом блокування роботи комп’ютерних мереж (спам), несанкціоноване використання і поширення комп’ютерної інформації, перешкоджання в поширенні законно зробленої інформації, наприклад, шляхом відключення веб-сайту від мережі Інтернет тощо.

Тому в галузі комп’ютерних злочинів слід провести ще досить кропітку роботу. При цьому необхідно враховувати той факт, що характер розвитку сучасних інформаційних комп’ютерних технологій, особливо ступінь їхньої глобалізації, не дозволяє жодній країні поодинці боротися з проблемою комп’ютерної злочинності. Практично всі аспекти питань боротьби з цим видом злочинності повинні бути гармонізовані з міжнародним досвідом.

Звісно, перераховані вище проблеми не вичерпують весь перелік законодавчої роботи в галузі застосування комп’ютерних інформаційних технологій. Тим очевиднішим стає великий обсяг роботи, який необхідно виконати, роботи багатопланової і необхідної нашій країні. Написання таких законопроектів не може бути справою ініціаторів-одинаків, необхідне об’єднання зусиль великого числа спеціалістів із різних галузей знань. Певне, було б доцільним створення постійно діючої робочої групи, що складається з представників парламенту, уряду, науки, бізнесу, різноманітних асоціацій, котра могла б динамічно і кваліфіковано напрацьовувати пропозиції з цифрового законодавства. І попри амбіції, використовуючи різні технології просування законопроектів у парламенті, створювати законодавчу базу майбутнього.

Світ рухається в цифрову епоху, держави реальними справами і законами облаштовують цифровий світ. В Україні багато говорять про необхідність руху в Європу, про прихильність основним цінностям цивілізації, згадують і про інформаційне суспільство. Давайте від слів перейдемо до справи і не згаємо свій шанс принаймні у законотворчості. Адже закони досить часто можуть стати системоутворюючим, стимулюючим чинником розвитку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК