НАД «ЦИФРОВОЮ ПРІРВОЮ»

Поняття «цифрового розриву» (digital divide), або, як його ще перекладають, «цифрової прірви», «цифрової нерівності» уперше серйозно прозвучало 1997 року в ухваленій ООН Програмі розвитку. Цей історичний документ охопив практично всі відомі на той час глобальні загальнолюдські проблеми й накреслив вектори розвитку землян. Проблема «цифрової нерівності» набула несподівано великого резонансу у світі. Висловлювалися полярні точки зору: від визнання цієї проблеми однією з глобальних загроз для держав і суспільств в інформаційну добу до визначення її як надуманої, такої, що сприяє подальшому збагаченню комп’ютерних і телекомунікаційних корпорацій. Згодом дискусії перейшли в площину розробки практичних рекомендацій із подолання «цифрової нерівності» як у міжнародному масштабі, так і в масштабах окремих держав.

Бог створив людей нерівними?

Перш ніж досліджувати проблему «цифрової нерівності», треба зазначити, що нерівність як така є атрибутивною властивістю людського суспільства. Нерівність наявна в усіх сферах соціального життя з часу виникнення суспільства. Це нерівність у доступі до життєво важливих ресурсів (продовольчих, сировинних, енергетичних тощо), до робочих місць, освіти, медичних послуг, культурної спадщини. В основі нерівності лежать відмінності людей за соціальним статусом, за кількістю наявних коштів, освітою, віком, місцем проживання тощо. Нерівність є причиною конфліктів і соціальних катаклізмів різних масштабів. Тож світова спільнота, передусім розвинені країни, докладає зусиль до нейтралізації загроз глобальної та локальної нестабільності, спричинених різного роду нерівністю.

Слід зазначити, що в разі забезпечення рівного доступу до соціальних, економічних, культурних, освітніх, технологічних можливостей для всіх людей, усіх держав їм надається потенційна можливість домогтися однакового соціального становища. Й уже від їхньої волі, від їхніх зусиль залежить, триватиме фактична нерівність чи її буде ліквідовано.

Нерівність — це погано чи добре? Питання не риторичне. З одного боку, безумовно, соціальна нерівність людей — явище негативне. Але з іншого — усвідомлення нерівності є потужним стимулом для соціальних перетворень, для розвитку окремих людей, соціальних груп і взагалі держав.

Сьогодні найпоширеніше таке визначення «цифрової нерівності»: це поділ суспільства, країн на основі нерівного доступу до сучасних інформаційних технологій. Це досить вузьке, технократичне визначення, яке не дозволяє врахувати соціальну значущість використання інформаційних технологій.

Цікава діалектика взаємовідносин «цифрової нерівності» й інших історично більш ранніх нерівностей. Маємо своєрідне зачароване коло — «цифрова нерівність» є наслідком інших нерівностей і водночас вона поглиблює інші, історично більш ранні нерівності. Через це держави, які не приділяють уваги стимулюванню інтеграції інформаційних технологій у всі сфери життя суспільства, виявляються неконкурентоспроможними у світовій економіці. Так само невтішна перспектива очікує й на кожну конкретну людину, котра не приділяє уваги високим технологіям.

Таким чином, підходимо до ширшого визначення: «цифрова нерівність» — дедалі глибша нерівність у доступі до соціальних, економічних, освітніх, культурних та інших можливостей унаслідок нерівного доступу до інформаційних комп’ютерних технологій.

Уперше в історії людства проголошено гасло рівності технологічної — «цифрової рівності». Необхідно усвідомлювати, що це зовсім не альтруїстичний порив. Багаті країни піклуються про збереження світової стабільності, про ринки збуту своєї продукції, і не тільки комп’ютерів, про ринки робочої сили, які можна залучати у свою економіку. Та попри це, розв’язання проблеми цифрової нерівності — передусім в інтересах національних держав.

Під час обговорення проблеми «цифрової нерівності» часто говорять про те, що для всіх слаборозвинених країн і низки країн із перехідною економікою вона не є найактуальнішою. Для них важливіше розв’язати насущні проблеми: будівництво житла, доріг, виробничої інфраструктури, реформування економіки й соціальних відносин, а проблеми інформаційних технологій лише відвертають від виконання першочергових завдань. Але світовий досвід найрізноманітніших країн свідчить, що таке протиставлення хибне. Широке використання інформаційних комп’ютерних технологій дозволяє ефективніше та швидше забезпечити суспільство доступом до багатьох соціальних можливостей і благ.

Як ми вже з’ясували, «цифрова нерівність» — наслідок усіх складових соціальних нерівностей. Практично на можливість доступу до інформаційних комп’ютерних технологій впливають і економічне становище, і освітній рівень, і вік, і місце проживання громадян. Ці чинники мають загальний характер і лежать в основі багатьох видів нерівностей. Проте існує особлива група чинників, які впливають на зменшення саме «цифрової нерівності». Це наявність у державі розвиненої сучасної телекомунікаційної мережі, яка відповідає повнофункціональній інфраструктурі інформаційних технологій, системи освіти, орієнтованої на комп’ютерні технології, наявність відповідної атмосфери, що сприяє затребуваності інформаційних технологій у суспільстві, тощо. Саме ці чинники реально впливають на рівень «цифрової нерівності» у суспільстві.

Чи актуальна проблема «цифрової нерівності»
для України?

Значущість і актуальність будь-якої проблеми можливо оцінити лише в контексті основних системних пріоритетів усього суспільства.

Якщо для України не важливі її місце й роль у міжнародній політиці й економіці, якщо її, європейську по суті державу, не цікавить реальна рівноправна участь у європейських міжнародних структурах, зокрема й економічних, якщо українська держава не зацікавлена у підвищенні рівня життя своїх громадян, конкурентоспроможності на міжнародному ринку товарів її підприємств і праці її громадян, то проблема «цифрової нерівності» не актуальна і про неї можна забути.

Якщо державі й суспільству байдужа доля мільйонів українців, котрі сьогодні тяжкою працею, в умовах безперервного реформування наближають нашу країну до стабільності й заможності, якщо байдужа доля юних українців, котрі йдуть сьогодні в дитячі садки, школи, інститути, готуючись до виконання своєї історичної місії — забезпечення розквіту України, то проблема цифрової нерівності надумана й нецікава.

Якщо ми не розуміємо, що глобалізація економічних, фінансових, виробничих, торгових відносин змушує наших фермерів, виробників товарів народного споживання, вчених та конструкторів реально конкурувати на внутрішньому українському ринку з колегами з інших держав і що ця конкуренція, з урахуванням підготовленості до праці в ринкових умовах, — це не так механізм, що стимулює розвиток слабких або невмілих, як механізм їх знищення, то проблема «цифрової нерівності» актуальна тільки для країн-лідерів світової економіки й нас не стосується.

Безперечно, ми все це розуміємо і для нас усе це важливо. Тому так само, як і для всіх країн світу, проблема «цифрової нерівності» актуальна для України.

Як же подолати «цифрову нерівність»?

Світове співтовариство напрацювало рецепти подолання «цифрової нерівності», які відбито у низці документів: починаючи від Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства, Міністерської декларації «Розвиток і міжнародне співробітництво у XXI столітті: роль інформаційних технологій у контексті глобальної економіки, що грунтується на знаннях» і закінчуючи документами численних експертних груп. Аналіз цих документів дозволяє дійти висновку, що розв’язання проблеми «цифрової нерівності» потребує збалансованого загальнодержавного системного підходу, який необхідно зосередити на таких основних напрямах: політика, доступ, послуги, контент, знання й навички, мотивація. Експерти виокремлюють такі кроки з її подолання.

Перше — формування національної стратегії, міжнародної та внутрішньої політики, сприятливої законодавчої, суспільної, економічної атмосфери в галузі інформатизації, у сфері використання інформаційних комп’ютерних технологій.

Друге — забезпечення потенційної можливості повсюдного технологічного доступу населення до інформаційних комп’ютерних технологій завдяки об’єднанню зусиль державного та приватного секторів економіки, спрямованих на розвиток інформаційної інфраструктури.

Третє — сприяння збільшенню різноманітності й кількості послуг для населення й бізнесу, що надаються з допомогою інформаційних комп’ютерних технологій.

Четверте — концентрація зусиль держави й суспільства для створення загальнодоступних електронних інформаційних ресурсів (контенту) на основі всебічного врахування національних, світоглядних, політичних, економічних, культурних, релігійних та інших аспектів розвитку України.

П’яте — забезпечення можливості набуття знань, умінь і навичок у використанні інформаційних комп’ютерних технологій при одержанні базової, спеціальної та вищої освіти, а також створення умов для одержання початкових знань і навичок у цій галузі для всіх верств населення.

Шосте — створення системи мотивацій впровадження й використання інформаційних комп’ютерних технологій для формування широкого попиту на використання таких технологій у всіх сферах життя суспільства.

Досвід багатьох країн свідчить, що в процесі формування національної стратегії, виявляючи політичну волю, проблему широкого використання інформаційних комп’ютерних технологій необхідно поставити в один ряд з іншими найважливішими для нашої країни проблемами — подолання бідності, поліпшення освіти, підвищення якості медичного обслуговування тощо. Задля справедливості слід відзначити, що таку політичну волю в Україні було виявлено, стратегію в основному сформовано. Свідченням цього є кілька законодавчих актів нашого парламенту про Національну програму інформатизації, укази Президента України, зокрема про розвиток українського сегмента Інтернету, постанови уряду, присвячені виконанню окремих положень цих законів та указів. І все-таки можна констатувати, що саме сьогодні державі необхідна цілісна і, найголовніше, послідовна, результативна політика в царині інформатизації.

Плани інформатизації в Україні

У багатьох країнах є документ найвищого рівня, яким визначається національна політика побудови інформаційного суспільства. При цьому побудова інформаційного суспільства однозначно розуміється як підвищення конкурентоспроможності всієї країни, поліпшення якості життя населення, можливість підвищення темпів розвитку й переходу на передові економічні, торгові, технологічні позиції. Фактично національні плани побудови інформаційного суспільства — це основа для ліквідації «цифрової нерівності».

В Україні нині широко пропагується ідея створення загальнодержавної програми «Електронна Україна», формування якої доручено Держкомзв’язку. Назва стереотипна, схожа на вже відомі: «електронна Європа», «електронна Росія» тощо.

Нагадаємо, що 1998 року було ухвалено закони України «Про концепцію Національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації». В останньому визначено правову регламентацію формування, виконання й контролю проектів інформатизації, виконуваних у рамках НПІ.

Особливістю цього закону, з урахуванням стратегічної важливості для України широкомасштабного впровадження інформаційних технологій, є забезпечення прозорості й залучення громадськості на всіх стадіях виконання НПІ. Це — експертиза проектів і результатів їх виконання на науково-технічній раді НПІ, до якої входили відомі вчені, висококваліфіковані фахівці відомств, підприємств, фірм та організацій; обов’язкове проведення конкурсів (тендерів) для визначення виконавців проектів; щорічна доповідь ВР України про стан інформатизації в Україні та багато іншого. Підзаконну нормативно-правову базу (укази Президента України, постанови КМУ) було скеровано на подальший розвиток основних підходів, визначених у цих законах. Аналогічні механізми розроблено і для регіональної інформатизації, і для галузевої. Правда, для ухвалення таких прозорих і гласних механізмів інформатизації галузей знадобилося понад два роки!

Мабуть, саме безпрецедентна відкритість і нашкодила НПІ. При формуванні державного бюджету на НПІ виділялося в десятки разів менше коштів, ніж на інші проекти інформатизації, які, на порушення законодавства, фінансувалися й виконувалися поза НПІ, отже й без прозорих механізмів формування та контролю. Усе це відбувалося й відбувається в умовах, коли докладаються великі зусилля до виправлення ситуації. Були неодноразові звернення комітету ВР із науки й освіти, ряду депутатів до уряду, до керівництва ВР. На неприпустимості такої ситуації наголошувалося в указах Президента України, у рішеннях РНБОУ, звітах Рахункової палати. Попри це, й у державному бюджеті-2003 на фінансування НПІ передбачено майже 5 млн. грн., а тільки на пряме фінансування проектів інформатизації близько 20 відомств поза НПІ закладено понад півтори сотні мільйонів гривень.

Порівняльний аналіз Національної програми інформатизації та змістової частини програм «електронна Європа», «електронна Росія» й інших аналогічних програм свідчить про високий рівень їх кореляції. Воно й не дивно, адже в Україні у процесі формування НПІ брали участь учені, висококваліфіковані фахівці міністерств та відомств, підприємств, фірм і організацій. При цьому враховувалися сучасні підходи в інформатизації в розвинених країнах і нові досягнення в галузі інформаційних технологій. То навіщо ж створювати нову програму «Електронна Україна»?

Безперечно, і концепція НПІ, і сама НПІ потребують певного коригування. Але закон «Про національну програму інформатизації» передбачає таку можливість, коригування може виконуватися щороку, і фактично це робилося. Говорити про неефективність НПІ, не давши фінансової можливості для її реалізації, просто несерйозно. Ухвалюючи будь-яку іншу програму з іншою назвою, ми автоматично виходимо з-під законодавчої парасольки Закону України «Про національну програму інформатизації», який юридично регламентує процес інформатизації в країні. А далі за принципом доміно руйнується регіональна й галузева інформатизація, на осмислення й організацію яких уже затрачено багато часу.

Якщо не переконливий наш український досвід, звернімося до найближчого сусіда — Росії. У них і в процесі формування та виконання програми «Електронна Росія», і в процесі формування системи керування цією програмою простежуються проблеми, розв’язання яких ми вже знайшли. Чи авторитет старшого брата понад усе? Ми не повинні культивувати в собі синдром другорядності! Те живильне середовище, що є в нашому суспільстві — високий рівень освіченості, працьовитість, здорова амбіційність, — усе ще потенційно дозволяє нам конкурувати на рівних із провідними країнами в низці напрямів — інформатизація один із них.

Комп’ютерні технології — у маси

Забезпечення потенційної можливості повсюдного технологічного доступу населення до інформаційних комп’ютерних технологій означає передусім наявність відповідного рівня розвитку телекомунікаційного сектора. На українському телекомунікаційному ринку нині працює понад тисячу операторів. При цьому левову частку послуг надає «Укртелеком», переважно у секторі звичайної телефонії та передачі даних. Приміром, тільки в Києві близько 90% номерної телефонної ємності належить «Укртелекому». Проте нинішній стан телекомунікацій аж ніяк не задовольняє сьогоднішніх потреб як населення й бізнесу, так і державних структур, а про потреби завтрашнього дня годі й говорити. Адже щільність телефонізації — трохи більше 20 телефонів на 100 жителів України — далеко не дотягує до європейських норм. Для різкого розширення географії надання сучасних телекомунікаційних послуг, зокрема доступу до Інтернету, необхідно залучати серйозні інвестиції. А це потребує передусім відповідного законодавства, яке відкрило б широкий шлях приватній ініціативі, справді лібералізувало б телекомунікаційний ринок.

З огляду на реальний рівень добробуту жителів України, було б утопією сподіватися, що найближчим часом у кожній сім’ї з’явиться комп’ютер. Тож необхідно вишукувати шляхи надання можливості населенню користуватися комп’ютерами, інформаційними технологіями, особливо в сільській місцевості. Рішення відомі. У багатій Америці пункти колективного доступу в Інтернет розгорнуто в бібліотеках, громадських організаціях, фондах. Джерела фінансування найрізноманітніші, передусім це федеральний бюджет і бюджети штатів, але відомі й численні приклади фінансових вливань із боку приватних осіб та корпорацій. В інших країнах пункти колективного доступу відкриваються в школах, при органах місцевого самоврядування.

В Україні можна запозичити цей досвід. Крім того, за певних умов взаємодії з ВАТ «Укртелеком», «Укрпоштою», комп’ютерними клубами можна було б організувати на їхній базі пункти колективного доступу. З урахуванням реалізації державної програми з комп’ютеризації сільських шкіл, бажано було б знайти можливості організації пунктів колективного доступу на базі шкіл. Відомі ініціативи провайдерів із надання школам доступу до Інтернету на пільгових умовах. Місцева влада повинна підтримувати і стимулювати такі ініціативи всіма можливими способами. На державному рівні необхідно мати програму створення пунктів колективного доступу до комп’ютерів, до комп’ютерних технологій, до Інтернету, яка передбачала б використання всього арсеналу методів і засобів стимулювання — від адміністративних до податкових.

Більше комп’ютерних послуг: хороших і різних

Відомо, що попит породжує пропонування. Але не менш правильно й те, що пропонування формує попит. Можна довго закликати до розширення впровадження інформаційних комп’ютерних технологій, але без створення клімату, що сприяв би появі широкого спектра послуг на основі цих технологій, процес розвиватиметься дуже повільно. Починати слід з найактуальніших для широких верств населення сфер.

Це передусім одержання різноманітної довідкової інформації та послуг державних органів, особливо місцевого рівня. Те, що у світі називається електронним урядом, повинно бути і в Україні. Треба тільки розуміти, що впровадженням комп’ютерних технологій має рухати не прагнення відповідати модним віянням, а бажання реально підвищити ефективність обслуговування населення чиновниками всіх рівнів, полегшити їх взаємодію. Аналогічно можна організувати електронну взаємодію населення з комунальними службами. Одержання довідкової інформації, інформації про актуальні події мікрорайону, району, міста чи селища, подача заявок на обслуговування й ремонт електричного, газового, водогінного, каналізаційного господарства в будинку через відповідні веб-сайти підвищить рівень комфортності життя наших громадян.

Людям постійно потрібна інформація про заходи з профілактики захворювань, про наявність ліків в аптеках, про фахівців із різних захворювань та режим їхньої праці, постійне підвищення спеціального освітнього рівня медичного персоналу та багато іншого. Таке інформування досить просто реалізується з допомогою інтернет-технологій. Крім того, впровадження телемедицини дозволяє надавати послуги з дистанційної діагностики й лікування. Державі необхідно розробити правила й гарантувати, що такі послуги надаватимуть кваліфіковані фахівці, а також забезпечити фінансову доступність таких послуг щодо низки захворювань для певних категорій населення.

Сьогодні цілком можливою стає організація всеукраїнської мережі продажу товарів в Інтернеті. Пункти доступу до «електронної вітрини» різноманітних товарів цілком можна організувати в тих-таки відділеннях зв’язку. Мали б великий попит електронні довідкові інформаційні ресурси колективного користування, де розміщувалася б усеукраїнська інформація про товари й послуги, ціни, про виробників, умови придбання в кредит тощо. Розміщення всієї цієї інформації, надання послуг в Інтернеті залучить до інформаційних технологій широкі верстви населення. Державі тільки слід забезпечити обов’язкове використання систем безпеки електронних покупок, можливість використання електронного банкінгу, реалізацію ефективної системи захисту прав споживачів.

Основним локомотивом, що найбільш потужно просуває послуги з використанням комп’ютерних технологій, є бізнес. Держава повинна максимально сприяти створенню й функціонуванню підприємств, діяльність яких будується на використанні комп’ютерних технологій. У всьому спектрі питань: реєстрація, оренда приміщень, використання місцевої інфраструктури, ресурсів та багато іншого.

Спочатку було слово...

Майже все, що робиться у світі, починається з вивчення обстановки, тобто зі збирання інформації. А що сьогодні є інформаційним джерелом для нашого населення? Засоби масової інформації, колеги по праці й навчанні, приятелі та сусіди, можливо, бібліотеки. Але сьогодні, в умовах постійного поновлення інформації, цього явно замало.

Дедалі гірше становище публічних бібліотек, особливо в малих містах і сільських районах, робить пошук художньої та історичної літератури, методичних посібників із сільського господарства, малого бізнесу, навчальної та довідкової літератури з найрізноманітніших галузей знань справжньою мукою. Відомо, що з допомогою Інтернету можна одержати доступ до величезної кількості інформаційних ресурсів на будь-яку тему. Здавалося б, які проблеми — користуйся. Але проблеми є. Перша з них — мовна: переважна більшість інформаційних ресурсів у Мережі англомовна. Інформації українською мовою катастрофічно мало. І тут не можна обмежитися закликом вивчати іноземну мову. Інтернет, інтернаціональний за формою, ще довго буде національним за змістом. Тому, безперечно, необхідно створювати, і якнайшвидше, національний електронний інформаційний ресурс.

Багато з того, що нагромаджене суспільством упродовж його історії і зберігається в бібліотеках та архівах, а також усі інформаційні продукти, створювані сьогодні, необхідно переводити в електронний вигляд. Одне з можливих розв’язань цієї проблеми — у законодавчому порядку зобов’язати всіх видавців документів, літератури, які мають суспільний інтерес, передавати електронну копію в спеціальний електронний депозитарій, тим паче що сьогодні кожне видання спочатку готується в електронному вигляді. Держава повинна робити чіткі, виважені кроки з організації процесу створення електронної інформації, особливо такої, яка має важливе соціальне значення. Тим паче що проекти зі створення електронних інформаційних ресурсів можуть бути самоокупними. Інформація — досить ліквідний товар. Треба тільки вміло поєднати приватну ініціативу й державний інтерес.

Учитися, учитися і ще раз учитися

Багато хто з нас має психологічний бар’єр: мовляв, комп’ютер — це дуже складно! Але не такий страшний чорт, як його малюють. Свого часу, коли «Укрпошта» почала впроваджувати деякі технологій на основі використання комп’ютерів, були сумніви — а як їх опанують працівники? Ще й як опанували! Треба було бачити очі жінок із відділень зв’язку на Буковині, Одещині, Чернігівщині, коли вони розповідали, як працюють із системою електронних переказів.

У країні необхідно організовувати комп’ютерний лікнеп. Але це для людей старшого покоління. А молодь у світ інформаційних технологій необхідно залучати зі шкільної лави. І не зводити це лише до уроків інформатики. Процес комп’ютеризації шкіл, що відбувається сьогодні, безперечно, прогресивне явище. Але захоплення оснащенням шкіл «залізом» — комп’ютерами, без відповідної методичної підтримки, без перепідготовки учителів-предметників — математиків, географів, хіміків, літераторів, без інтеграції комп’ютерних технологій у живу тканину діалогу з учнем зведе нанівець велику ідею. Викладання всіх шкільних дисциплін має базуватися на максимальному використанні технологій мультимедіа й Інтернету. За цієї умови якість засвоєння знань, рівень індивідуалізації навчання зростає багаторазово. Школярі повинні зрозуміти, що в житті без комп’ютера вони як без рук. А ми, дорослі, мусимо зрозуміти інше: не можна нехтувати потребами підростаючого покоління, ми зобов’язані дати нашим дітям те, що одержують їхні ровесники в розвинених країнах, — якісну комп’ютерну освіту, що відповідала б ХХI століттю.

Навіщо це нам

Для використання інформаційних технологій необхідно визначити мотивацію. Її суть — задоволення насущних потреб, до речі, не тільки інформаційних.

Реальна можливість одержувати освіту для багатьох фахівців, які хочуть або здобути знання в іншій, суміжній сфері діяльності, або вдосконалитися зі свого фаху, — дистанційне навчання. Пошук роботи на базах даних в Інтернеті дозволяє за лічені години переглянути десятки й сотні можливих пропозицій і вступити в контакт із кількома роботодавцями водночас. Юристи в будь-яких куточках нашої країни можуть бути в курсі актуальних змін законодавства, одержавши доступ до бази законів і підзаконних актів, розміщених на веб-сайтах. І, нарешті, лист електронною поштою надходить до адресата за кілька хвилин. Про ці очевидні зручності інформаційних технологій повинні знати всі!

Мені поталанило брати участь у процесі підготовки Національної програми інформатизації, написання законів про неї. У процесі добору завдань і проектів для НПІ, вивчення стану інформатизації в галузях і регіонах, на підприємствах і в школах, ознайомлення з можливостями фірм, що виготовляють комп’ютерну техніку та програмне забезпечення, відвідування навчальних закладів, які готують фахівців у галузі інформаційних технологій, я дійшов дуже важливого висновку. Україна має великий потенціал в інформаційних технологіях. Високий освітній і культурний рівень населення, прагнення фахівців бути на рівні нових досягнень, досить ініціативний бізнес, смілива й талановита молодь дають для такого висновку всі підстави. Справа за малим — держава, усі ми повинні надати цьому потенціалу можливість розкритися. І тоді про проблеми «цифрової нерівності» ми згадуватимемо з усмішкою.