Центр обслуговування підданих: скаржтеся правильно

Як і обіцяли в публікації «Центр обслуговування підданих» (DT.UA, №42-43, 24.11.2012), заходимо з «Центру обслуговування платників податків» до внутрішніх підрозділів податкової інспекції. Намагаємося помріяти про те, що хотілося б тут побачити.

Продовжуємо наполягати: в рамках реформування податкової служби зовсім не обов’язково викидати мільйони на гравіровані таблички та коридори з євроремонтом. Свого часу порядок «освіченої державної бюрократії» встановився сам по собі і протримався кілька місяців за підсумками Помаранчевої революції. Саме до того моменту, поки нова влада не повернулася до одвічного «податкового плану». В цей короткий період склався такий стан речей: посадові особи податкових органів представлялися; в них на лацкані (столі, віконці) можна було побачити бейдж із посадою і прізвищем; з ними можна було дискутувати по суті законних податкових вимог; за потреби можна було потрапити на прийом до вищого керівництва, причому іноді навіть без попереднього запису. І все це загинуло під вагою чергових підзаконних листів. Після чого пересічний співробітник, цитуючи керівну волю, вже не впевнений в абсолютній законності сказаного. І тому починає представлятися по імені і по батькові («Марія Іванівна»), щоб таку ідентифікацію не можна було відразу вставити в адміністративну скаргу.

Це, до речі, істотна особливість того, як сьогодні треба скаржитися. Безглуздо скаржитися на політику «податкового органу взагалі». Вам, як пересічному представникові громадськості, поставити під сумнів провідну лінію партії все одно не вдасться. Зате скарга на дії конкретного провідника вищої волі, який турбується про свою особисту премію, може бути значно дієвішою. Принаймні була такою до останнього часу, поки на посади у податковій службі не почали набирати за протекцією, а тому кожен пересічний гвинтик почав вважати себе непогрішним представником системи, яка не здасть його за будь-яких обставин. Але можете й зараз спробувати.

Ще більше замилування викликають портрети президента на столах керівних працівників. Щодо цього доречно припустити, що за попередню історію ці портрети надивилися такого, що навіть державний прапор в обнімку з прапором податкової служби сором’язливо згорнувся в трубочку, стоячи у кутку того самого приміщення.

Взагалі-то, за логікою «освіченої державної бюрократії», керівника поважають рівно за те, що на своєму місці він з гідністю виконує функціональні обов’язки. І якщо на робочому місці посадовця для підкріплення його авторитету виставляється портрет дуже високого керівника, в голові відвідувача починають складатися припущення: 1) чиновник призначений за протекцією і тому обожнює владну вертикаль; 2) чиновник дуже підкреслює власну значущість, а отже, вирішення питання обійдеться дорожче; 3) чиновник не цілком компетентний і намагається цей недолік прикрити чужим авторитетом; 4) чиновник упевнений у власній непогрішності, а отже, жодні сторонні аргументи на нього не подіють. Погодьтеся, в кожному із цих випадків у відвідувача немає шансів сподіватися на вирішення свого питання по суті. Тому я дозволив би ставити в посадових кабінетах портрет президента тільки разом з умонтованою під ним веб-камерою - з її допомогою цей самий президент міг би, якщо буде потреба, дійсно глянути на те, що відбувається. І тоді це справді був би дуже цінний атрибут управлінської діяльності, до якого могли б апелювати всі зацікавлені сторони.

Нарешті, найбільш радикальне побажання, яке таки може коштувати бюджету дуже і дуже великих грошей: податкова служба ніколи і ні за яких умов не повинна тенденційно тлумачити податкові закони. Навіть якщо бюджет порожній, а на черговий дизайнерський ремонт віконця для приймання звітності не вистачає грошей. Бо жодне зовнішнє оздоблення не компенсує традиції довіри. І тоді платник податків чемно й мовчки погодиться: «Закон суворий, але це закон». І не треба буде його особливо улещувати показовими проектами. Ми вже мали можливість переконатися: справедливість у наші часи дуже дорого коштує.