Податок на розкіш: ЩО ЦЕ БУЛО?

Під час попередньої парламентської передвиборної кампанії було чому дивуватися: партія великого капіталу просуває закон, яким має намір боротися з надприбутками. Ситуація "бджоли проти меду". Ну хай би це була ініціатива якоїсь сусідньої партії, котра десятиріччями повертає якусь країну якомусь народу. Але ж ні, навіть по завершенні виборчої кампанії (коли повернення країни народу за традицією закінчується), запровадження податку на розкіш проголошено стратегічним принципом удосконалення податкової системи. По черзі народжуються ініціативи щодо боротьби зі злісною валютою, наддорогими машинами, статусною нерухомістю й офшорними юрисдикціями.

Нарешті, коли діло доходить до пропозиції обкладати додатковим податком надвнески до статутного фонду новостворюваних підприємств, ситуація проясняється. Держава просто не здатна проконтролювати джерело походження доходів, тому всіляко намагається урвати хоч жмут при кожній появі цих тіньових доходів на поверхні. Конвертувати й відправити за кордон - будь ласка, податок на валюту й перекази. Хочете якимось чином зберегти всередині держави - будьте ласкаві, додаткові податі на купівлю ювелірних виробів і статусних предметів. Бажаєте покинути старе підприємство з непокритими боргами, а активи перевести на нове - то доплатіть щось у державний бюджет. Причому всі податі - з обороту.

А тим часом подібна ситуація в історії вітчизняної системи оподаткування вже була. Втім, стосувалася вона тоді не особистих буржуйських доходів, прихованих від оподаткування, а "тіньових надприбутків комерційного бізнесу", котрий ніяк не хотів ділитися з державою. Сьогодні вже складно знайти первинний текст Закону "Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)" зразка 1996 р. Більшість пунктів не пережили наступних двох років. І все ж, згадати низку первинних положень було б дуже корисно.

Держава вперше зметикувала, що ринок збагачується якось без її участі, і вирішила вклинитися у процес. Ставки мита задирати було більше нікуди, тому розумні голови вирішили філософськи переглянути поняття акцизного збору. За старою пострадянською традицією це був податок на "шкідливі" товари, обіг яких підлягав ціновому стримуванню (переважно спиртне і сигарети). Кількома порухами творчої думки акцизний збір стає додатковим "податком на надрентабельні й ліквідні товари з метою поповнення державного бюджету". Довгому списку підакцизних товарів після цього можна було вже не дивуватися.

Отже, згадаємо, що ж у далеких 90-х вважалося надрентабельною недозволенною розкішшю: додаткова ставка акцизного збору на каву - 0,2 екю за кг; розчинна - вже 0,8 екю за кг; шоколад - 0,3 екю за кг; ікра осетрових - 5 екю за кг; замінник ікри - нехай буде 3 екю за кг; краби - 2 екю за кг; креветки - 0,5 екю за кг; омари - 2,5 екю за кг; навіть частини тушок свійської птиці - 0,03 екю за кг (данина особливої ​​поваги американським курячим стегенцям). Слід визнати: багато що з цього списку для населення України й сьогодні можна вважати "розкішшю". Далі статусні речі з тих-таки 90-х: одяг з натуральної шкіри - додатково 35% від вартості; одяг з хутра - 30% (усі ж хотіли шкіряну куртку типу "танкер" і хоча б хутряну тужурку на знак любові і подяки). Далі - недозволенно модний побут: набори кухонні - додатково 10% від вартості; меблі для сидіння (з можливою трансформацією в ліжко) - 15%; меблі офісні - 15%; апаратура для аудіо- та відеозапису - 5%; телевізори кольорового зображення - 0,8 екю за кожен см діагоналі екрана (!); печі мікрохвильові - 5 екю за шт. Нарешті, аудіокасети із записом - додатковий збір 0,1 екю за шт.; компакт-диски - 0,2 екю за шт.; відеокасети із записом - 0,5 екю за шт. Чому ці шматки пластику стали надрентабельними? Тому що системи збирання ліцензійної винагороди за використання авторських прав не існувало. Надрентабельна піратська продукція. І практичне бажання мобілізувати надприбуток до бюджету, поки порядок не налагодиться.

Це була документальна історія боротьби з надприбутками й "розкішшю" 90-х. Сьогодні та сама тенденція "боротьби з розкішшю", але вже на індивідуальному рівні. Хоча корінь проблеми один: у державі нема порядку. Вона не здатна тотально контролювати обіг і тому хапається за видимі радикальні рішення. Чи припустима подібна політика "тактичних" дій? Можливо. Адже 90-ті країна якось пережила. Хоча за два роки після проголошення довгого списку підакцизних товарів сама податкова служба визнала, що 95% надходжень із цього виду податку припадає на базові товари (алкоголь, тютюн, моторне пальне), і тому на цьому "стратегічному наборі" зупинилася досі.

Небезпека ж криється в можливому взаємному перетині "стратегічних" і "тактичних" дій. Якщо ми все ж таки проголошуємо стратегічний тотальний контроль над доходами, то пересічним платникам податків буде дуже прикро (точніше, накладно), якщо цієї "стратегічної" мети буде досягнуто, але "тактичні" бар'єри в стилі "урвати хоч вовни жмут" на проміжних етапах залишаться.

Тобто хотілося б ясності в реалізації деяких "стратегічних" положень приборкання "надприбутків". Як от:

1) примусове переведення коштів у контрольований безготівковий обіг;

2) перенесення відповідальності за декларування доходів із податкових агентів на самих громадян;

3) процедура суцільного декларування доходів з обов'язковою фактичною перевіркою наданих відомостей;

4) контроль над рівнем витрат і їх зіставлення з задекларованими доходами;

5) ініціювання податкового розслідування за наявними активами у разі скоєння службових злочинів.

Нарешті, що ми робимо за проектом "податкової амністії" за минулі гріхи? Варіанти:

1) усе пробачаємо (абсолютно не підтримується "електоратом");

2) пробачаємо за відсоток від прихованого (підтримується, але далеко не всіма);

3) ввічливо не цікавимося походженням нажитих активів, але тільки в разі, якщо людина не потрапила під розслідування з приводу попередньої чи нинішньої службової діяльності;

4) вдаємо, що це питання не на часі (тобто мовчазно зупиняємося на податковій позовній давності).

Чи є сенс і далі ґвалтувати "прогресивну шкалу оподаткування", якщо ми ніяк не можемо впоратися з проблемою мінімальної заробітної плати?

Можливо, зважаючи на вітчизняний менталітет (який точно не поміняється з моменту підписання "Асоціації"), слід чесно зупинитися на "мистецтві можливого" у вилученні податку на дохід фізичних осіб, а натомість упиратися в податок на капітал (реально відчутні активи: підприємницькі частки, нерухомість, банківські депозити, цінні папери, статусні предмети життя). Що, загалом-то, зараз і просувають під егідою "податку на розкіш". Але чомусь не називають своїми іменами. І в цьому полягає одна з потенційних небезпек нашої "європейської інтеграції". Коли цитатами з європейських директив маскується неприваблива реальність.

Далі буде?