Кадри вирішують усе

"Кадри вирішують усе" - відомий афоризм із промови Й.Сталіна, з якою він виступив 4 травня 1935 р. Там-таки він промовив й іншу свою відому фразу: "Найцінніший капітал - це люди". Незважаючи на криваві події, які настали вслід за виголошеними гаслами, справедливість і точність цих фраз ніколи й ніхто не спростував, ба більше - для України вони наразі надзвичайно актуальні. Без вирішення кадрового питання у сфері управління зрушити реформи нашого суспільства з мертвої точки практично нереально.

Особливість вітчизняних реформ - дефіцит кваліфікованих менеджерів. Сьогодні Україна опинилася у складній і багато в чому парадоксальній ситуації. З одного боку, управлінців різного масштабу в нашій країні навіть забагато. За останні 8 років тільки армія чиновників зросла на 30 тис. осіб і тепер становить близько
373 тис. На її утримання кожен громадянин щорічно витрачає 25 тис. грн, - явно забагато для незаможної України. Але це тільки кількісні показники. Зважаючи на шкоду, якої завдала й продовжує завдавати країні корупція чиновників, а також на їхній клановий уклад та кругову поруку, проблема армії державних менеджерів стає головним каменем на шиї української економіки і життя суспільства загалом.

З другого боку, влада просто не може обійтися без професіоналів на керівних посадах у державі. Сьогодні Україна перебуває в дуже складному економічному становищі, вихід із якого потребує наявності на місцях людей із відповідними знаннями. А в командах колишньої опозиції явно бракує фахівців (особливо креативних) у певних галузях. Саме тому тепер на порядку денному стоїть не так люстрація, про яку нині багато говорять, як посилений контроль за діючими чиновниками з боку політиків і громади.

Гібридна війна Росії проти України серйозно пригальмувала проведення запланованих президентом і проєвропейською коаліцією реформ, зокрема й у сфері люстрації, боротьби з корупцією та зміни кадрів. У вересні, правда, цей процес, схоже, нарешті зрушив із мертвої точки.

Штат співробітників адміністрації президента України буде оновлено на 80%, повідомив на початку вересня заступник глави АП Дмитро Шимків. "Без зміни людей ми не зможемо змінити систему. З 1 листопада це має бути абсолютно нова адміністрація", - цитує Шимківа прес-служба глави держави. Йдеться про звільнення понад 400 співробітників адміністрації. Крім того, Петро Порошенко розпочав заміну голів обласних державних адміністрацій, ініціювавши, таким чином, процес зміни виконавчої влади на регіональному рівні. Однак, із погляду реальних потреб суспільства, цього вкрай мало. "Після Майдану дуже змінилося суспільство, але практично не змінилися державні механізми й держапарат, - каже голова люстраційного комітету України Єгор Соболєв. - У процесі люстрації в Чехії та Грузії, які здаються мені найбільш вдалим і близьким нам прикладом, там не тільки звільняли людей, пов'язаних із колишнім режимом, а й заново створювали органи влади. Це варіант, який ми зараз пропонуємо. Ми мусимо сформувати нові суди, нову прокуратуру, нову спецслужбу і привести в них якомога більше нових людей, щоб вони створили й підтримували в країні правосуддя, боротьбу за національні інтереси та охорону правопорядку".

На практиці все виявляється не так просто. Як завжди, у критичний для країни момент раптом з'ясовується, що в сил, котрі прийшли до влади після падіння диктатури, немає спільної програми дій. Спроби терміново її виробити в умовах колапсу попередньої системи часто кінчаються крахом держави або реваншем "колишніх". Саме тому слід почати здійснювати бодай ті положення, про які менше сперечаються і в політичних союзників є більш-менш загальне їх розуміння.

Люстрацією заведено лякати, часто її сприймають як варіант масових репресій. Але йдеться про юридичну процедуру, через яку пройшли багато країн Європи; вона не позбавляє тих, хто через неї проходить, життя, свободи та власності. Для декого відсторонення від звичної політичної чи управлінської роботи стає шоком. Але мільйони громадян цілком добровільно не беруть участі в політичному житті, і це не заважає їм жити. Головне - широкомасштабне оздоровлення суспільства, усіх сфер його життя.

Згідно з визначенням, люстрація (від лат. lustratio - обряд очищення дитини з допомогою жертвопринесення у Стародавній Греції і Стародавньому Римі) - процес, що регламентує доступ до державних посад для осіб, пов'язаних у минулому з репресивним апаратом або причетних до режимів, які порушували права людини. Згідно з ідеєю, процес люстрації надає легітимності новій владі шляхом рішучого розриву з практикою попередньої влади, що сприймається як злочинна. Першим прикладом люстрації у післявоєнній Європі вважається процес денацифікації Німеччини.

Після знищення військової машини гітлерівської держави, беззастережної капітуляції Німеччини та Потсдамської конференції головним у справі вирішення німецького питання стало проведення політики "чотирьох Д": демократизації, денацифікації, демілітаризації та декартелізації Німеччини. Ці заходи здійснювалися майже одночасно, але з низкою вагомих відмінностей по зонах окупації. Проблеми ліквідації нацизму, впливу нацистської ідеології, скасування законів Третього рейху, видалення неномінальних нацистів із громадських посад, шкіл, університетів тощо у перші роки окупації ставали найактуальнішими.

Мабуть, найскладніший механізм денацифікації було створено в англійській зоні. Нею займалися як спецвідділи військової адміністрації, так і сформовані з німців "ради", "журі" й "комітети" з денацифікації. Кожен дорослий німець мав заповнити розлогу анкету зі 133 пунктів. Потім спеціальні комітети з денацифікації - і британські, і німецькі - працювали з анкетами, визначаючи, до якої з п'яти категорій зарахувати людину, котра проходила денацифікацію: до головних винуватців, прямо не винних, частково винних, номінальних нацистів чи виправданих. Усього на 1949 р. вони розглянули справи понад 2 млн чоловік, з яких 60% було реабілітовано. Загальний підсумок денацифікації в англійській зоні: 75% перевірених відбулися грошовими штрафами (у знецінених марках); 20% відсторонили з посад і лише 0,1% визнано винними. Не менш громіздкою була процедура денацифікації і в американській зоні. Там від громадських посад, торгівлі та бізнесу було відсторонено 16,5% анкетованих.

В інтерв'ю газеті "Нью-Йорк Таймс" 6 листопада 1946 р. генерал Л.Клей зізнався, що закон про денацифікацію в американській зоні був "переважно пристосований до того, аби повернути якомога більше людей на займані ними раніше посади, а не того, щоб покарати винних". Інакше кажучи, прагматичні американці, залучаючи колишніх членів нацистської партії до роботи й використовуючи їхні знання, створювали умови для швидшого відновлення економіки та вирішення найбільш гострих соціальних проблем. Понад те, більшість засуджених, котрі відбули свій термін покарання (або випущених достроково), знову повернулися на керівництво економікою, в систему державного управління, освіти і юстиції.

Денацифікація в радянській зоні проводили гранично жорстко, не в останню чергу тому, що проводилася вона під контролем органів НКВС. Багатьох колишніх членів і функціонерів НСДАП автоматично арештовували й поміщували в спецтабори НКВС (усього їх було створено 10), як місця ув'язнення використовувалися колишні нацистські табори (Бухенвальд, Заксенхаузен) і в'язниці.

Очевидно, поряд, звичайно, з економічною допомогою Заходу, результатом різного підходу до денацифікації стала й різна швидкість розвитку економіки та громадянського суспільства в різних зонах Німеччини, а надалі у ФРН і НДР, на багато років визначивши відставання останньої від своїх західних братів.

Утім, по приклади грамотного прагматичного ставлення до національних спеціалістів і керівних кадрів у критичні періоди історії нам необов'язково звертатися до досвіду Заходу. Чимало можна навчитися й на нашій багатій на кризи історії. Навіть на революції 1917 р. і зміні в 1918-му "червоногвардійської атаки" на капітал до його облоги через систему "державного капіталізму". Відчувши неможливість подолати хаос без використання економічних важелів, Ленін тоді ставить завдання реорганізації управління, при якому "переважного значення набуває не політика, а економіка".

Перехід до створення державного апарату для управління промисловістю примусив більшовиків переглянути свої погляди й на ставлення до буржуазних спеціалістів. Початкова думка про те, що керівники працюватимуть "за зарплату середнього робітника", не справдилася. Їх почали широко залучати до соціалістичного будівництва, призначаючи високі оклади, надаючи краще матеріальне забезпечення. Поряд із залученням у сферу державного будівництва й управління промисловістю буржуазних фахівців, більшовики намагалися досягти компромісу з великими підприємцями, аби використати їхній досвід в організації народного господарства. Нова економічна політика (НЕП), як відомо, буквально за лічені тижні відродила економіку країни, що лежала в руїнах.

Управляти державою, швидко й грамотно приймати стратегічно важливі рішення в усі століття вважалося, швидше, мистецтвом, ніж навичкою. Необхідні не тільки освіта і досвід, а й талант. У всьому світі керівні еліти створювалися десятиліттями, а то й століттями. І багато в чому саме успішністю та грамотністю проведення цього процесу визначається тепер місце у світі тих чи інших країн. Україна ж традиційно намагається вирішувати питання революційними шляхами. Тобто "до основанья, а затем"…

Можливо, час уже з безнадійних романтиків ставати загартованими прагматиками. Тим більше що доля до України далеко не завжди прихильна. Вирішувати проблему кадрів у країні, безперечно, треба. Причому саме тепер, не відкладаючи в довгу шухляду. З людьми, заплямованими розкраданням, хабарництвом, злочинними фінансовими схемами, слід терміново розлучатися. Інакше на країну чекатиме крах. Але при цьому до кадрів треба ставитися дбайливо й дуже диференційовано. Можливо, широко поновлюючи й залучаючи колишні кадри, масово й найчастіше безпідставно і незаконно "потіснені донецькими", а також, можливо, і їхніми попередниками. Хтось же повинен передавати досвід молоді. При цьому, звісно, просто треба подолати корупцію. Рішуче і всім миром. Якщо ми цього не зробимо, то всі жертви марні.